На підвалах «МГБ» у Донецьку однаково катують і чоловіків, і жінок — колишня полонена
На підвалах «МГБ» у Донецьку однаково катують і чоловіків, і жінок — колишня полонена
0:00
/
0:00

На підвалах «МГБ» у Донецьку однаково катують і чоловіків, і жінок — колишня полонена

Як складається життя людей, яких звільняли з полону у 2017 та 2019 роках?

У 2021 році перед Новим роком так і не відбулося очікуваного обміну українських полонених та політв’язнів. Тому у черговому випуску програми «Звільніть наших рідних» згадуємо попередні передноворічні обміни.

Марина Чуйкова

Марина Чуйкова — колишня полонена бойовиків так званої «ДНР», медсестра. Пробула 650 днів в ув’язненні. Затримали жінку 19 березня 2018 року, а обміняли 29 грудня 2019 року. 30 днів бойовики утримували її на так званому підвалі. У полоні Марина зазнала знущань. Бойовики збиралися посадити жінку на 11 років за «зраду батьківщини».

Анастасія Багаліка: Коли я передивлялася стріми з обміну 2019- року, то бачила, що вас зустрічали ваші сини. Одразу пригадала, як вони приходили до нас на ефіри в студію. Вони дуже переймалися темою вашого звільнення. Вони робили багато, аби ви потрапили до списків на обмін. Ви пригадуєте своє звільнення чи за два роки все стерлося зі спогадів?

Марина Чуйкова: Ні, таке не забувається. І сказати, що це тривожно, — нічого не сказати. У мене навіть зараз серце калатає при спогадах. Це було відчуття радості, волі — до сліз. Було приємно, коли президент зустрів кожного та кожну, звернувся до всіх. Він мені сказав: «Пані Марино, вітаю вас, на вас чекають ваші діти». Мені було дуже приємним це звернення до мене. Крім того, я дуже скучила за дітьми. На той момент стримати себе було дуже важко, трусилося все тіло від перенасиченості почуття того, що ти вільна.

Ігор Котелянець: Пані Марино, розкажіть, як взагалі жінкам перебувати у полоні, чим цей полон відрізняється від того, що відбувається з чоловіками? І як це взагалі витримати?

Марина Чуйкова: На підвалах і у тюрмах «МГБ» міста Донецька сильно не розбираються, де чоловік, а де жінка. Якщо вони хочуть досягнути свого і повісити на тебе те, чого ти не робила, то вони знущаються з усіх. Тиснуть. Їхні методи — це приниження та побиття. Тебе в мішку ведуть довгими-довгими коридорами, підіймаючи з підвалу все вище. Це вже тест на витримку. Потім б’ють.

Я перебувала у підвалі у дуже важких умовах. Це була камера 2,5*2 без вікон. Я не знала, чи на дворі день, чи ніч. Постійний контроль і відеонагляд. Нам абсолютно не давали води — ніскільки. Нас виводили в туалет зранку і ввечері. Тоді дозволялося попити з крана, але взяти з собою води не давали.

Ложки не було. Давали якусь їжу, яку тримали у морозилках. Якщо зміна була більш-менш людяна, то цю їжу могли розігріти. А якщо зміна була налаштована проти мене, то її навіть не гріли, а давали замороженим шматком льоду.

Вони били інших людей у моїй присутності. Це теж свого роду катування, тому що я мала на це дивитися.

На кожному етапі було важко. Важко було у підвалі, важко було в тюрмі, важко було в колонії. А коли ти в якийсь момент адаптуєшся до такого життя, в камеру приводять жінку всю в синцях. Жінку, у якої спиляні зуби, набряки під очима і на ногах. І тоді знову з пам’яті виринають ті спогади, які ти пережила на такому ж підвалі. Це теж свого роду тортури.

Тому я повторю, що різниці між чоловіками та жінками там не було.

Люди підбиралися агресивно налаштовані. Їм давали вказівки ставитися до нас з особливою жорстокістю і з особливою увагою. Якщо комусь дозволялося хоча б попити чистої води, то нам — ні. Нас не виводили на прогулянку, нам не давали ніякого зв’язку з рідними. Тому я не можу сказати, що до мене була якась поблажливість.

Анастасія Багаліка: Марино, щоб ви зараз могли сказати тим, хто ще перебуває у полоні?

Марина Чуйкова: Я б хотіла сказати тим, хто зараз перебуває у полоні, щоб вони не втрачали надію. Хочу сказати, що всі їхні рідні й ми, колишні полонені, боремося за них. І робимо дуже багато для їхнього звільнення. Їм просто потрібно трішечки почекати. А для цього потрібно, щоб вони були сильними, щоб вони змогли дочекатися.

Володимир Фомічов

Володимир Фомічов — колишній полонений бойовиків так званої «ДНР», громадський активіст. Узимку 2015 року поїхав до батьків в окуповану Макіївку, там потрапив у полон. Володимира утримували в колонії окупованої Горлівки. Він пробув у колонії до грудня 2017 року, а тоді його відпустили під час великого обміну.

Анастасія Багаліка: Від вашого звільнення минуло вже чотири роки. Чи не забулося?

