«Мій батько якось сказав мені: чуєш свист — падай на землю, бо якщо свист — значить прилітає. Я собі це відклала в голові, хоча до останнього надіялась, що ніколи не знадобиться. Ми сиділи за столом, слухали лекцію з психології. Викладач, до речі, дуже симпатизував ідеям так званої «ДНР». У якийсь момент я почула свист. Було уже холодно і я ходила в пуховику. Він лежав на підвіконні поряд, ліворуч від мене. Поруч, справа сиділа моя одногрупниця.
Я чую свист. І далі мені здається все було години, а насправді відбулось за кілька секунд. Я схопила лівою рукою свій пуховик, накрилась пуховиком, а правою рукою паралельно запихала під парту дівчину, яка сиділа поряд. Я дуже сильно стукнула її головою об парту, тому що важко одночасно робити дві різні махові дії. Але в результаті я запхнула її під парту нормально, укрила нас обох пуховиком. І в аудиторію вилетіло 2,3, може навіть 4 вінка. Там нас було людей 15. Вікна величезні, панорамні, рами деревʼяні — тобто літає дуже добре. Пуховик посікло в нуль. Його довелось викинути після цього. Всередині пуховика стирчав скляний уламок на сантиметрів 15 висотою і 5-8 в ширині. Якби не цей пуховик — ми б уже зараз не говорили. Дівчині, яка сиділа ззаду мене дуже сильно посікло обличчя, особливо ліву частину. Довелось відвозити її в лікарню, треба було зашивати. За інших — не памʼятаю.
Навіть не можу згадати реакцію викладача. Пам’ятаю уривками: я скидаю пуховик, бачу — все засипано осколками, беру свій зошит, витрушую його від скла, запихаю в рожевенький рюкзачок, штовхаю дівчину, яка сиділа поряд — ідем звідси. Ми виходимо, світло у всій будівлі уже вимкнене. Кругом темно. Хтось плаче, хтось кричить. Ми вийшли на вулицю. На той момент я не курила, могла інколи «по-дорослому» взяти 1 сигарету, і це було для мене дуже багато. У цей момент я в когось відібрала пачку сигарет, дивилась в нікуди і викурила 5 сигарет підряд».
Так Аліна згадує момент «прильоту». Тоді їй було 17 і вона жила в місті, яке дуже любила — Донецьку. Невдовзі після цього епізоду вона назавжди покинула його. Це був 2014-й, і тоді дівчина була студенткою першого курсу Донецького державного університету управління. Майже через вісім років ми з Аліною познайомились на волонтерській кухні, де готували їжу для Збройних сил України та Територіальної оборони міста Києва. Це сталось після того, як 24 лютого 2022 року російська федерація розпочала повномасштабне вторгнення на територію України.
У процесі чищення та нарізання картоплі у нас було вдосталь часу на балачки. А ще ми разом ходили додому пішки — це було простіше, ніж користуватись громадським транспортом. Я почула багато болючого і цікавого для мене водночас. І запропонувала Аліні розповісти свою історію життя і виїзду з окупованого ще у 2014 році міста, а також про досвід переселенки довжиною у 8 років. Вона погодилась, однак ми домовились, що не будемо вказувати її прізвища чи показувати обличчя. Її батько зараз на війні, уже вдруге, і з метою безпеки цього краще уникнути.
24 лютого 2022 року — день, який змінив життя усіх українців. Хтось прокинувся від звуків вибухів, хтось від дзвінків близьких, дехто ж не спав всю ніч. Аліна пригадує, уві сні почула щось схоже на вибух, але не звернула на це увагу: запідозрила голубів, які регулярно бʼються об її балкон.
«Але в якийсь момент я почула дзвінок на своєму телефоні. Підіймаю трубку, а це десь 4:51 і чую: почалась війна. Я така: зрозуміло. Ми говорили десь хвилин 10. У стороні Виставкового центру був сильний вибух. На небі — червона заграва. Я тоді подумала: війна так війна. І почала збирати речі методично. Без паніки та істерики. Зібрала невелику валізу, одягла джинси, пейту і лягла знову спати».
Сімʼя Аліни, а це вона, батько, мати та кішка, напередодні слідкували за новинами, бачили, що країни забирають свої посольства з міста, що є скупчення військ і відбувається щось дивне. Але люди все одно здивувались: вони не очікували переживати цей жахливий досвід знову.
