«На Донбасі залишилося багато нормальних людей» — ексв'язень бойовиків Савін про роботу в «ДНР» і політичні амбіції

«На Донбасі залишилося багато нормальних людей» — ексв'язень бойовиків Савін про роботу в «ДНР» і політичні амбіції

Василь Савін — один з найбільш обговорюваних персонажів останнього обміну між Україною та самопроголошеними «республіками».

Рівно 25 днів він очолював районну адміністрацію в окупованій Макіївці. Потім бойовики звинуватили його у спробі створення проукраїнського батальйону на базі окупованого міста. Василю Савіну дали 23 роки суворого режиму.

У в’язницях так званої «ДНР» він провів майже п’ять років. 29 грудня 2019 року — повернувся до Києва після обміну утримуваними особами, і відразу заявив: вірить президенту Володимиру Зеленському та піде за ним до самого пекла.

Про політичні амбіції, роботу в окупаційній адміністрації і подальше ув’язнення — Василь Савін докладно розповів в інтерв’ю Громадському радіо.

Ви вже соціалізувалися? Як почуваєтеся?

Відчуття таке, ніби цих п’яти років в підвалі і не було. Відразу, як тільки ми ступили на нашу землю, виникло відчуття, що ми вдома. Справа в тому, що всі п’ять років якась пружина всередині стримувала мої почуття. І тільки тоді, коли я ступив на рідну землю, вона розтиснулася і по щоці потекла сльоза.

Потім відчуття, що я десь був — зникло. Я у себе вдома. Я і був у себе вдома, тому що Макіївка, де я сидів в колонії — це моє рідне місто. Таке ж рідне, як Донецьк. Тому я був у себе вдома.

Нас обміняли. Але ще багато там залишилися. Тому розпатякуватися ніколи. Входити в мирне життя ніколи. Ми вже тут. А там — йде війна.

Ваше звернення до президента Зеленського, а потім і промову на КПВВ «Майорське» цитували практично всі українські ЗМІ …

Я дуже вдячний президенту. Від імені всіх політв’язнів — низький уклін нашому президенту за те, що витягнув нас з підвалів. Я відсидів у підвалі 5 років. Більше, ніж будь-хто. Є ще троє військовополонених, а з цивільних — я один.

І я не збирався виходити. Незважаючи на те, що я перебував у списку на обмін з подачі України з травня 2015 року, мене принципово не віддавали, і зараз сказали, що не віддадуть.

Тому, те, що величезну ціну заплатив президент за наше спасіння — ми розуміємо. Розуміємо, на які іміджеві втрати заради нас він пішов. Низький уклін!

Зараз ми готові працювати, звільняти нашу землю, бути корисними для тих хлопців, які залишилися. Нас обміняли. Але ще багато там залишилися.

Я відразу доповів президенту, що ми на підвалі створили партійну організацію «Слуга народу» — з донецьких політв’язнів. Частина з них все ще там. Ми не повинні їх забувати. Тому розпатякуватися ніколи. Входити в мирне життя ніколи. Ми вже тут. А там — йде війна.

Ви говорите «ми». Чи коректно говорити від імені всіх тих, хто повернувся? Зокрема, про підтримку президента.

Як я вже сказав, я був «найстаршим». Свого часу — я був єдиним політв’язнем в Донецьку. Ще з початку 2015 року. Відповідно, я знаю всіх донецьких політв’язнів. Я дуже добре знайомий з тими, кого зараз обміняли.

Там. на підвалі, ми створили партійну організацію «Слуга народу» і громадську організацію «Всеукраїнське братство політв’язнів «Незламні на Донбасі». Тому всіх хлопців, яких обміняли зі мною, я знаю відмінно — по підвалу, по макіївській колонії. І я знаю, що вони повністю розділяють мою думку. І нашу подяку президенту ми ще з підвалу відіслали. В інтернеті ходить мій лист. Тобто це думка не лише моя. Ми в одному підвалі сиділи всі разом. Тільки завдяки Зеленському ми змогли повернутися до життя. Тому чисто по-людськи, ми вдячні саме Володимиру Олександровичу за те, що він нас врятував.

Ви сказали, що створили на підвалі осередок партії, і окремо — братство. У чому різниця?

Це дві організації. Є партійна організація «Слуга народу». Це саме партійна структура нашого президента. І ми — члени партії. Ми поділяємо конкретно політику президента, ми поділяємо його кроки.

А «Всеукраїнське братство» — це не політична, а громадська організація. У неї входять всі політв’язні Донбасу.

Установчі збори нашого братства ми провели 13 листопада 2019 року. Прямо в тюрмі, розумієте? Прямо в бараку. Розумієте, яку мужність потрібно мати, щоб це організувати? І яку це реакцію викликало? «Мусорам», працівникам в’язниці — це як ніж по одному місцю.

Чим ви займалися в межах цього партійного осередку?

Перш за все, це агітація. Нас намагалися зламати тим, що не давали нам спілкуватися. Щоб спілкуватися з іншими, ми пускалися на такі дивовижні хитрощі…

Приклад: у 2018 році на День Конституції під час прогулянки, нам вдалося затриматися, зібрати близько 30 осіб, і провести імпровізований мітинг. Я привітав хлопців з днем ​​української Конституції. 

Ви уявляєте, з яким вони відчуттям це сприймали? І ми співали гімн України! Там, на підвалі, гімн України!

Як реагувала так звана «адміністрація»?

Мене відразу в карцер — така була реакція.

А інших?

У кого забрали телевізор, у кого — чайник.

Ще якісь подібні випадки були?

Так само у нас вийшло 1 жовтня 2019 року з «переписом». Наші політв’язні відмовилися брати участь в «перепису населення». І 3 жовтня мене з рядом хлопців відправили в макіївську колонію суворого режиму №32. І відразу знову в штрафний ізолятор.

Так само — на День незалежності.

Так само — коли були «вибори» в «ДНР» так звані. Тоді ми оголосили, що не визнаємо ці «вибори», не визнаємо «республіку». А для них було дуже важливо, щоб ми брали участь в цих «виборах».

Якщо українські політв’язні беруть участь у «виборах», то вони таким чином їх визнають. І тому було дуже суворо.

Коли прийшли голосувати 11 листопада 2018 року, то все було організовано так: «громадянська комісія» була в коридорі, а по всьому підвалу в два ряди працівники СІЗО живим коридором тебе проганяють від дверей до столу для голосування.

Коли відкрили наші двері, я одягнув костюм, сорочку … Уже цей вигляд викликав у «мусорів» ненависть. Я вийшов в костюмі, підійшов до комісії і сказав: «Я громадянин України, відмовляюся брати участь в нелегітимних «виборах» нелегітимної «республіки». Мене швидко заштовхали в камеру. На наступний день — знову відправили в карцер.

Я чотири рази був в карцері у 2018 році. І мій приклад наслідували інші.

