«Нас з дітьми ніби янголи несли на крилах»: воєнний щоденник мами трьох дітей

«Нас з дітьми ніби янголи несли на крилах»: воєнний щоденник мами трьох дітей

Щоденник мами трьох дітей, двоє з яких — прийомні, про те, як вони пережили бомбування Києва і про евакуацію, де вони «поринули у суцільну круговерть добра»

«ДИТИНІ ПОТРІБНА РОДИНА» – це спільний проєкт медійників України та «Української мережі за права дитини». Разом ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім’ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), інтернатні заклади, які з початком повномасштабної війни мусили рятуватися з-під обстрілів до Західної України й за кордон, пристосовуючись до умов життя в евакуації. Ці історії допоможуть створити дорожню мапу дій на ниві захисту прав дитини і підтримки сім’ї в Україні після перемоги.


Коли війна стукає у двері родини з прийомними дітьми з інтернатним минулим, то ухвалити правильне рішення батькам буває ще складніше, ніж в інших родинах у тих же обставинах. У родині педагога Марини та біохіміка Сергія Сноз троє дітей: 16-річна біологічна донька Аліса, 15-річна Влада, яку вдочерили ще маленькою, та 8-річний Петя, який з’явився у них два роки назад. Марині та Сергію довелося важко реабілітувати Владу. І, особливо важко, Петрика, якому у дитбудинку взагалі сказали: якщо хлопчик і виживе, то ніколи не зможе нормально розвиватися. Але батьківська турбота вилікувала все, що іншим здавалося невиліковним, діти жили повноцінним життям і родина нарешті відчула себе щасливою. 

Проте війна одразу зламала звичний уклад. Батьки не знали, що гірше: чи продовжувати ховатися від бомбувань вдома, чи евакуювати дітей, але тим самим знову поставити під загрозу їхню крихку психіку. Про те, як людська небайдужість під час війни допомагає вирішувати найскладніші дилеми, читайте у спогадах Марини Сноз, оформлених як щоденник.

Мама і донька

Слухайте історії родин у подкасті «Сімейний альбом: Діти війни»


24-25 лютого

Навіть коли сповістили про початок війни – не вірили. Не може такого бути. У 21 столітті скидати на будинки бомби в Європі, виганяти людей з дому на чужину. Не може. Збір тривожної валізі відволікав від думок. Чітко і ретельно. На кожну дитину – окрема папка з документами.

Виявилося – може. 4:20 ранку. Перший приліт за 800 метрів від дому. А потім – другий. Частини літака впали у домівки приватного сектору, ще ближче. 

Виявляється, що мої повільні діти вдягаються за 3 хвилини. До паркінгу – ще дві. Повно сусідів з валізами та тваринами. Чомусь всі розмовляємо пошепки. Раптом Петрик посеред паркінгу: «Овва, скільки гостей прийшло на мій день народження!». Сусідка з плачем дістає цукерку, інша – ведмедика «Барні».

Петрик: «Ого, цілих два подарунки і ми живі – круто!». 

Петрик і Влада

Чотири дні у паркінгу. Страшенний холод. Ми, виявляється, вміємо робити ліжка. З пінопласту, картону та піддонів. У нас багато чого є: стільці, столи, обігрівач, чайник. На світанку, остаточно змерзнувши, ми повертаємося додому. Діти вкривають своїми ковдрами сусідів, аби ті поспали бодай ще пару годин.

Ранком біля дверей з’являється ящик йогуртів. Де його дістав сусід?

«Ми їдемо – тримайте килим, дітям буде тепліше спати на кахлі», – ще інші сусіди.

Ящик йогуртів

Ми залишилися самі на поверсі. Відтепер ми живемо в коридорі біля ліфта. Правило двох стін. Старша – все усвідомлює. Вся в новинах. Тисячі повідомлень: де і як друзі, вчителі, родичі. Не може збагнути як це: їй 16 – і війна. До того найстрашнішим здавався ковід. Виявилося, не він страшний.

Середня: головне – батьки поруч. Лячно, але «це ж не надовго?».

Син: спати одягненим? Добре. Бігти до паркінгу, коли виє сирена? Добре. Добре те, сину, що ми нічого тобі не кажемо, аби не лякати.


