facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«Нас розлучили силою»: листи до Криму у 10 роковини окупації

1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 9 хв

«Тимчасово (не)доставлено» — це листи на окуповані території України — подрузі, родичу, місцю, вулиці, будинку…

Громадське радіо згадує близькі серцю місця, де нині, на жаль, паразитує російський окупант. Сьогодні, 20 лютого, у 10 роковини тимчасової окупації Криму, ми пишемо листи до нього: до моря, міста, дитячих спогадів.


Лист Кримському морю

Вікторія Єрмолаєва, редакторка та ведуча Громадського радіо

Вікторія Єрмолаєва

«Привіт, як ти, рідне? Я часто думаю про тебе, в ці дні навіть частіше. Інколи ти мені снишся, інколи я чую твій голос».

Ми з тобою були близькими все моє життя, і я сумую. Згадую, як у 4 роки дідусь вчив мене плавати. На мені були смішні оранжеві нарукавники, і я щосили хотіла навчитись, відчувати свободу у твоїх теплих обіймах, все мріяла сама доплисти до буйка і побачити чомусь ската. Дідусь часто саджав мене в машину і віз до тебе рано-рано вранці, щоб побачити дельфінів. Вони підпливали близько до берега, великі і маленькі. Я дивилась з відкритим ротом, це було якесь диво.

Скільки колекцій мушель я зібрала на твоєму березі, скільки пірнала з пірса. Ми були нерозлучні.

Я тут у Києві багато про тебе розповідаю. Мої друзі не знали, що таке путіна хамси, уяви. А саме про неї була моя перша стаття у газеті. Вони не знали, що ти вмієш фосфоритись у серпні! Як я обожнювала ці серпні, коли можна йти купатись уночі, щоб побачити у воді тисячу вогників. Я пояснювала, що таке «драти мідії» і що смажити їх треба виключно на листі заліза і ніяк інакше. Ще краще — під гітару і шум твого прибою на заході сонця. Вони не знали, уяви. І не рахували зірки, і не збирали рапанів (а ми казали рапанІв), не ходили з великою сіткою за рачками. Їх, до речі, тут називають креветки, а ми ніколи їх так не називали. Дивно.

Із тобою завжди було весело і цікаво. Я згадую, як у протоку взимку прилітали лебеді і тільки дуже лінивий не ходив їх годувати. А навесні ми з однокласниками прогулювали уроки, щоб скупатись на твоїй набережній. Прямо в одязі, смішні діти. Вдома ніхто нічого не зрозумів, бо травень у Керчі спекотний, повертались вже сухі і щасливі, як ніби зі школи.

Скільки разів я приїздила до тебе з наметами, з великими шумними компаніями. Ми плавали, грали у різні ігри на воді, сміялись. Як багато ми сміялись! У мене біля очей були білі промінчики-зморшки, які не засмагали, бо я весь час посміхалась. Ти знаєш, я більше так багато не сміюсь. Вже майже 10 років так не сміялась, з того часу, як ми бачились востаннє.

Ти б мене вже не впізнало, мабуть, я сильно змінилась того часу. Стала доросліша і сумніша. А як чудово було б, якби дідусь навчив плавати вже мою дочку. Знаєш, їй теж зараз 4. А я і дідуся не бачила вже дуже давно. Ми говоримо. Я питала, чи ви бачились, просила передати тобі привіт.

Нас розлучили силою і від цього мені дуже погано. Цей біль подібний до зубного, до нього неможливо звикнути. Навіть за 10 років. І навіть коли я дивлюсь на інше море, в серці — завжди ти і ті, з ким я приїжджала на твій піщаний берег у будь-яку погоду.

Я часто думаю про тебе, в ці дні навіть ще частіше. Мрію, що ми побачимось знову. Ми все для цього робимо, повір. Люблю тебе, моє море».