Скільки людей поділяли ваші ідеї?

У колонії нас було 45. У СІЗО залишився 21 людина.

Якщо людина є членом партії, вона, швидше за все, розділяє ідеологію цієї партії. Ви цю ідеологію поділяли? І як, перебуваючи в колонії, тобто, практично в ізоляції, ви розуміли, що підтримуєте?

Я багато років працював головою виконкому в Макіївці. Я 10 разів обирався депутатом —був і в Росії депутатом, ще при Радянському союзі, і в комсомольських, партійних органах працював.

У роботі в партійних і радянських структурах мене найбільше дратував такий підхід, який був і залишається в Росії і, на жаль, бував у нас. У нормальних країнах хто такий президент? Людина, яку всі люди обрали на роботу — керувати процесом. Не більше того. Мер міста — це господар. Жителі міста його обрали, щоб в місті прибирали, щоб була вода, було світло — і все.

Це в нормальній країні. Але в Росії і, на жаль, багато в чому, у нас — не нормально. Хто такий мер міста в Росії? Це його власник. Хто такий губернатор в Росії? Це князь. А президент Росії — це цар.

І ось так, на жаль, було і у нас. Губернатор Донецької області — Янукович — це був князь. І, ставши президентом України, уявив себе царем. Але український народ — це не росіяни. Це зовсім інший етнос. У Росії терплять. Ми не стали це терпіти — скинули собаку.

І те, що Зеленський зараз чітко показав партії, яка повинна бути влада і яким має бути співставлення народу і чиновників, воно виражено в назві партії — «Слуга народу». Це ми повністю поділяємо, до кожної букви.

Як тільки почули ми таку позицію президента — прийняли її однозначно. І дуже правильно. Дуже добре, що прийшла незаангажована, не затерта в цих політичних чварах людина. Прийшла зі свіжим поглядом, молодою командою, яка може навчитися. У мене такий досвід є власний, тому я можу судити.

Ви тоді зробили ці висновки завдяки інформації, яку отримували яким шляхом?

Інформацію, звичайно ми отримували. Низький уклін вам, українським журналістам. Ви не уявляєте, з якою жадобою ми ловили кожне ваше слово. Телевізори були в деяких камерах. Канали — тільки російські. І «діряві» — так би мовити, «республіканські». Але вдавалося налаштувати на деякі українські канали. Вдавалося слухати.

Крім того, особистість президента, особистість лідера партії — вона зараз вирішальна. Партій ідеологічних немає. Партії є, які йдуть за конкретним лідером. І фігура Володимира Зеленського повністю нами підтримується.

Все пізнається в порівнянні. Давайте порівняємо з нашим ворогом. Путін і Зеленський. Наскільки наш президент перевершує …

Ким був Зеленський до приходу у владу? Успішною людиною, відомим артистом №1. Ким був Путін до приходу у владу? Ніким. Працював в спецслужбах на другорядних посадах, досяг звання підполковника, в 39 років був вигнаний зі служби як безперспективний офіцер. Що зробив Зеленський до приходу у владу? Він створив потужну команду. Які успіхи у Путіна були до приходу у владу? Ніяких. Певний показник — гроші. Де заробив гроші Зеленський? Ми знаємо, де. Своєю творчістю. І Путін, і, до речі, Янукович, прийшли до влади з голою дупою. Дві великі різниці: прийти вже багатою людиною до влади, і прийти жебраком, але розбагатіти у владі.

Як би там не було, Зеленський доб’ється вирішення питання і щодо Донбасу, і, запевняю вас, щодо Криму. Його золоті слова, сказані на День незалежності: Крим і Донбас — наші діти, яких вкрав злий сусід. І ми повернемо цих дітей.

Відомо, що до 2012 року ви були депутатом Донецької обласної ради від Макіївки. А в 2015 році стали главою однієї з «районних адміністрацій» вже в окупованій Макіївці. У цей проміжок часу чим займалися?

Я жив там, в Макіївці. Займався бізнесом. У нас — трьох компаньйонів, був великий будівельний бізнес. Будували висотки в Донецьку, Дніпропетровську. Займалися оптовою торгівлею будматеріалами і металом. Було кілька баз, 12 магазинів, кілька фірм — тобто великий бізнес. Все це залишилося там. Все це було віджато наступаючим ворогом в кінці 2014 року.

Розумієте, «ДНР» з’явилася не в 2014 році. Вона у нас з 1996 року, коли Янукович став першим віце-губернатором і почав підминати під себе все.

Пам’ятайте Макіївку і загалом  Донбас початку 2014 року?

З моменту приходу ворога на нашу територію — це лютий 2014 року — ми ж не знали, що буде відбуватися. Ми не знали, що це окупація. З плином часу, можна так міркувати. А тоді ми думали, що це просто наші місцеві хвилювання, ми навіть не зрозуміли, що ініціатори — росіяни.

У лютому ми брали участь у всіх проукраїнських мітингах. Ми проводили збори, ми пошили величезний український прапор, який розгорнули на площі Леніна.

Я тричі зустрічався з губернатором Донецької області, на той момент — Тарутою. Я говорив йому, як треба  діяти і якою має бути роз’яснювальна робота. Він відмахувався. Потім самого Таруту росіяни і місцева «шваль» вигнали з будівлі обладміністрації. Він переселився в готель «Вікторія», поруч зі стадіоном «Донбас-арена». Там якийсь час була його адміністрація. Потім його вигнали і з готелю «Вікторія». Він переселився в колишній палац заводу «Точмаш». Зрештою, його вигнали і звідти. Тоді Тарута поїхав до Маріуполя. А весь Донецьк залишився в руках росіян і «сепаратюг», які були людьми невисокого соціального рівня. Чи допомогли їм це зробити місцеві регіонали? Саме Микола Левченко (народний депутат України VII скликання, голова Донецької обласної організації Партії регіонів, — ред.) привів так званого народного губернатора Павла Губарєва (в березні 2014 року, з початком російської агресії проти України, був проголошений на мітингу «народним губернатором» Донеччини , — ред.). Він дав йому можливість виступати.

Розумієте, «ДНР» з’явилася не в 2014 році. Вона у нас з 1996 року, коли Янукович став першим віце-губернатором і почав підминати під себе все.

І тоді Донецька область стала закритою. Там були тільки свої кадри. У застійній воді утворилося болото. Воно все згнило і сусід його забрав. Регіонали думали, що пустять туди російські війська і їм вдасться зберегти вплив на Донбас, як це було раніше. А росіяни в результаті взяли Донбас під свій контроль. Правда, регіонали не пропали, а дуже добре прилаштувалися на роботу «ДНР».

Але зараз легко про це говорити. А що робити було тоді? У жодній книзі не написано, що робити, коли руйнується система цінностей, система держави.

