Фото: Петро Юровчик
На Волині живуть ще 128 учасників бойових дій у Другій світовій війні. Серед них — 96-річний ветеран Червоної армії Микола Криса. Напередодні Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні з ним поспілкувався кореспондент Громадського радіо Петро Юровчик.
«Війну не можна розказати, її треба пережити і бачити»
Миколі Крисі із Нововолинська був 21, коли його призвали у вересні 1944-го разом із майже двома десятками земляків. Тоді хлопець жив з батьками на Холмщині. Розповідає, як потрапив на фронт:
«Просто так зібрали — і вперед. До Холма, де був запасний армійський полк. Там ми сім днів були, нам казали: «Більше поту, менше — крові». Через тиждень, у суботу, йдемо на стрільби. Рано о шостій підйом, жили по клунях. І пішли в розташування. Прийшли під магазин, а нам кажуть, скидай все, видали б/у. А прийшли в ту клуню, погони пришили. Знову під розташування. Дають нове, те скидає — гімнастерки, шинелі не давали».
Згодом усі солдати прийняли військову присягу — розповідає ветеран:
«Коротше, російською воно звучало так: «Я громадянин Польської народної республіки вступаю у ряди Красної армії, клянусь…», і далі — по тексту».
Мобілізовані потрапили на Сандомирський плацдарм, тоді його очолював маршал Іван Конєв. Вояків розподілили по військових частинах, видали зброю та відправили на передову.
«Прийшли у траншеї, ну що — землянка. Посиділи, стемніло, а німці тоді наліт зробили артилерійський», — згадує ветеран.
Микола Криса пройшов Польщу і дійшов майже до Берліна — дістав поранення від вибуху міни:
«Ми всі бігли. Зрив, свист і готов. Мені порізало тілогрійку, а на ремні мав шість гранат РГД 1 і Ф1. Якби хоч одного б зачепив, то було б хана. А тут порізало все, і спину».
З фронту військовослужбовець потрапив до чеського шпиталю. Згадує, саме там його застала звістка про завершення війни:
«Над ранком шум, гам, стрілянина, крики. Від фронту було недалеко. Одним словом, паніка появилася, може німецька групіровка якась. Потім прибігає медсестра і каже: «Перемога». Та пішла ти, яка перемога… Але, потім прилетів кукурудзник, накидав листівок, принесли вино».
На Волині живуть четверо людей, які нагороджені «орденом Слави» третього ступеня і дванадцятеро — які мають «Медаль за відвагу». У Миколи Криси обидві ці нагороди.
«Медаль за відвагу вручав командир полку. Ото моя перша нагорода бойова. Там подвиги любий мусив робити, там не було що той робив, а той не робив. Право, вліво, вперед скільки захочеш, а назад ні шагу», — пояснює ветеран.
Із 18 земляків пана Миколи з війни повернулися двоє. 1946-го його депортували із Холмщини. В Україні чоловік одружився, працював на будівництві і шахті. Його син, Володимир Криса, розповідає:
«Весь час дуже тяжко працював. Після війни було важко, не вистачало одягу. І усю любов він вкладав у нас. Наша доля іде по колу у країні. Батькам було важко і нам також. Будемо надіятися, що буде краще в Україні».
Нині чоловікові — 96-ий рік. Каже, хоч здоров’я останнім часом погіршилося і з дому уже не виходить, власний рецепт довголіття має і всім рекомендує:
«По перше, я ніколи не був заздрісний. У мене характер — покладистий. Я — трудоголік, я люблю працювати».
Петро Юровчик, Волинь, Громадське радіо