Володимир Фомічов: Це важко забути. Була ейфорія від того, що все завершилося.

Анастасія Багаліка: Як воно — після полону жити життям вільної людини?

Володимир Фомічов: Треба пережити кілька років посттравматичного синдрому, з яким нічого не зробиш. Залежить також від того, хто куди повернувся, чи були якісь заняття у людини до полону. Якщо хтось все втратив на окупованій території, якщо потрібно починати життя наново, то це важче, бо ти нікому не потрібен. Про це мені сказав мій друг. Попередив, що медійна активність, яка буде перший час після звільнення, мине.

І далі ми, звільнені полонені, будемо нікому не потрібні, нікому не цікаві. Тому треба розраховувати лише на себе.

Він мав рацію. Якби кожен полонений, який повертається, одразу знав, що він нікому не потрібен, що повинен сам про себе попіклуватися, а не сподіватися на інших, то багатьом було б легше.

Я пам’ятаю, що під час нашого звільнення президентом був Петро Порошенко. І він влаштував велике шоу: привіз нас літаком у Харків, нас тягали по всій країні. А потім, за місяць, нас вигнали з Феофанії. Люди залишилися без нічого. Далі ми ходили й вибивали ті 100 тисяч. Але це лише 3 тисячі доларів. Тобто дуже маленькі гроші навіть на перше виживання. А грошей потрібно більше, бо втрачене і фізичне здоров’я, і психологічне.

Олексій Кириченко

Олексій Кириченко — колишній полонений бойовиків так званої «ДНР», доброволець. Потрапив у полон бойовиків поблизу Старобешевого влітку 2014 року під час виходу з оточення на Савур-Могилі. Олексія тримали у Комсомольську, а потім у Донецьку, у «славнозвісній» будівлі СБУ, а в серпні 2016 року разом з іншими полоненими перевели до Макіївської виправної колонії. Більш як три роки Олексій Кириченко не міг потрапити в списки на обмін, хоча обміняти його обіцяли понад одинадцять разів. Врешті під час великого обміну в грудні 2017 року Олексій повернувся додому.

Анастасія Багаліка: Емоційним був день звільнення, правда?

Олексій Кириченко: Так, таке відчуття, що це відбувалося водночас з тобою і не з тобою. Навіть після обміну було тяжко повірити в те, що полон завершився.

Анастасія Багаліка: Вас 3 роки не хотіли міняти та 11 разів начебто збиралися обміняти, але обмін весь час зривався. На той час, коли вас відпустили, мені здається, що з добровольців, з тих, хто потрапили у полон у 2014 році, ви були ледь чи не останнім?

Олексій Кириченко: Не знаю. Річ у тому, що є ще таємна тюрма «Ізоляція». Ніхто толком не знає, скільки там людей сидить і хто ці люди.

Анастасія Багаліка: Стежите ці 4 роки за темою обмінів? З тих, хто були разом з вами, звільнилася більшість. Чи є ще люди, які сидять і чекають на свій обмін?

Олексій Кириченко: В останній обмін звільнилися останні хлопці, які з нами сиділи.

Ігор Котелянець: Чи збираєтеся ви з хлопцями, з якими сиділи і які вже звільнилися?

Олексій Кириченко: Зовсім нещодавно збиралися з найближчими. Коли ми сиділи разом, спілкування було настільки тісним, що потім хотілося вже віддалитися один від одного. Але коли ми через деякий час зібралися, було багато радості, тому що ми по-своєму рідні люди.

Ігор Котелянець: Олексію, минуло чотири роки. Як склалося ваше життя?

Олексій Кириченко: Я його складаю потихеньку. Наслідки полону ще даються взнаки. Я якось з цим вчусь жити.

Ігор Котелянець: Хто допомагає відновлюватися? Чи допомагає держава? Чи допомагають рідні та робота? Що допомагає жити далі?

Олексій Кириченко: Держава зробила те, що мала зробити. Мені важко сказати, що б вона мала зробити ще. Дуже допомагають громадські організації, через яких я отримував психологічну допомогу.

Зі мною досі працюють психотерапевти. Я так розумію, що у мене це надовго.

Бувають тяжкі стани. Але тут дуже важливо усвідомлювати, що зі мною відбувається.

Зараз я, окрім роботи, вчуся на інструктора медитації  — це те, на чому я тримався у полоні й що допомагає мені зараз. Я хотів би отримати певну кваліфікацію. Хотів би ділитися своїми напрацюваннями, у першу чергу, з тими, хто пройшли полон.

Анастасія Багаліка: Що б ви сказали людям, які зараз залишаються за ґратами бойовиків?

Олексій Кириченко: Я сказав би словами адмірала Стокдейла. Для того, щоб вижити в полоні, полонений має поєднувати в собі дві прямо протилежних речі. Перша — це ніколи не втрачати віру в те, що рано чи пізно я повернуся додому. Інша річ — це ніколи не призначати дати повернення.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.  

Створення цієї програми частково або повністю фінансується в рамках Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів. Зміст та думки викладені в цьому випуску програми є відповідальністю авторів та не обов’язково відповідають позиції Посольства.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису

Останнi новини