У 2015 році окупаційна «влада» вас посадила  за нібито спробу створити в окупованому місті проукраїнський батальйон «Макіївка». Але, крім того, є інформація про ваші більш ранні зв’язки з добровольчим батальйоном «Шахтарськ». Що це за зв’язки?

На той момент було актуально створювати добровольчий батальйон.

Я приїхав до Києва. Отримав підтримку керівництва Дніпропетровської області. Тоді керівництво Дніпропетровської області демонструвало надзвичайно патріотичні настрої, на відміну від Тарути. Чітко втримало ситуацію. А я сам бачив, що вже були готові прапори «Дніпропетровської народної республіки» — вони темно-рожевого кольору; «Харківській народної республіки» — вони такі ж, як прапор «ДНР», тільки вгорі замість чорної смуги — зелена. Бачив прапори «Одеської народної республіки» — вони такі ж, як прапор «ДНР», тільки зверху не чорне, а жовте. План-то був забрати 8 областей, плюс Крим. Але не вийшло.

Так ось на той момент було актуально створювати добровольчий батальйон. За зразком батальйону «Донбас», батальйону «Дніпро» — створити батальйон «Макіївка». Це я говорю про літо 2014 року. Я звернувся в МВС. Особисто до заступника міністра внутрішніх справ Миколи Величковича.

Він обіцяв підтримку і порадив вивчити, як все влаштовано в батальйоні «Шахтарськ». Я поїхав туди. Познайомився з командуванням, неодноразово зустрічалися з хлопцями. Навіть була пропозиція стати заступником командира батальйону з політроботи.

А я сам радянський офіцер. Служив в повітряно-десантних військах, маю звання капітана. Закінчив офіцерські курси при Новосибірському вищому військово-політичному училищі. І моя військова спеціальність — заступник командира парашутно-десантного батальйону з політроботиі. Але був нюанс.

Який?

Я подав документи в Дніпропетровське управління МВС, пройшов медкомісію. Але у мене була непогашена судимість.

Наперед скажу. Я в 1998 році взяв владу в Кіровському районі Макіївки, і завжди був в опозиції до влади і до Партії регіонів. Це просто так мені з рук не сходило. З першого мого приходу до влади, на мене стали заводити кримінальні справи з економічних моментів. Одну справу перевіряють — «отказной». Заводиться нова.

Оскільки по економіці мене не виходило закрити, вони вирішили вчинити інакше. У мене був мисливський ствол «Сайгак». На нього закінчився термін реєстрації. Я подав заяву на продовження терміну. Нічого не було. Потім знову — всього я подав 4 заяви, які залишилися без уваги. У якийсь момент на мене завели кримінальну справу, і відразу передали її до суду. Посадити мене не вийшло. Але 2 роки умовно мені, все-таки, вдалося нав’язати.

Через цю судимість я не міг вступити на службу в батальйон «Шахтарськ».

Ідея створити свій батальйон у вас з’явилася після цього?

Наприкінці  2014 року у мене народилася ідея створити свій батальйон «Макіївка».

У мене були люди, була матеріальна база. Я цілком міг цю справу організувати. Але тоді чиновники працювали на два фронти — намагалися і туди, і сюди. Всі були впевнені — скоро почнеться широкомасштабний штурм, наступ Збройних сил України. І всі до цього готувалися. І готувався до цього Олександр Захарченко (з 2014 по 2018 рік — ватажок самопроголошеної «ДНР», — ред.). Я дізнався, що надійшов секретний наказ: крім «ополчення», створюваного військкоматами, наростити ще чисельність озброєних  людей, але за допомогою місцевої «влади». Тобто при райадміністрації в «ДНР» створити роту «ополчення».

Якщо, в разі наступу всі військові підрозділи висуваються на фронт, то охороняти місто немає кому. Це мали б робити роти при кожному районі. І у мене народилася абсолютно божевільна ідея. Я вирішив потрапити в керівництво «райадміністрації». Будь-якої. Тим більше, що я вмію це робити і Макіївку знаю прекрасно. Я керував і Кіровським районом, і Центрально-міським районом, і 10 років представляв Макіївку в Донецькій обласній раді. Знаю людей.

А ситуація була така. У Макіївці 5 районів, відповідно — 5 військових комісаріатів. Потім військові комісаріати скоротили. Залишилося 3. Залишився віддалений Червоногвардійський, віддалений Радянський і ніби об’єднаний, до складу якого входили Центрально-міський, Кіровський і Гірницький військкомати.

Мені вдалося очолити «Центрально-міську районну адміністрацію». Користуючись цим, я отримав доступ до секретних даних і секретних мап. Не тільки Центрально-міського, але ще Кіровського і Гірницького районів. А «голів» цих районів я знав дуже здавна. Вони мене підтримували.

У мене не було дилеми — їхати чи залишатися і боротися. Мені в голову не приходило. Як це, взяти і поїхати?

Тобто ви ввійшли в керівництво «районної адміністрації» окупованого міста, щоб створити батальйон. Проукраїнський. Поясніть логіку.

Три роти при кожному районі — це повноцінний батальйон. 300 людей. При наступі ЗСУ з боку Маріуполя, з міста Макіївки висуваються військові і «козачі» підрозділи. Залишаються підрозділи «військової комендатури» — це близько 40 людей. І близько 20 людей — це підрозділи «управління МДБ» («Міністерства державної безпеки, – ред.) міста Макіївки. «Поліцію» ми не враховуємо. Силами батальйону знищити 60 людей — це елементарно. Повністю забираємо владу в «адміністрацію». Я прекрасно вмію керувати містом. Зокрема, містом Макіївка. Оголошуємо людям про повернення Макіївки під юрисдикцію України.

А Макіївка розташована таким чином, що як раз окружна дорога, що йде через неї, йде повз Донецьк і прямо на маріупольську гілку. У тил, розумієте? А наші фірми, про які я розповідав раніше, знаходяться в Будьонівському районі Донецька — якраз на цій окружній дорозі. У нас залізнична гілка, у нас під’їзні шляхи, у нас складські приміщення, у нас станція техобслуговування — все, де можна розміщувати батальйон.

І виходить чудово. Захопивши адміністрацію, повернувши українську владу в Макіївці, по об’їзній дорозі через нашу фірму ми виходимо прямо в тил ополчення. А з боку Маріуполя наступають ЗСУ. От і все. Ідея була прекрасна.

Мене видала людина, яку я добре знав. Я в жодному разі не намагаюся себе показати таким собі стратегом. Я переоцінив наші можливості, і недооцінив можливості ворога. Чому? Мені вдавалося підіймати людей. Але я не врахував, що проти мене буде не місцева «шушваль», а спецслужби Росії. Я не врахував, що зі мною будуть працювати ФСБшники. І, звичайно, я опинився в підвалі, як це мені і пророкували.

Ініціатива створити батальйон «Макіївка» належала вам?

Мені. Я не співпрацював ні з СБУ, ні з іншими спецслужбами. І багато патріотів було. На той момент мене багато підтримували з тих, хто зараз є керівниками в «ДНР».