Весною 2014-го Аліні було 16, вона була випускницею та абітурієнткою. Підлітка, в якої багато своїх проблем. Вона розуміла, що щось відбувається, все кардинально змінилось, але що саме — не встигла, збиралась потім розібратись. Дівчина розуміла, що гинуть люди, місто обстрілюють. Але, каже, до кінця важко таке усвідомити, поки це не торкнеться тебе особисто. Хоча, згадує, дуже розізлилась на росію, коли їй довелось здавати Зовнішнє незалежне оцінювання у Запорізькій області.
Дитинство і шкільні роки Аліни пройшли не в самому Донецьку, а в місті, що за 60 кілометрів від нього — Костянтинівці. Воно теж було окуповане у 2014-му, хоч і не довго. Але період останнього дзвінка та випускного припав якраз на цей період. Аліна теж дуже злилась. Зірваний випускний — подія, яку ти чекаєш 11 років — стала ще однією трагедією для підлітки.
«Це такий кошмар. Ти чекаєш цього 11 років. Ти чекаєш 11 років цю подію! Ці підбори, плаття, ці тренування ходьби на каблуках, тому що завжди кеди і джинси. Це вивернуті ноги, бо бігаєш по килиму на каблуках, щоб звикнути до випускного! Щоб красиво іти! Ці макіяжі, зачіски, тонни лаку на волоссі. Манікюр: ти завжди носиш натуральний манікюр, а тут захотілось на випускний наростити нігті. Наростила — потім ходила і не розуміла, що з цим всім робити, як з цим поводитись, боялась зайвий раз цокнути, бо раптом відвалиться, і як же я буду на випускному без нігтя?! Ти реально чекаєш цього 11 років. А тут хоп, і «Добрий вечір, ми не з України».
У Костянтинівці є традиція: випускники шкіл ідуть зустрічати схід сонця у «Клебан-Бик» — ландшафтний парк, заповідник. Але через те, що вранці, у день випускного, у місті була стрільба — ніхто не ризикнув туди їхати. Випускники святкували закінчення школи, знявши кімнату у місцевому готелі, що на вокзалі. Потім зрозуміли — вони тут не єдині одинадцятикласники, випускний був у багатьох.
У Аліни було дві сукні: темно-синя «олівець» для урочистостей у школі і малинова для урочистостей в домі культурі, де мер міста вручав медалі. У Аліни була срібна. Зачіски у дівчини теж були різні: у школі — розпущене довге волосся, нижче пояса, у домі культури — складна конструкція із заплетених кіс, як каже сама Аліна. Заплітала — її мати.
Обидві події: і в школі, і в домі культури відбулись. Однак все було поспіхом, зі страхом. Точно не так, як планувала і мріяла дівчина.
Якийсь час, попри бойові дії, сімʼя Аліни залишалась у Донецьку. Не так давно люди переїхали в нове власне житло, що недалеко від центру міста: гарний район, новий будинок, дороговартісний ремонт. Це все планувалось і будувалось не один рік.
Аліна вступила до донецького вищого навчального закладу на спеціальність «соціологія», на бюджет у Донецький державний університет управління. Зараз такого університету вже не існує: спершу він розділився, потім приєднався до Маріупольського державного університету. Дівчині подобалось там навчатись: початок студентського життя, у великому місті, вперше відчула себе дорослою — з усмішкою згадує сама Аліна зараз. Однак окупація давалась узнаки. Тоді, у 2014-му навчальний заклад якраз розділявся: на той, який підпорядковується і підпорядковуватиметься державі Україна і той, який підпорядковуватиметься так званій «ДНР».
«У нас по всьому університету була дуже жорстка агітація. Нам на електронну скриньку приходили таблиці з порівнянням: де краще навчатись: в Україні, чи в Донецьку. До нас приходили мужики в формі. От не чоловіки, а саме мужики: грубі, хамовиті, які серед цивільних ходять з автоматами. Вони нас агітували залишатись у Донецьку. Казали, що у вас все буде прекрасно, хороші стипендії, чудові викладачі, залишається уся акредитація. Ви закінчите навчатись і поїдете працювати в москву. Ось таке. Найсмішніше, що в той момент росія заперечувала свою участь у тому, що відбувається. І мужики, які розказували нам, що ми отримаємо ростовські дипломи і поїдемо в москву працювати, викликали деякі питання: все ж таки, як це так? Росія ж не має до цього ніякого стосунку, як же це вона буде нас приймати?».
