29 лютого по обіді в столиці Катару, місті Доха, представники США Залмай Халілзад і руху «Талібан» (Ісламський Емірат Афганістан) мулла Абдул Гані Барадар підписали епохальну мирну угоду, що має покласти край майже 19-річній кривавій війні в Афганістані. Утім, окрім очевидних переваг закінчення війни, ця угода несе й суттєві ризики як у плані виконання самої угоди, так і самим фактом прямих переговорів між США та такою організацією, як «Талібан».
Про що ж домовилися?
Угода складається із чотирьох частин, основні з яких перші дві. Ці частини є взаємопов’ язаними і виконання перших двох відкриває шлях до виконання останніх. І навіть не читавши угоду, ми бачимо можливості до зриву її імплементації, бо маючи так би мовити «кумулятивну» структуру і не маючи чіткого плану виконання, угода може бути у будь-який момент зірвана. Далі ще краще.
Частина перша — це переважно зобов’язання США подекуди з чіткими рамками і дедлайнами.
США зобов’язуються вивести з Афганістану всі свої і союзні військові підрозділи, недипломатичний цивільний персонал, а також радників, тренерів і приватних охоронних підрядників (ПВК) протягом 14 місяців. Протягом 135 днів американський контингент має бути зменшений із нинішніх 12000 осіб до 8600, а з 5 військових баз коаліційні війська мають бути виведені повністю. Наступні військові контингенти Коаліції мають бути виведені протягом 9,5 місяців після виконання Талібаном другої частини договору.
Як бачимо, Талібан не взяв на себе жодних зобов’язань із роззброєння, розпуску своїх загонів, передачі під контроль уряду певних територій, стратегічних або тактичних позицій чи інших зобов’язань, що могли би послабити його бойовий і наступальний потенціал. Водночас для Коаліції прописаний чіткий дедлайн і кількість військ, що має бути скорочена.
США і Коаліція вже наступали на ці граблі як в Афганістані, так і в Іраку. Зменшення присутності в Афганістані, починаючи з 2011 року, принесло таке бажане для західних урядів зменшення втрат, що на піку загострення у 2010 році сягнули 710 осіб. Водночас стрімко почали зростати втрати афганських силовиків, що виявилися не готовими перейняти контроль над ситуацією у країні. По мірі виведення коаліційного контингенту таліби нарощували інтенсивність і географію ударів, що в результаті призвело до того, що «Талібан» частково або повністю отримав контроль над половиною районів країни. Як наслідок, восени 2017 року американцям довелося додатково перекидати 3000 військовослужбовців для стабілізації ситуації у країні. Таліби продовжували атакувати, кожен черговий весняний наступ талібів ставав серйозним викликом. У результаті в 2018 році США сіли з ними за стіл переговорів, сам на сам без афганського уряду, як того і вимагали таліби. Тоді навіть це здавалося перемогою «Талібану».
В Іраку ж після виводу Коаліційних військ у 2011 році ситуація взагалі вийшла з-під контролю. Розгромивши разом зі своїми місцевими союзниками предтечу ІДІЛ «Ісламську державу Іраку», США вирішили, що можуть відпочивати на лаврах і пішли з країни. ІДІ, що втратила до 85% командирів і особового складу, швидко відновилася і почала нарощувати потенціал. Згодом вона брала участь у сирійській війні та, ставши «Ісламською державою Іраку та Леванту», влітку 2014 року захопила мільйонний Мосул і підійшла на 90 км до столиці Багдаду. Тоді завдяки черговому втручанню Коаліції і широкої мобілізації шиїтських ополченців удалося зупинити наступ джихадистів, але відвоювання захоплених ними в Іраку та Сирії територій розтягнулося ще на 4 роки і коштувало десятків тисяч життів. Навіть зараз, після повного «розгрому», по пустелі бродять кілька тисяч джихадистів, що вчиняють десятки атак щомісяця.
До 10 березня має відбутися взаємний обмін утримуваними особами – як комбатантами, так і цивільними заручниками. Уряд повинен звільнити 5000 талібів, а таліби натомість відпускають 1000 утримуваних осіб. Після обміну, 10 березня, має розпочатися внутрішній міжафганськй діалог. Усі інші в’язні повинні бути звільнені протягом наступних 3-х місяців. І тут ми також бачимо явну диспропорцію у бік Талібану — просто звільнивши 5000 своїх бійців і прихильників і не з’явившись на перемовини 10 березня, вони отримають чималу перевагу практично нічого не втративши.
Вищезгадана ІДІ в 2012 році навіть проводила окрему військову кампанію «Руйнуючи стіни» із захоплення тюрем і звільнення своїх прихильників. Тоді це дозволило їй швидко і з найменшими витратами наростити бойовий потенціал.
Таліби ж свої полонених отримають задарма. Навіть якщо припустити, що половина з них це «прихильники», а не бойовики, то 2500 бійців становлять серйозне підсилення, особливо враховуючи те, що афганському уряду нічого протиставити, а США зосереджені на власних внутрішньополітичних процесах, пов’язаних із черговим електоральним циклом.
Також після старту внутрішньоафганських переговорів США повинні до 27 серпня зняти американські санкції з керівництва «Талібану». А до 29 травня звернутися до членів Радбезу ОНН з приводу зняття оонівських санкцій.