Хто, наприклад?

Той же Олександр Кофман, який зараз очолює «громадську палату», а тоді був «міністром закордонних справ». Він їздив зі мною в Дніпропетровську адміністрацію, намагався там знайти контакти. Також багато співробітників «адміністрації» …

Вони залишилися, хтось поїхав до Криму, хтось ще кудись. Тому що діватися там нікуди. Звідти можна переїхати тільки в підвал. Багато хто поїхав до Криму, бо не змогли працювати разом зі старими друзями. А з іншого боку, ці старі друзі — це колишні регіонали. Наприклад, Віталій Кіжаєв — зараз «перший заступник міністра ЖКГ» ДНР «. А до цього він був «міністром ЖКГ» Криму. А ще до цього — моїм «заступником» по ЖКГ.

Ім’я людини, яка зрештою вас розкрила, назвете?

Я не думаю, що це правильно робити зараз. Його ім’я я повідомив співробітникам спецслужб. Він залишився там. Але я думаю, ми його дістанемо. І не тільки його.

Ви з ким хотіли створювати батальйон? Хто ті люди, які мали скласти кістяк?

Я не хочу багато говорити на цю тему. Але скажу прямо. Я тримався два місяці. За цей час ті, хто знав, встигли виїхати. Вже тут був убитий мій безпосередній помічник Едуард Спатарь. Його вбили 9 січня 2016 року, в Києві. Сина мого допитували, колишню дружину. Ті хлопці поїхали. Хапали просто моїх друзів. Просто тих, хто мене знав. Але я нікого не видав.

А як ви планували фінансувати створення батальйону?

Були і наші кошти. У нас був хороший бізнес і фінанси ми мали. Були й люди, готові нас підтримати.

У 2015 році, незадовго після вашого вступу в «посаду» вас заарештувала окупаційна влада. Але все-таки ви самі вирішили залишитися на окупованій території, вже розуміючи, з ким маєте справу. І ви вирішили співпрацювати з окупаційною владою. Чому? Тим більше, що ви вступили на посаду на початку 2015 року, коли вже було зрозуміло, що там є російські військові, ФСБ …

Я скажу так. Те що там працюють ФСБшники, я дізнався тільки в підвалі, коли вони почали мене допитувати. До цього я припускав, що це наші внутрішні «сепаратюги», яких Росія підбурює.

Тобто ви хочете сказати, що до початку 2015 року не знали про присутність на Донбасі ФСБ? Кадрових російських військових?

Кадрові військові були. Але вони були у формі такій ….

Маєте на увазі, що їх неможливо було ідентифікувати?

Так. І повторю, ми зараз можемо так міркувати. А тоді треба було діяти швидко.

Ви ось запитуєте, чому я прийняв таке рішення. Я ніякого рішення не приймав. У мене не було дилеми — їхати чи залишатися і боротися. Мені в голову не приходило. Як це, взяти і поїхати? Це моє місто. З якого дива я повинен виїхати через якихось собак?

І ось ця ідея — зсередини завдати удару, зсередини розкласти ситуацію — вона, звичайно, правильна. Недооцінив ворога. І переоцінив свої сили.

«ДНРівська» «влада» оцінила практично кожен день моєї роботи в «адміністрації» в один рік суворого режиму. Я думаю, це більш ніж почесна оцінка.

Вступ на посаду — навіть для нанесення удару зсередини, — теж певна легалізація окупаційної влади. Хіба ні?

Це ми зараз так сміливо розмірковуємо. Тоді потрібно було діяти швидко і чітко. Очоливши «адміністрацію» Центрально-міського району Макіївки, я керував нею 25 днів. І така мені оцінка. «ДНРівська» «влада» оцінила практично кожен день моєї роботи в «адміністрації» в один рік суворого режиму (Василю Савіну дали 23 роки суворого режиму, — ред.). Я думаю, це більш ніж почесна оцінка.

Ви взагалі стикалися з бойовиками, представниками воєнізованих формувань…?

Такого моменту не було. Я пропрацював 25 днів. І я займався своєю справою — багато спілкувався з простими людьми. Приїжджаєш в школу, розмовляєш, які настрої …. Вчителі, люди з вищою освітою — за Україну. Прибиральниці — за Росію, за «ДНР». Приїжджаєш в лікарні, розмовляєш з лікарями — люди з вищою освітою, — проукраїнські. Розмовляєш з санітарками та прибиральницями — вони за «ДНР». Про що це говорить? Кореляція з рівнем освіти дійсно така.

Процитую вам вашу ж цитату з новини, опублікованої 25 лютого 2015 року на сайті окупаційної Макіївської «адміністрації». «Справжній патріот нашої Донецької Народної Республіки повинен всіляко намагатися допомогти її захисникам. Немає можливості самому стати в стрій зі зброєю в руках захищати молоду державу — здай кров для поранених бійців, стань волонтером, допоможи посильно «. Це ж ваші слова?

Нічого такого я не говорив. І ніяким пораненим бійцям кров я не здавав. Кров я здавав в дитячу лікарню, в селищі ЯКХЗ. Є тільки одна лікарня — дитяча, в цьому селищі. Жодних «ополченців» або «ветеранів». І кров здавали в дитячу лікарню. Які захисники серед дітей?

А з урахуванням технологій, робиться це все елементарно. Приписується будь-яка цитата. І як це перевірити? Ніяк.

Послухайте, це ж опубліковано не де-небудь, а на сайті так званої Макіївської «адміністрації».

Це абсолютно зрозуміло. Це опубліковано на сайті міської «адміністрації», а я очолював районну. Вони публікують те, що хочуть.

Придумати можна все що завгодно. Але є факти. Дізнайтеся у будь-якого макіївчанина, які лікарні є в цьому селищі. Там є тільки одна дитяча лікарня.

Виходячи зі сказаного вами, складається враження, що ви нібито дистанціювалися від впливу «русского мира». Як це можливо, очолюючи «райадміністрацію» окупованого міста?

Ось ви ходите по вулиці. Ось ваші сусіди. Серед них є погані люди, але ви змушені з ними поруч жити, тому що вони ваші сусіди. Це ж не означає, що ви з ними кожен день сваритеся. Живуть і живуть. Інша справа, коли сусід заліз до вас на балкон і вкрав ваш велосипед. І тоді з ним нормальні люди не повинні мати справу. Не тільки в «велосипедних питаннях», але і в усьому іншому. І поки він катається на чужому велосипеді, ніякого примирення бути не може. Спочатку повертається велосипед — потім його вислухають веселіше. І зовсім не важливо, чи вмієте ви їм керувати чи ні. Це ваш велосипед.

Повернемося трохи назад. Пам’ятайте день, коли вас заарештували?