У 2014-му випускники деяких університетів Донецька не отримали ні українських, ні російських дипломів. Їм обіцяли ростовський диплом за умови, що вони поїдуть в Ростов та здадуть якісь тести. Дехто поїхав, але повернувся з нічим і отримував диплом так званої «ДНР». Хоча на поїздку в росію солідно витратився: дорога та проживання там — все за свої гроші.
Читайте також: Правила виживання в окупації від військової психологині
Одна з історій життя Аліни в окупації дуже міцно запамʼяталась дівчині. Вперше вона розповіла її, коли ми повертались додому після чищення картоплі. Це про спробу зґвалтування так званими «ополченцями». Аліна доволі буденно розповідає: ситуації, коли вони піднімали спідницю, обмацували дівчат — стали буденністю у Донецьку. Дівчина іронізує: вони намагались знайти зброю у прозорих капронових колготах — а раптом!
«Після першого разу трохи забиваєш на це. Імунітет якийсь виробляється. Бо безкарність, яка відбувається навколо, дає тобі чітко зрозуміти, що раптом щось — тобі ніхто не допоможе. Тебе ніхто не врятує. Тому просто: хай відбувається. На щастя, в мене не дійшло до максимального розвитку ситуації».
Аліна їхала в 25-му автобусі з університету. Слухала музику, дивилась у вікно. В автобусі були чоловіки та жінки різного віку. Автобус зупинився на світлофорі. Відкрились передні двері. У цей момент зайшли двоє зі зброєю. Один залишився стояти на вході, інший — зайшов у салон.
«Він заходить, дивиться на всіх, хто сидить, тикає в мене пальцем і каже: на вихід. Я розумію, що щось не те відбувається. Повний салон. Там є чоловіки, жінки, дорослі, літні, молоді хлопці. І мене охопила дика паніка. Я не розумію, що я зробила не так. Я виходжу, бо чинити опір не варто, тому що якщо через мій спротив перестріляють весь автобус — буде сумно. Хоча після цього випадку мене душила дика образа на наших людей. Я розумію, що в небезпеку собі ніхто нічого не буде робити. Але ніхто не встав, не заступився, не сказав слова. Всі мовчки склали лапки і опустили очі. Кожен боявся бути наступним. Мене виштовхнули з автобуса. Він навіть особливо не церемонився: спершу пропустив, на східцях штовхнув у спину і я вивалилась, автобус рушив. Рушив так, що «Формула-1» поряд не валялась, водій із відкритими дверима поїхав.
Я стою на вулиці, стоять переді мною ці двоє. Далі в них відбувається приблизно наступний діалог: він в мене запитує документи, а у мене пальто, паспорт у внутрішній кишені. Його не видно, поки я не відверну краю пальто. Я не встигла це зробити, як між ними відбувся такий діалог: що її, у відділок? Чи тут? Я стою і не розумію, про що ми. Для чого мене у відділок, що відбувається? Другий йому каже: та вона ж малолєтка, подивись на неї! У мене паспорт, у якому написано, що мені 17. Тому я паспорт не дістаю. Я просто стою і дивлюсь на них. Один іншому каже: так вона малолєтка, подивись на неї. Інший: та яка вона малолєтка. Зараз подивимось по речах, там 100% є 18. Тай взагалі, коли тебе хвилювало, який у кого вік?! Другий каже: ти дурак? Подивись на неї, вона взагалі школярка. Вони повертаються до мене і питають: куди? І я така: в 11-ту школу. Я розумію, що в мене зривається голос. Я на першому курсі університету, в мене в кишені паспорт, а я їм кажу, що в 11-ту школу. Якщо раптом — то все, хана. Потім я трохи не пам’ятаю, в мене вже в голові білий шум, я почала розуміти, що зараз може відбутись. Якщо вони мене вбʼють — це буде найлегшим виходом з ситуації. Мене уже трясе, я ледь не плачу але розумію, що не можна: незрозуміло, що там у голові. Врешті-решт чувак штовхнув мене в плече, сказав: пішла на…пішла до чорта звідси. І я пішла. Вони стояли там щось далі говорили. Я йшла і не оберталась і думала, що щось тільки що могло піти в моєму житті не так. Вибачте за подробиці, але таким способом втрачати цнотливість мені точно не хотілось».