Читайте також: Окуповане українське Чорне море (фоторепортаж)


Лист Феодосії

Руслана Кравченко, редакторка та ведуча Громадського радіо

Руслана Кравченко

«Привіт, Кафо! Здебільшого тебе знають як Феодосію, але вірю, що історична назва до тебе ще повернеться. Так само як ти повернешся до нас. Тебе забрали, окупували, спаплюжили… тобі погано від цього, я знаю. Так само як і мені погано без тебе. Ми познайомились давно, ще на початку двохтисячних. Це була моя перша поїздка до Криму, й одразу — саме до тебе. Я була вражена красою всього півострова, але твоєю — особливо. Твої вулички досі в моїй пам’яті, твій захід сонця за схилами гори Паша-Тепе досі не можу забути. Ми приїхали з групою дітей, поселилися в санаторії «Хвиля», тоді він ще мав назву «Волна». У нас були надто суворі вихователі, щоб пізнати тебе самостійно і глибше.

Однак, вечорами, коли старші ставали більш поблажливими, ми тікали гуляти твоїми вуличками та проспектом Айвазовського. Тікали до моря. Воно у тебе особливе, знай. Я такого ніде не бачила, воно прохолодне, але водночас таке тепле й ласкаве. Воно манить своїми хвилями, своєю красою, своєю безоднею. Ми так любили в ньому купатися і так хотіли не чути того свистка, який закликав нас виходити на берег. А пахлава! Яка на тому березі моря смачна пахлава. Здається, я витратила на неї всі свої кишенькові гроші.

Мені на той час було 13. І це був той вік, коли я зрозуміла, як чудово відпочивати з ровесниками, як навіть не хочеться додому і як хочеться продовжити це літо тут, у Феодосії. Саме ти дала мені те підліткове відчуття свободи, яке не порівняєш ні з чим. Наступні роки, вже в часи студентства я безпечно і впевнено їздила в інші міста й села Криму, бо це ти мене того навчила. Але, знай, я так хотіла доїхати до тебе… і не змогла. Все не було часу поїхати трішки далі, думала потім, ще встигну.

Літо 2013 року. Я лише починаю працювати кореспонденткою на радіо, а мої друзі кличуть їхати до тебе. Але як? Я не можу, перша робота, я відповідальна людина, але ж так хочеться. Ні-ні, не можу, їдьте без мене. І я не поїхала. Знай, я жалкую про це всі ці 10 років. Тому коли я приїду після перемоги — тримайся!

Я просто ходитиму твоїми вуличками вдень і вночі, вдихатиму твоє повітря, ніби не можу надихатися. У мене вже було таке відчуття і воно ні з чим незрівнянне. Це деокупація моєї Бучі. Так, дорога, моє рідне місто також було окуповане, але зараз воно процвітає. Лише, звісно, люди ніколи не забудуть того жахіття. Не забудуть і не пробачать.

Але знай, Кафо, тебе також деокупують, повернуть додому, я обіцяю. Українські військові, знаєш які! Вона мужні, сильні, сміливі й найкрутіші. От побачиш, я навіть не сумніваюсь, що вони скоро зайдуть до тебе в гості. Постукають так тихенько і скажуть: ну що, зачекалися вже, мабуть? І знову твої пляжі й набережна наповниться українцями й українками, і знову ми любитимемо тебе до нестями. Знай, так як українці, не любить ніхто. Твоя привокзальна площа гудітиме поїздами Укрзалізниці й вигуками «Слава Україні!». Тільки ти дочекайся, тримайсь! Не вір людям, які тебе зараз заселили. Вони брешуть, як і брехали на самому початку, як і брехали в 41-му.

Як там Генуезька фортеця? А мечеть Муфті-Джамі? Передавай їм привіт і скажи, що скоро ми приїдемо. Дуже скоро! Тільки дочекайсь. Люблю тебе, моя Кафо!»

Лист Партеніту

Влад Лесик, контент-редактор та автор матеріалів на Громадському радіо

Влад Лесик

«Дорогий Партеніте, привіт! Востаннє, коли твої вулиці, шум моря, запах лісу зустрічали мене, мені було всього 4. Втім, навіть через півтора десятка років спогади про тебе не покидають мене й хвилюють мою душу. І хвилюватимуть все більше, поки нога окупанта на твоїй землі й у твоїх водах.

Уже майже 10 років над тобою майорить чужий прапор, а запах твоїх соснових лісів вдихають чужі твоїй землі люди. Як тобі, дорогий друже, коли по твоєму піску й твоїй гальці ходять немилі твоїм берегам ноги? Як це, коли у твоїй бухті стоять ворожі судна? Як це, коли твоєю горою Аю-Даг любуються не ті, хто мав би це робити? Як це, коли біля печер поблизу твоїх берегів курсують російські яхти? Як це, коли ворожої для нас мови стало ще більше на твоїх вулицях й у твоїх будинках?