Коли Захарченко дізнався, що я там робив, доручив особисто своєму головному помічнику з військових питань Сергію Завдовееву мене заарештувати. Він тоді керував підрозділом «Оплот» — чисто кишеньковою армією Захарченка. Полковник Завдовеев взяв з собою «військового коменданта» Макіївки Олександра Ляшенка і близько 20 бійців «Оплота» і «військової комендатури». Приїхали мене заарештовувати. Завдовеев завалив з криком: «Слава Україні». Я все зрозумів відразу і спокійно відповів: «Героям слава».

Ви, до речі, були знайомі з керівництвом «республіки»?

Я з ними не був знайомий. Я знав Пушиліна (нинішній ватажок самопроголошеної «ДНР», – ред.) – тому що це макіївський собака. Його дід працював у мене в пенсійному фонді, у виконкомі. У 1998 році, коли Пушилін закінчував ліцей, я, будучи головою виконкому, приїхав до нього на останній дзвінок. Давав настанови цьому товстозадому пінгвіну на майбутнє життя.

Отже, вас заарештовують. Куди везуть?

У «військову комендатуру» міста Макіївки.

І там звинувачують ….

Так. Я засуджений судом «ДНР» за такими «статтями»: 323 «КК ДНР» (Замах на державний переворот і насильницьке захоплення влади), 233 «КК ДНР» (Створення терористичного угрупування), 232 (навчання веденню терористичних дій). За ними я отримав 23 роки суворого режиму.

«Прокуратура» вимагала довічного ув’язнення відразу. Суддю, який дав мені і ще двом хлопцям — Сергію Радулову і Олександру Попову, «м’які терміни», звільнили за це з роботи.

Їм потім по п’ятірці накинули. А моєю справою став займатися «військовий трибунал», хоча я цивільний.

Але тут ще є нюанс. Улітку 2018 роки я написав президенту Порошенку звернення. Вдалося його передати з підвалу. І серпень 2018 року — для мене найщасливіший місяць в підвалі за всі 5 років, хоч я і був двічі в карцері. 1 серпня мене привезли з суду. Відразу в СІЗО мене почали бити. Виявилося, що вийшло в інтернеті моє звернення і вони «отримали звєздюлей». А мене — в карцер.

Потім на День незалежності я привітав хлопців … Одна справа кричати «Слава Україні» в Києві на Хрещатику, інша справа — на підвалі. І мене — знову в карцер.

І тут порушили нову кримінальну справу за двома “статтями” 325 «КК ДНР» (пропаганда, агітація, розпалювання ненависті) і 327 «КК ДНР» (створення формування, не передбаченого законом). За цими статтями я отримую ще 12 років.

Ті, кого обміняли в грудні 2017 року, тобто тих, кого з України привезли в «ДНР» — їх відразу чоловік 15 «на підвали» відправили.

Ці два терміни складаються?

Ні. 23 роки — це припинене рішення, по ньому вирішується довічний термін. А це ще окремо 12 років. Як кажуть росіяни, повинна пройти «юридична очистка» нас все. І ми всі, які повернулися, ніби очищені. Тобто мені 12 років пробачили. Але довічний термін на мені висить.

Це ж треба бути ідіотом, щоб повірити «ДНР» і повернутися туди … І ті ідіоти, хто вирішив відмовитися від обміну. А такі теж були.

Ті, кого обміняли в грудні 2017 року, тобто тих, кого з України привезли в «ДНР» — їх відразу чоловік 15 «на підвали» відправили.

Тобто вони і зі своїми не панькаються. Якщо ви думаєте, що підвали заповнені тільки українськими патріотами, то ні. Там повно росіян, які приїхали воювати або грабувати. Там повно «ополченців». Вони зі своїми не панькаються. Це витратний матеріал. Росіянам плювати на донецьких ополченців і росіян, які приїхали воювати в Донецьк. Це ж не найкращі люди приїхали. І Росія не витягує їх з підвалів. За логікою речей, якщо це громадянин Росії, віддайте його в Росію. Ні … Вони нас просили посприяти, щоб їх обміняли в Україні. Громадяни Росії, розумієте?

Ви так і не визнали «провину» на «суді»? Чи це я не знайшла відео з вашим «визнанням», яке зазвичай роблять бойовики.

На «суді» я не те щоб не визнав себе винним, я не визнавав «суд». Я говорив: «Так, я боровся, і буду боротися».

Тому я всюди «отказной», бо не йшов на співпрацю зі слідством. Через це мене «обробляли». Хотіли, щоб я на камеру сказав, що я розкаююся. Зі мною такого відео немає, тому що я там говорив: «Так, я боровся з «республікою». Не визнаю». Кілька разів його переписували. Потім плюнули. Точніше, таке відео є, але «МДБ» його не покаже.

Можете розповісти про місця утримання осіб, в яких ви побували? Після «військової комендатури» Макіївки, куди вас привезли відразу після арешту?

Звідти — відразу на телецентр. У контррозвідку «Оплота». Звідти — в «МДБ», з «МДБ» — в «Звіринець». Зі «Звіринця» — на Молодіжну, 14. Вже звідти — в СІЗО.

Таємні в’язниці «МДБ» є?

Я був в різних в’язницях «ДНР». Коли Путін, не кліпаючи, вирячивши свої очі, бреше на весь світ, що немає на території «ДНР» таємних в’язниць «МДБ» — мені хочеться плюнути йому в обличчя. Спеціально для Путіна, називаю адреси таємних в’язниць в «ДНР».

Перш за все, місто Макіївка, вулиця Леніна, 123. Підвал колишньої податкової міліції. Місто Донецьк, бульвар Шевченка, 26. Колишня будівля обласного Контрольно-Ревізійного Управління. Поруч, в приватному секторі, так званий «звіринець». Там в’язниця з гаражного кооперативу. Далі — в’язниця «МДБ», місто Донецьк, вулиця Куйбишева, 61. Будівля телецентру. На другому поверсі — сам телецентр, звідки повідомляють, яка прекрасна житуха в «ДНР». А в підвалі цього ж будинку в цей же час катують людей.

Далі —  таємна в’язниця «МДБ»  місто Донецьк, Ленінський район, вулиця Молодіжна, 14.

На Молодіжній — гауптвахта, наскільки я знаю.

Потім там стала гауптвахта. А до цього, там була просто в’язниця. Неврахована. Там убивали людей.

У мене на очах убили двох людей. Хлопця, якого, за їхніми словами, взяли в полон. Говорили, що він — солдат ВСУ, який залишився в аеропорту. Нібито він сховав автомат, змінив одяг і намагався дістатися до своїх. 

І дівчину. Говорили, що вона — снайперка.

У цій в’язниці мене утримували. Охороняли — підрозділи російських десантників. У одного з кулеметників в руках був «Печеніг». Це сучасний ручний кулемет російської армії. Його не могло бути в ЗСУ, або на радянських складах.

А ще, найстрашніше. У 21 столітті в Донецьку побудували справжній концтабір.