Читайте також: «У Чехії добре, але серця рвуться до України»: мати-вихователька про те, як вивезли 10 дітей з-під Харкова


Кінець лютого – початок березня

Треба евакуюватися. Але не можливо. Як лишити Київ, в якому могили предків з 1916 року? Трійко дітей, три переноски з хвостатими – дві собаки і кіт. Лише чотири дорослих долоні, щоб нести і вести. Не вистачає. Уявляю вокзал, натовп, крики, штурханину.  Розумію: психічно стабільними дітей ми не довеземо. Стільки років на реабілітацію дітей – у прірву. Це не вихід.

Чоловік Марини Сергій Сноз із чотирилапим членом сім’ї

Міська служба у справах дітей нас не залишила. Пропонують Польщу. Сергій – і усиновитель, і опікун. Маємо троє дітей, з яких один з інвалідністю, та ще й науковий співробітник! Все зібрав! Перша реакція: їдемо!

Зібравши валізи, я сідаю на підлогу і волаю: «Не можу, не хочу, не готова!».

Діти з чоловіком плескають у долоні та танцюють – це були перші посмішки від початку війни. Ми точно лишаємося в Україні. Та ще на деякий час у місті.

Років з двадцять ми збиралися в гості до сестри. У Львів. Щодня від початку війни: «Киянка, їдь до Львову! Кімната готова та чекає на вас!». У мене всередині: невже не розуміє, евакуаційний поїзд для нас – не варіант. 

Сергій Сноз із дітьми

8 березня

Операція вивезти «вперту Марину». Тільки мої скажені однокласники, що давно живуть в Ізраїлі, могли зателефонувати так у жіночий день: «Через півтори години під ваш під’їзд приїде машина. Ви маєте вийти усі з речами». Що, куди, як? 

Тепер я знаю, як янголи несуть на крилах! Міст на правий берег ми переїхали за 40 хвилин. Що я роблю в Єврейському духовному центрі? Ага, тут ночівля. А зранку – автобус на Львів. Хто сплатив за автобус? Мої ізраїльтяни. Мені ніхто не вірить, що до Львова ми дісталися за 8 годин. Але я ж знаю, то дійсно були янголи!

Евакуаційний автобус на Львів

Слухайте також: «Коли стріляли, казала малечі, що то грім»: про 9 дітей та 2 втечі від війни — з Донецька й Чорноморська


Березень – квітень

А ще я знаю, що таке водоверть добра. Понад місяць ми гостювали у сестри. У її трьохкімнатній квартирі в якийсь момент жило 12 людей і 5 тварин. Крім нас – друзі сестри, друзі друзів, які теж рятувалися від війни. Спогади про той період заповнюють душу, як теплий мед на розігрітих сонцем сотах.

Львівські канікули. Довжиною у місяць. Моє вольове рішення: на канікулах ніхто не вчиться. Кожен камінчик, лава, сходинка, музеї, пам’ятники, собори – все своїми ногами. Дивовижні екскурсії від найдивовижніших львів’ян для тих, кому Львів став тимчасовим домом. Щастя в очах дітей, захват, зацікавленість, спокій.

У картинній галереї – німецьке телебачення. Аліса, яка вільно розмовляє англійською, стала давати інтерв’ю. Розмовляли довго.

І останнє запитання: «Війна, а чому ви дивитеся на картини?»

Львів — сторона, що приймає Влада й Аліса

Відповідь дитини змусила репортера перепитати, чи їй дійсно 16 років: «Я раптово залишилася без улюбленої школи, міста, подруг. Без улюблених книг, тренувань, прогулянок та кави з подругами, без улюбленої чашки та піжами. Без усіх дівчинкових радостей та приємностей, які роблять моє життя затишним, теплим, щасливим. Але в мене залишилося життя, і тепер я його наповнюю світлом. Почала з картин».

Наша улюблена Конні, засновниця та диригентка «Music Camp International». Так, мої красуні ще й співають. Щоденно, з далекої, спокійної та ситої Америки Конні телефонувала дітям. Запрошувала на конференції сусідів, пастирів із її церкви, музикантів. Усі вони хотіли знати правду, всі готові були допомогти, всі намагалися непомітно витирати сльози та посміхатися до камери. 