Вибач, Партеніте, що краю душу такими питаннями, на які, можливо, й ти сам не знаєш відповідей. Утім, це ті питання, що турбують кожного українця, якому близький ти, Партеніте, якому близький Крим, український Крим. Знай, Партеніте, що і про тебе, і про весь кримський півострів пам’ятають українці, пам’ятає материкова Україна. І ні, не хвилюйся, ти не закарбувався в нашій пам’яті лише пляжною кукурудзою та дешевим пивом. Навіть без доступу до рідного Криму ми вивчаємо його, його корінний народ, його традиції. Про Крим пишуть книжки, знімають фільми, пишуть альбоми. Його люблять за автентичність та різноманіття народів та культур.

Партеніте, та ти й сам знаєш, що на твоїх землях, землях Криму загалом, живуть українці, багато українців. Вони, як і ти, чекають на рідних людей, на рідний прапор над своїми містами й бухтами. Можливо, ти й сам за ці роки окупації зустрічав тих, хто фотографує жовті стрічки та небесно-золоті прапори на тлі твоїх краєвидів. Так, Партеніте, це твої громадяни! Вони чекають, чекають, як і ти. Партеніте, пам’ятаю своє дитяче захоплення, коли споглядав хвилі Чорного моря біля твоїх берегів, стоячи на невисокому кораблі, пам’ятаю шелест пальм та сосен твоїх садів та лісів, пам’ятаю теплі літні вечори та солоний запах вітру. Так, друже, поки це лише дитячі спогади, але я щиро сподіваюся, що ти неодмінно зустрінеш мене своїми обіймами тоді, коли для цього настане час.

І знай, що про тебе, про Крим загалом, пам’ятають українці та роблять все можливе, щоб повернути півострів тому, кому він по праву належить. Щоб ті українці, які нині підпільно фотографують українські прапори на кримській території, робили це відкрито та гордо.

Чекай, Партеніте, чекай, Криме, я вірю, що ми ще зустрінемося!».


Лист своїй юності

Олена Ребрик, авторка, редакторка сайту Громадського радіо

«Привіт, Криме. Ми не бачилися з тобою 10 років. Липень 2013-го. Я дихала твоїм повітрям і пірнала у твої хвилі. Юна. Наївна. Закохана у життя і творчість. Мені був 21 рік. Ми ще не бачили смерті. Не бачили війни. Не бачили, на що здатні так звані «сусіди». Тоді я мала традицію, третій рік поспіль щоліта приїздила на 5 днів у те саме місце. Я не скажу куди. Це спогади, що назавжди залишаться тільки зі мною.

Я досі можу закрити очі і побачити себе на самотньому пляжі. Світло навколо помаранчеве, блакитно-срібне, тепле, вітер гріє і ворушить мій одяг і волосся. Я досі можу почути відлуння тих хвиль. І відчуття абсолютного щастя. Спокою.

Це ніколи не повториться, але я знаю і вірю, що в нас будуть нові спогади. Що ти пізнаєш мене, хоча я вже ніколи не буду такою юною, такою безтурботною. Але ті зустрічі назавжди на твої берегах світлими образами, сміхом, ніжністю.

Ми ще зустрінемось. Як старі друзі. І ти будеш знову вдома. І твої люди повернуться до тебе. Бо кожен пам’ятає твій дотик і твоє обличчя».

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Поділитися

Може бути цікаво

На Харківщині з початку наступу РФ загинули щонайменше 35 цивільних, 137 отримали поранення — ООН

На Харківщині з початку наступу РФ загинули щонайменше 35 цивільних, 137 отримали поранення — ООН

5 год тому
США оголосили про новий пакет військової допомоги Україні на $275 мільйонів

США оголосили про новий пакет військової допомоги Україні на $275 мільйонів

5 год тому
В одній із земель Німеччини в школах почнуть вивчати українську як другу іноземну

В одній із земель Німеччини в школах почнуть вивчати українську як другу іноземну

5 год тому
У США вживання марихуани вперше перевищило споживання алкоголю — дослідження

У США вживання марихуани вперше перевищило споживання алкоголю — дослідження

6 год тому