Ізоляція?

Так. Це місто Донецьк, Будьонівський район, вулиця Світлого шляху, 3. Це завод теплоізоляційних виробів. Там обладнали підвали для тортур, обладнали камери. Ви розумієте? У 21 столітті.

І точно такий же концтабір побудували в Макіївці. На території заводу «Скіф».

Одного разу мене поклали в труну в наручниках, і стали закопувати. Я розумів, що мене не закопають з наручниками — за них потрібно звітувати. 

Умови, наскільки я розумію, найбільш задовільні були вже в макіївській колонії?

Як би це не звучало дико, я в колонію потрапив, як в санаторій. Я місяць був у захваті. Нормальній людині це пояснити не можна.

По-перше, є гаряча вода в лазні. Більш того, можна вийти на вулицю. Увесь цей час, крім останніх трьох місяців, я не бачив зеленої трави. Навіть небо було прикрите сіткою. А в колонії можна виходити на вулицю. Можна розмовляти з людьми. Можна спати на солдатському ліжку.

А п’ять років … Уявіть собі купе поїзда, тільки довше. Ось це камера. Ти не можеш сидіти, ти тільки лежиш. Деякі писали: «А щось він не сильно виснажений». Я ж і не кажу, що був на лісоповалі або на каменоломні. Я лежав на п’яти квадратних метрах. Ти можеш встати, але якщо ти встав — місця в камері немає. І один година прогулянки. І все. А яка їжа? Хліб і місиво з круп.

Але я був добре відомий, тому мене потрібно було зберегти в нормальному вигляді — не можна було відрубати пальці, відрізати вуха на допиті. Мене обробляли морально. Два рази виводили на розстріл. Два рази закопували живцем. Мені жодного разу не було страшно. Я не «рисуюсь».

Один раз було смішно. Один раз поклали в труну в наручниках, і стали закопувати. Я розумів, що мене не закопають з наручниками — за них потрібно звітувати. На «Звіринці» я просидів 7 діб в абсолютній темряві. Ось це не для людей зі слабкими нервами, я скажу. 16 діб не давали їсти.

Можете назвати імена людей, які залишилися в тюрмах Макіївки?

Так звичайно. У Макіївській колонії №32 нині перебувають:

– Сенюков Володимир Миколайович (1988)

– Старший солдат Корсун Павло Юрійович (1982)

– Син Зінаїди Мальцевої, звільненої 29 грудня, Тимофєєв Максим Юрійович (1988 р). У Максима Тимофєєва – інвалідність другої групи.

– Мазуров Сергій Юрійович (1977)

– Матюшенко Валерій Миколайович (1965)

– Шелест Олександр Володимирович (1982)

– Дубровін Сергій Олегович (1959)

– Хараберюш Сергій Борисович (1982)

– Хараберюш Дмитро Борисович (1985)

– Малюх Анатолій Олександрович (1973)

– Твердий Роман Володимирович (1985)

– Сандулов Петро Миколайович (1980)

– Горобець Василь Іванович (1985)

В останні дні в колонії №32 бойовики підняли з «ями» (штрафний ізолятор, — ред) наступних громадян:

– Колишній військовий родом з Ужгорода — Мирончук Ігор Васильович (1976)

– Чміль Віталій Анатолійович (1983)

– Військовий Панченко Станіслав Мирославович (1999)

– Військовий Геремес Сергій Олександрович (1972)

– Шайда Віктор Анатолійович (1970)

– Черевченко Юрій Віталійович (1979)

– Військовий Гордійчук Юрій Миколайович (1982)

– Назаренко Ігор Федорович (1972)

Крім того, в макіївській колонії №97, зараз перебувають, щонайменше, 8 людей:

– Грек Владислав Едуардович, затримано 1 вересня 2018 (1990)

– Сидоренко Андрій Валерійович (1990)

– Ставцев Євген Юрійович (1985)

– Хальдун Найеф Саіл Харахшех (1986)

– Москаленко Сергій Юрійович (1971)

– Подвезко Павло Віталійович (1988)

– Страхов Андрій Анатолійович (1978 г.).

– Протасов (докладної інформації про цю людину поки немає).

Вони видимі? Є в списках?

Це як вони вирішать. Списки в «ДНР» створюються абсолютно довільно. Коли Морозова (Дарина Морозова — «уповноважений з прав людини в «ДНР», — ред.) Приїхала до нас в колонію за 8 днів до обміну, вона поговорила тільки з військовими. Коли вона виходила, я запитав, чому вони не підтверджують тих людей, яких реально бачать. Вона сказала: «Я не можу їх підтвердити. Якщо я їх підтверджу, тоді я повинна буду їх віддати. А я тоді можу не отримати з України тих, хто мені потрібен».

Ось, наприклад, я був включений в список на обмін в травні 2015 року. У списку на обмін 2017 роки я перебував під №17. В останній день мене і ще одного нашого викидають зі списку — вставляють абсолютно лівих людей. Їх змінюють, нас залишають.

У списки на обмін в результаті часто не потрапляють саме військові. Тобто бойовики їх не підтверджують. Це систематична історія?

Так. Причому так цікаво. Вони можуть підтверджувати-підтверджувати. А потім раптово не підтверджують. Ось брати Хараберюш, наприклад, підтверджувалися весь час. За десять днів до обміну їх зі списку викинули. Перестали підтверджувати.

Одного разу в інтерв’ю колишній співробітник «прокуратури» «ДНР» Сергій Лук’яненко сказав мені: за процес вибивання «свідчень» і «зізнань» з військовополонених відповідають російські куратори. Їх мета, за його словами, змусити людину визнати свою «провину» і таким чином «легалізуватися». А до цього моменту ім’я утримуваного може залишатися невідомим. Це дійсно так?

Моє ім’я відразу було відомо. Але те, що багато невідомих — це так. А росіяни цим командують. Якщо важлива людина, вони безпосередньо її допитують. Або допитують «мдбсники» (співробітники так званого “Міністерства державної безпеки”, —  ред.), а ті просто курують. Але функція контролю — це виключно ФСБ. Більш того, на ключові посади призначаються росіяни.

Приклад: коли «військовий комендант» Макіївки Олександр Ляшенко був заарештований своїми ж за мародерство, «військовим комендантом» Макіївки став майор збройних сил РФ Роман Олександрович Назаров. І, до речі, він — реальний командир батальйону «Оплот», а потім вже і батальйону «Легіон», а не Завдовєєв.

Ви пригадуєте імена росіян або місцевих, які «працювали» безпосередньо з вами?

Так, безпосередньо зі мною працювали й піддавали мене тортурам, наприклад, начальник «контррозвідки МДБ» капітан Каминін Валерій Вікторович, майор Вялих Олександр Сергійович, майор ФСБ РФ Кирилов Роман Юрійович. А також начальник «слідчого відділу» Асадова Наталія Юріївна («Багіра»), «слідчий» Корабань Володимир Анатолійович, який сам сидить на підвалі за мародерство. Інший «слідчий» — Жебін Володимир Іванович, підполковник ФСБ.

