Ми виходили крізь «зелений коридор» нашої артилерії, тому був ризик загинути й від своїх — оборонець Луганського аеропорту

Про фільм «Луганський форпост», присвячений захисникам Луганського аеропорту, та подіям 2014 року розповів продюсер Олександр Дріз, начальник штабу Десантно-штурмових військ ЗСУ Андрій Ковальчук і журналістка Євгенія Цвєтанська. Прем’єра фільму запланована до Дня захисника України 14 жовтня.

 

Фільм «Луганський форпост»

Продюсер фільму Олександр Дріз:

— Там все документальне, немає жодного постановного кадру, але є художні образи, через які передано всю цю епопею, яка відбувалася у 2014-му на Луганщині. Головним героєм цього фільму є генерал-майор Ковальчук — на той час він був полковником, командував 80 аеромобільною бригадою, яка несла на собі основний тягар подій на луганському форпості.

Ми показали всю епопею луганського форпосту. Це було ще до Донецького аеропорту, до Савур-Могили. Це був початок війни і він був дуже успішний. Тому наша основа мета була показати успіх української армії. Але, безумовно, сама ця епопея дуже драматична, тому ми також слідували за хронологією. Використовували різні творчі режисерські ходи, щоб це виглядало як справжнє кіно, Так воно й вийшло. Сам драматизм цієї епопеї був достатнім для будь-якого кіно.

Фільм має художні образи, але всі герої документальні. Жодного актора, жодного постановного кадру там немає.

Начальник штабу Десантно-штурмових військ ЗСУ Андрій Ковальчук:

— Мені випала така доля, що я був свідком від початку до крайнього дня захисту Луганського аеропорту, мав честь керувати підлеглим особовим складом, який виконував там бойові завдання. Тому й консультував під час роботи над фільмом, переглядав відповідність усіх моментів, які були висвітлені.

Журналістка Євгенія Цвєтанська:

— Важко зробити фільм документальним, тому що жодного українського журналіста у Луганському аеропорту не було. Фактично жодного відзнятого кадру немає. Є певні відеоролики бійців, які вони знімали на мобільні телефони. Вже після виходу наших бійців, коли зайшла російська армія та бойовики, вони знімали та викладали все на YouTube.

Начальник штабу Десантно-штурмових військ ЗСУ Андрій Ковальчук:

— Я вам більше скажу: в мене за весь час перебування в Луганському аеропорту немає жодної фотографії. По-перше, початок війни, не було часу думати про якісь фотографії. По-друге, що там фотографувати – війна. Можна сфотографуватися в садочку біля яблуні або на фоні річки. А тут на руїнах…на війні…. На той час ніхто не думав про історію. Всі, напевно, очікували перемоги, щоб потім сфотографуватися з тим, що залишилося.

Де знімали фільм?

Продюсер фільму Олександр Дріз:

— Ми намагалися знімати в аеропортах «Бориспіль», «Жуляни», але керівництво цих аеропортів врешті-решт відмовило нам. Вони дуже, як то кажуть, забобонні: бояться, щоб з їхніми аеропортами не сталося такого, як і з Луганським.

Ми шукали локації на нейтральних територіях. Основна локація — бункер — точно такий же, як був у Луганському аеропорту, в якому відбувалися основні події. Художня основа фільму — спогади бункера, речей, які там залишилися, про всю баталію, яка там була. А бункер лишився майже неушкодженим серед повністю розваленого аеропорту. Бункер, як символ незламності духу українського війська, людей, які витримали це страшне жахіття.

Вихід із Луганського аеропорту

Начальник штабу Десантно-штурмових військ ЗСУ Андрій Ковальчук:

— Я змушений був знищити робочий ноутбук перед виходом, мобільний телефон теж. Ми не могли на 100% розуміти, куди ми вийдемо. Чи вийдемо взагалі.

31 серпня десь о 9-й ранку, коли вже російська армія практично зайшла на окраїну аеропорту вперемішку з сепаратистами, мені повідомили, що танки зайшли в адміністративну зону Луганського аеропорту. Після цього відійти було неможливо. По-перше, поля і білий день, їздять танки, а військовослужбовці залишилися тільки з автоматами та з гранатометами. Нічого не залишалося, як ховатися в цих руїнах і давати відсіч. Тому було прийнято рішення за підтримки нашої артилерії, авіації, триматися в тих руїнах до вечора. Вся техніка була знищена або пошкоджена. На двох своїх далеко не відійдеш. Потрібно було відбити атаку, штурм російської армії, а тільки після цього виходити.

Виходили таким чином, що нам зробила коридор своя артилерія, десь кілометр. З одного й з іншого боків б’є артилерія, а ми в цьому проміжку виходимо. Був певний ризик загинути й від своєї артилерії.

Бойові кросівки

Начальник штабу Десантно-штурмових військ ЗСУ Андрій Ковальчук:

— Мені випала така доля в 2014 році воювати в кросівках. Від Слов’янська й до виходу з Луганського аеропорту вони завжди були зі мною. Класні кросівки. Я втратив їх на базовому таборі Побєда, коли його обстріляли росіяни зі «Смерчів». Далі в новому базовому районі заходить до мене солдат, питає: «Полковник, машину можна прогнати по маршруту?». Кажу: «Так, давай». Він повертається, виходить, а я дивлюся: мої кросівки! Я кажу: «Солдате, стій! Ти де взяв ці кросівки?!» — «Та на Побєді, в палатці, встиг захопити». Кажу: «Йди, пери їх і вертай мені». Так вони повернулися і досі зі мною. Це одна з речей, яка залишилася у пам’ять про Луганський аеропорт.