Слід зазначити, що «Талібан» на офіційному рівні ніколи не визнавався в США терористичною організацією і відповідно офіційно американці не вели переговорів з терористами. Погодьтеся, що це могло би створити серйозні репутаційні ризики для американського істеблішменту і значно б звузило можливості маневру для Держдепартаменту. Напевно тому ані попередні, ані нинішня адміністрація, розуміючи, що не зможуть перемогти, не пішли на такий крок. До списку іноземних терористичних угруповань у США входить пакистанське відділення талібів «Техрік-е-Талібан», що аж ніяк не завадило перемовинам. Т-е-Т хоч і діє автономно, все ж є частиною руху і має свій голос у загальній структурі.
Федаїни — як в Афганістані називають смертників — потужна, ефективна і водночас дешева зброя. Вони можуть мати пояси смертників, або начинені вибухівкою куртки, пересуватися на замінованих мопедах, мотоциклах чи машинах.
При атаках на військові бази та дипломатичні представництва використовуються заміновані вантажівки, що пробивають оборонний периметр, а вже за ними йдуть штурмові групи. Але найсмертоноснішими серед федаїнів є ті, що проникають до афганських силових структур і чекають слушної нагоди атакувати військослужбовців країн НАТО.
Так, у 2020 році американська армія втратила в Афганістані 7-х солдатів — 4-х унаслідок бойових інцидентів і 3-х унаслідок небойових. Із 4-х бойових утрат дві прийшлися на атаку легендованого таліба в афганській армії.
Визнані офіційно терористами, чи ні, в боротьбі з військами блоку НАТО (у першу чергу американцями) і афганською армією, таліби окрім загальновійськової і партизанської тактик, широко використовують терористичні методи, в тому числі атаки смертників.
У частині другій Талібан по суті не бере на себе зобов’язань, а виконання тих, що бере, перевірити практично неможливо.
Таліби беруть на себе зобов’язання не атакувати США та їхніх союзників. Цікаво, чи рахується уряд Афганістану за союзника США? А також протидіяти в цьому іншим особам та організаціям, у тому числі «Аль-Каїді», це робити. І одразу виникає питання: як децентралізована партизанська організація буде слідкувати за виконанням цього пункту? Припустимо, що керівництво талібів добре контролює свої підлеглих і не допустить бойових дій з їхнього боку, хоча на півдні Афганістану бої вже почалися. Як бути з іншими терористичними організаціями, що діють у регіоні? Чи зможуть таліби ефективно протидіяти місцевому відділенню ІД «Вілайяту Хоросан»? Чи стримуватимуть «Ісламську партію Туркестану», «Ісласький рух Узбекистану» чи ту ж «Аль- Каїду», що досі має вплив та бази в регіоні – питання риторичне.
На відносинах Талібану з «Аль-Каїдою» потрібно зупинитися докладніше. В тексті угоди немає жодного слова про те, що «Аль-Каїда», яка є в усіх можливих списках терористичних організацій, терористи. Це було однією з умов талібів, що демонструє їхню лояльність давньому союзнику і партнеру. Більше того «Аль-Каїда» знаходиться під присягою «Талібану» — так-так, ви не помилилися: лідери АК приносять присягу лідеру талібів, а не навпаки. Першим це зробив Осама бен-Ладен, склавши «баят» — присягу на вірність муллі Омару, а згодом двічі повторив нинішній лідер АК Айман аз-Завахірі (спочатку Ахтару Мансуру, а потім нинішньому лідерові талібів Хайбатуллі Ахунзаді). Звісно ми розуміємо, що цей баят скоріше формальність і данина традиціям і що таліби навряд контролюють чи беруть участь у діяльності «Аль-Каїди на Аравійському півострові» чи «Аль-Каїди в Ісламському Магрибі». Але те, що вони приймають цей «баят» і послідовно, навіть у переговорах з американцями, відстоюють інтереси своїх давніх партнерів, багато про що свідчить.
Далі «Талібан» зобов’язується протидіяти рекрутингу, тренуванням, фінансуванню осіб та організацій, що можуть загрожувати інтересам США та їхніх союзників, а також надавати притулок розшукуваним, не видавати паспорти та візи тощо. Перше питання: хто і як це контролюватиме? Очевидно, що в умовах Афганістану виконання цих пунктів є доброю волею лідерів ІЕА. Друге – чи Талібан вже став офіційною владою і видає паспорти і візи? Чи американці розуміють, що так чи інакше він цією владою стане?
Із самого початку переговорів, що розпочалися в кінці 2018 року, таліби послідовно домагалися прямих переговорів з США без участі офіційного Кабула. Називаючи афганський уряд «маріонетками» Вашингтона та стверджуючи, що вести з ними переговори беззмістовно, вони категорично відкидали пропозиції уряду про прямі перемовини. І досягли свого. Вважаю, це найбільша дипломатична перемога талібів.
Водночас «Талібан» продовжує вважати себе легітимною владою (правили країною із 1996 до 2001 рр.), якої їх позбавили внаслідок американського вторгнення, а уряд називати «опозицією». І схоже на те, що розмовляти з «опозицією» вони збираються із позиції сили, особливо враховуючи те, як американці підсилили їх позицію фактом прямих переговорів. Також не зовсім зрозуміло, як вони пояснюватимуть своїм прихильникам необхідність переговорів з урядом, яких вони так старанно уникали. Власне «перемогою» і «угодою про припинення окупації» цей договір називав і лідер «Талібану» Хайбатулла Ахунзада.
У своїй заяві лідер Талібану нічого не сказав про «Аль-Каїду» і припинення співпраці з нею, що також було принциповою позицією.
Схоже на те, що це і є видатна дипломатична перемога «Талібану», яка якщо й не призведе до остаточної перемоги талібів, то значно полегшить їм цей процес. Цікаво чи надихнуться прикладом талібів джихадисти в усіх куточках планети і на які звершення підуть, отримавши такий приклад.