В евакуації

Щодня, по 3 години, моя Аліса, Конні з далекої Америки та музикант Кармен з Румунії записували куплети української пісні для дітей світу, щоб ті могли вивчити її на підтримку своїх товаришів по музичному табору.

Я обов’язково повернусь до Львова. До Данила на коні, до Попрошайки, до Стрійського лебедя в парку, на кафу на даху. А сьогодні я рушаю додому. Моя душа живе у Києві.

Аліса дає інтерв’ю німецькому ТБ

16 квітня

Київ зустрів нас прильотом до Дарниці

Охолола квартира з зав’ялими квітами… Вогкість, холод у ній ніяк не затьмарили повернення додому. Величезний супермаркет під будинком був наповнений тишею, приглушеним світлом, двома видами ковбаси, сиру, м’яса та хліба. Поодинокі собачники на вулицях. Іноді – мами з візочками. Це наповнює душу надією.

Донька Марини Сноз Аліса

Слухайте також: Ілля розповідав, як вони ловили голубів, щоб приготувати суп — історія хлопчика, який написав лист Борису Джонсону


 

Кінець квітня — травень

У будинку світилися вже не два, а п’ять вікон. З сусідами, які пережили разом з нами у паркінгу перші дні війни, зустрічалися обіймами. Купили і віднесли до паркінгу воду і купу продуктів, сподіваючись, що ніколи більше нам не знадобляться та мівіна з консервами.

Дівчинка Аліса дуже чекала на закінчення навчального року, щоб відпочити. Дуже багато всього навалилося. Відпочиває. Залишився німецький 3 рази по 3 години, репетиторство, доглядання дітей 3 рази по 4 години, підготовка до ЗНО з біології та математики. І малювати. І читати. І танцювати. Доросла людина. 

Хлопчик Петрик, зробивши коло, повернувся на старт. Дике репетування, виття по годині, протест на будь-яку дію, крім запрошення за стіл. Тут не сперечається і не падає у істериці на підлогу. Легко вчить таблицю множення, швидко читає, рахує у стовпчик за програмою 3-го класу. З недорозвиненням мови посилено боремося. І цілком успішно, попри шалений опір хлопця.

Евакуаційний автобус на Львів

15 червня

Владкин випускний, 9-й класс. От навіщо я туди попхалася? Мало ревіла? Ці 15-річні діти, які то тусуються, то сваряться… Тут вони обіймаються і плачуть.

І вчителі туди ж: «Та яка різниця, які оцінки, головне, що ви усі живі». 

Кілька тижнів я ходила по квартирі та відчиняла шафи. Потім зачиняла. Потім йшла на кухню і брала до рук свою чашку. Потім знову відчиняла шафи. Я розібрала і знову зібрала тривожну валізу.

Сестри Влада й Аліса

Слухайте також: Хлопчики співали гімн України, «щоб наші почули й усіх ворогів розстріляли» — історія патронатної родини з окупованого села під Бучею


Кінець червня

Я таки прибрала у шафах. Речі перебрано та віддано тим, хто зараз живе не вдома. Я все життя повертатиму добро. 

Виявляю, що улюблена літня спідниця вже стала велика зовсім. Чоловік витягає літні штани… Тримає їх обома руками, аби не зіслизнули. Ситуація чомусь викликає взаємний дикий регіт. Ми сміялися як діти, а з дзеркала на нас дивилися літні люди.

До вжитку увійшло стійке – «до війни». Довоєнні ціни, довоєнні весілля, відпустки, вихідні… Дуже хочеться дожити до того моменту, щоб говорити – «після перемоги». Доживемо ж, правда? 

20 червня

P.S. У будинку навпроти світяться вже 17 вікон. 

Сестри Влада й Аліса

Усі світлини з архіву Марини Сноз


Цей матеріал публікується у межах реалізації проєкту ІСАР Єднання: «Розвиток адвокаційного потенціалу Громадської Спілки “Українська Мережа за Права Дитини” в формуванні державної політики у сфері захисту прав дитини й підтримки сім’ї»


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Останнi новини