Після майже п’яти років в ув’язненні, ви приїхали до Києва. Які у вас тепер плани?

Це може здатися занадто пафосним, але це правда. Я вже нічим не буду займатися, крім того, що буду домагатися звільнення будь-якими способами моєї батьківщини. Вже не буду витрачати сили на бізнес, на якісь особисті моменти. З підвалу ось ці всі проблеми, які хвилюють суспільство, здаються дуже дрібними. А ось батьківщина — вона є. Є кордон. Поки все нормально, ти можеш якимись своїми справами займатися, захопленнями. Можеш нічим не займатися. Але коли ворог переступає кордон батьківщини, всі повинні забути про ось ці особисті нюанси. І всі повинні виступити за звільнення своєї країни. Донбас — український. Без жодних нюансів.

Партії повинні бути всі проукраїнські. І провладна, і опозиційна.

Ви свою роль в цій боротьбі бачите в чому? Політика?

Це безумовно політика! Будь-яка роль. Будь-яка ціна може бути заплачена за свою батьківщину.

Я так розумію, ваш вибір — «Слуга народу»?

Звичайно, «Слуга народу». І, безумовно, вважаю, що партії повинні бути всі проукраїнські. І провладна, і опозиційна. І ні в якому разі — не Медведчук і його зграя.

З огляду на те, що у вас є не тільки політичне майбутнє, а й політичне минуле, не можу не запитати. Комсомол, соціал-демократична партія України, Прогресивна соціалістична партія Наталії Вітренко, «Батьківщина»… Це весь список партій, у зв’язку з якими згадується ваше ім’я, чи я щось пропустила?

Я прекрасний фахівець в плані проведення виборів. І якщо я проводжу вибори в якійсь партії, це не означає, що я член цієї партії.

Розповідаю, як воно було. Після розвалу Радянського Союзу, я керував Комсомолом України, Комуністична партія була заборонена. Ми всі були членами КПРС. Я, як і весь комсомол, підтримав Державний комітет з надзвичайного стану. Потім Державний комітет з надзвичайного стану впав. Я опинився в слідчому ізоляторі ростовського КДБ. Мені вибили два зуби, зламали два ребра.

Мені “шили” зраду батьківщині в Ростові, але прописка у мене була макіївська. І мені вдалося вирватися.

Повернувшись, я вирішив, що це несправедливо — розпущена партія, вигнані люди. Я тоді багато не розумів. Мені був 21 рік. Ми приступили до створення соціалістичної партії Олександра Мороза. У соціалістичній партії у мене квиток №3. Там я познайомився з багатьма — з Наталею Вітренко, Юрієм Луценком, Володимиром Марченком. Потім я був обраний головою виконкому. Як держслужбовець, з партії вийшов.

А пізніше, у 2004 році, на виборах я очолював штаб опозиційного Януковичу кандидата — Михайла Бродського. Це була партія «Яблуко». Ми працювали на Ющенка. Тобто технічним кандидатом на підтримку Ющенка був Михайло Бродський.

Ми відпрацювали, Ющенко став президентом. Потім було прийнято рішення про входження партії «Яблуко» в партію «Батьківщина». Таким чином, я увійшов до керівництва донецької обласної організації партії «Батьківщина». Мені було доручено створити фракцію «Батьківщини» в Донецькій облраді. Я її створив і очолював.

Ось це — мої партії: Соціалістична партія Мороза, партія «Яблуко», партія «Батьківщина».

А в СДПУ я ніколи не був. Я керував виборами від партії Вітренко в місті Макіївка у 2006 році. Тоді партійна організація Вітренко там була розпущена. Я силами своїх людей переміг Партію регіонів і увійшов до міської ради.

Зараз ваша риторика схожа з риторикою президента Зеленського. У вас завжди була, умовно, проукраїнська позиція?

Вона завжди була така. Тому що я Росію знаю прекрасно. Я ніколи не був націоналістом, ні. Але я — українець.

І моє — це моє. Моя культура, мій світогляд, моя земля — ​​вони мої. Я ж не захоплюю чуже.

Бачу тут суперечність. Ви поділяли погляди людей, з якими працювали і яких підтримували — ту ж Вітренко, яка, зокрема, говорила про створення міждержавного союзу РФ, України й Білорусі, а потім просто змінили свою позицію? Або ви з самого початку не підтримували проросійських політиків, з якими працювали?

Ніяких суперечностей немає в моїй позиції. Я був членом партії «Батьківщина» з березня 2005 року. Вітренківські вибори я організував у 2006 році. Повторюю, в Макіївці партійної організації Вітренко не було. Мене запросили як керівника виборів. Я провів вибори й своїх людей провів в депутати — від партії Вітренко.

Перебуваючи при цьому в партії «Батьківщина»?

Звичайно. Реально боротися з Партією регіонів могла тільки опозиційна організація. Тобто Вітренко. Але вона сама приїжджала до Макіївки тільки один раз. А моя робота була спрямована на те, щоб в пік Партії регіонів провести моїх людей. Це все мої люди, не важливо, під якими прапорами. Важливо, як вони будуть працювати. І вони були кісткою в горлі для регіональної Донецької обласної ради.

Ви зараз про вибори думаєте?

Зараз не дуже… (15 лютого Василь Савін виступив на з’їзді «Слуги народу». Він подякував президенту Володимиру Зеленському за звільнення і висловив йому повну підтримку, — ред.).

А якщо подумати, то незрозуміло чому величезна кількість громадян, які мають прописку в «ДНР», не мають права взяти участь у виборах? Вибори проходять за територіальною ознакою. Тобто всі ці люди, а це мільйони, вони можуть голосувати. А не тільки ті, хто там живе.

Ми не можемо провести вибори, коли кордон контролює Росія, а на території так званих «ЛДНР» — озброєні бойовики. Як ви собі це уявляєте?

Кордон контролюється українськими прикордонниками. На тому боці не повинно бути жодного збройного виродка. Є тільки 3 види збройних людей. Це збройні сили, правоохоронці та спецслужби, це збройна злочинність і всі інші — це терористи. А з терористами розмовляти треба вчитися в Ізраїля. І якби Крим був ізраїльським, хєр би його хто віджав.

Те, що не підлягає обговоренню: Донбас — це частина України. Тому ніякої стінки. Донбас повинен повернутися

З огляду на те, що ви збираєтеся в політику, поставлю питання, які, як мені здається, допоможуть читачам краще зрозуміти ваші погляди. Отже, Крим — це територія України? Частина Донбасу — тимчасово окупована Росією територія, а Росія — країна-агресор. У цьому ми з вами сходимося?

Крим, безумовно, — Україна. Донбас, безумовно, — Україна. Безумовно, Росія напала на нашу країну й окупувала мій рідний Донбас і повністю забрала Крим.

Як ви оцінюєте те, що в межах обміну Україна віддала обвинувачених в розстрілах на Інститутській «ексберкутівців»?

Низький уклін президенту за те, що за величезну ціну він врятував наші життя. Ми розуміємо, на які іміджеві втрати погодився президент заради порятунку наших життів. І ми цінуємо це. І ми, м’яко кажучи, дивуємося тим, м’яко кажучи, поганим людям, які, не буваючи в підвалі, дозволяють собі судити про такі речі. Крім того, зараз проходить низка конференцій, круглих столів. Дивилися передачу Савіка Шустера… Тема була «ціна обміну». Зубоскалили, лаялися… Але жодного нашого не запросили на передачу. Розумієте? Нас в першу чергу потрібно запитати. Наша думка вирішальна — з підвалу це питання бачиться зовсім інакше, ніж з Києва.

Як ви ставитеся до того, що Росія просить віддати не своїх громадян, а підозрюваних у розстрілах на Майдані, в тероризмі, в диверсіях — українців. І не у всіх справах є вироки. Тобто є ризик того, що реальних вироків так і не буде. Як ви цю практику оцінюєте? Не в контексті «ціни обміну».

Це взагалі до правосуддя відношення не має. Так само, як до правосуддя не мали відношення військові трибунали періоду Другої світової війни. Коли за залишення поля бою командир мав право розстрілювати перед строєм. Коли за мародерство мали право розстрілювати перед строєм. Коли за зґвалтування мирних жінок мали право розстрілювати перед строєм. Це особливості воєнного часу. До правосуддя ніякого відношення вони не мають. Коли війна закінчиться, такого не буде. А зараз неможливо навіть дорікати тим суддям, які змушені, з огляду на воєнну необхідність, робити такі документи.

І коли будуть з’являтися питання про обмін, з будь-якого приводу, тільки наша думка має бути головною. Все інше — лицемірство і демагогія.

А якщо думки будуть розходитися?

Серед нас?.. Так, серед нас теж по-різному сиділи. Теж, чого гріха таїти, були й серед нас люди, які допомагали «адміністрації», були серед нас люди, які на тій же «Ізоляції» поводилися неправильно стосовно своїх товаришів. Я вже говорив, що на мене завели другу кримінальну справу — за пропаганду. І свідчення на мене дали два наших товариші. Один повернувся, один залишився. Один з них — Олег Галазюк. Другий — Станіслав Суровцев. І якщо з Галазюком ми давно знайомі, і з деяких причин не ладнали, то Станіслав — взагалі ніколи зі мною не спілкувався, і зі мною не знайомий. При чому, цю кримінальну справу на мене завели в СІЗО. А в СІЗО вже не катують. Тобто вони не під тортурами дали свідчення на мене — а щоб отримати якийсь «гешефт» — кращу камеру, передачу, щось заборонене.

Йдемо далі. Статус для утримуваних осіб — потрібен?

Обов’язково. Величезне спасибі міністру Коляді, яка приїжджала і вислуховувала наші нелегкі питання. Я поставив їй це питання. І, звичайно, статус потрібен. Але статуси різні. Військовополонений — це військовополонений. Зовсім інше — політв’язень.

Що ви думаєте про політичну частину Мінських домовленостей? Зараз мова йде про необхідність їх перегляду …

Мінські угоди — це як герб Росії. Ось ця, мертвонароджена триголова потвора. Вони — не життєві. Це лицемірство. Не зможе їх виконати ніхто. Потрібні реальні угоди. На момент підписання — може, так було потрібно. І мені складно оцінювати політику Порошенка, тому що весь термін його повноважень я просидів в підвалі. Але те, що на сьогодні Мінські угоди не працюють, це факт, і не будемо лицемірити.

Окремо запитаю про можливість повної амністії для бойовиків на Донбасі.

Яка амністія? Це підштовхує народ до серйозних і, з точки зору юриспруденції, неправомірних дій. Не знайшовши можливості покарати за законом, люди будуть карати їх самі. Ті росіяни, які сміються з того, що українці будуть вести партизанську війну, вони дарма сміються. Українці успішні як ніхто у партизанській війні.

Як щодо прямих переговорів з бойовиками?

Помічник Захарченка з військових питань Сергій Завдовєєв до війни торгував дитячими іграшками. Воно, собака, навіть в армії не служило. Користуючись дружбою з Захарченком, отримав звання полковника.

Самого Захарченка вигнали з технікуму. Він пішов торгувати курами.

А «військовий комендант», майор Ляшенко, працював шофером. У нього два класи освіти, і три рази сидів за наркоманію. Потім торгував вудками. Він вступив на службу в «комендатуру» і відразу отримав звання майора.

Звертаюся до курсантів військових училищ Росії. Хлопці, якого хрєна ви вчитеся по 4-5 років? Приїжджайте в «ДНР» — відразу будете майорами.

Розумієте, яке там керівництво? З ким сідати за стіл переговорів? Сісти президенту України за стіл переговорів з Пушиліним, Захарченком та з такими ж, як вони  — це все одно, що сісти за стіл переговорів з мурахами.

Президент Зеленський заявляв, що «план Б» щодо врегулювання ситуації на Донбасі — це «стіна», яка буде означати, що на території ОРДЛО буде вже не Україна, а «щось інше». З цього випливає, що влада зацікавлена ​​в реінтеграції Донбасу. Як ви бачите реінтеграцію?

Те, що не підлягає обговоренню: Донбас — це частина України. Тому ніякої стінки. Донбас повинен повернутися. І його реінтеграція — не така складна, як здається. На Донбасі залишилося дуже багато нормальних людей, які налаштовані патріотично, але яким просто нікуди виїхати. А навіть багато тих, хто були на боці Росії на початку, поживши ці 6 років, і на собі відчувши цей моральний або фізичний гніт, навіть вони зневірилися. Але, повторюю, там багато нормальних людей. І це наші люди. Хтось помиляється. Комусь потрібно пояснити — треба пояснити. Треба спокійно, планомірно, не рахуючись з часом — пояснювати. Хорошою російською мовою.

І дивіться, я маю на увазі російську мову — «русский язык, но не российский». Російська мова — разом з давньоукраїнською з’явилися тоді, коли ніякої Росії і близько не було. Тому російська мова — така ж наш, як і українська. 

Як вам ідея, яку часто озвучують російські пропагандисти, про те, що Україна і Росія — братні народи?

Це відверта дурість з точки зору етногенезу. З чисто людської сторони: якщо у тебе велосипед вкрав просто сусід — це одне. А якщо вкрав рідний брат — це гірше в тисячу разів. Тому, помиритися? Так, я згоден. Велосипед на місце і будемо розмовляти. Звільняєте Донбас, звільняєте Крим — і починається діалог про примирення. Ані секундою раніше.

Останнi новини