Читайте та слухайте також: Зґвалтування як воєнний злочин: Лариса Денисенко про те, як потрібно змінювати національне законодавство
Нахабність так званих «ополченців» стала звичною у Донецьку. Для них, наприклад, було нормою не лише облапувати дівчат та жінок, а й дулом автомату відкривати краї верхнього одягу — начебто, щоб дістати документи. Після 24 лютого 2022 року по всій Україні поставили блок-пости, на яких українські військові перевіряють документи, транспорт. Я безліч разів проїжджала такі в межах міста Києва, але жодного разу не стикалась з чимось подібним.
Батьки Аліни не підтримували будь-яких сепаратиських ідей, будь чого, що повʼязане з так званою «ДНР». У якийсь момент про це дізнався їхній сусід, і це явно йому не сподобалось.
«Пʼяниця, алкоголік і дебошир. Дуже неадекватний персонаж. Можливо, йому щось пообіцяли. Може йому гроші пообіцяли, чи якусь владну посаду, чи горілки пообіцяли — варіантів маса. У моменти просвітлення розуму від алкоголю це створіння дізналось, що ми не схвалюмо те, що відбувається у Донецьку. Тому він намагався нам щось надряпати на дверях. Враховуючи його специфіку, надряпати він намагався щось явно погане. Через те, цілісність його променевої кістки трохи зменшилась. Ніякої справи не починали, все було закрито, нічого не було. Але це було дуже показово — ось ваш «русский мир» і його типовий представник».
29 грудня 2014 року Аліна з батьками виїхали з Донецька. Думали, що на тиждень, максимум — на два. Тому речей взяли з собою відповідно. Але це був останній день, коли Аліна була в донецькій квартирі. Зараз у ній живуть квартиранти. Дівчина каже: дуже не хотіли пускати чужих людей у свій дім. Але це єдино можливий варіант, якщо хочеш, щоб квартира вціліла, щоб її не «подарували» якомусь так званому чиновнику так званої «ДНР».
Аліна дуже жалкує про три речі, які залишились у Донецьку. Перша — обладунки. Вони з батьком мали хобі — реконструкція історичних боїв. Із цим в Аліни повʼязано багато теплих спогадів, в тому числі з українського Криму. На українському півострові, ще до окупації, дівчина з батьком брали участь у тамтешніх фестивалях. Також в Аліни був лук. Вона намагалась його вивезти в розібраному виді, але «ополченці» не дозволили. Тому він залишився в Донецьку. Обладунки весь цей час, усі вісім років у підвалі. І Аліна розуміє, що ці речі, які вони з батьком так уважно доглядали, зараз, скоріш за все — заіржавіли.
Друге — книжки. У Донецьку сімʼя залишила дуже велику бібліотеку. Третє — це віконниця на кухні. Аліна з мамою розмалювали її рожевою фарбою, потім намалювали на ній квіти. Дівчина каже, їй дуже не вистачає цього елементу у новому домі.
Після 29 грудня 2014 року родина Аліни жила у Костянтинівці. Батько згодом почав військову службу у Збройних силах України. Аліна каже про батька так: якщо настане апокаліпсис — він буде в перших рядах рятувати світ. Мама дівчини, попри те, що не дуже хотіла відпускати чоловіка на війну, оскільки це прямий ризик для життя, розуміла — так треба. Аліна захоплюється своїми батьками, вона часто каже, що їй з ними повезло і в майбутньому вона хоче таку модель стосунків, як у її батьків.
Частина університету Аліни перемістилась у Маріуполь. Саме у цьому місті дівчина і закінчила свій факультет, отримала диплом. Але вона вважає, що найкращий час студентських часів залишився в Донецьку. Навчання в Маріуполі було технічно і емоційно непростим. Студентам з Донецька виділили гуртожиток з поганими побутовими умовами, за нього слід було платити, саме навчання відбувалось за типом «індивідуального навчального графіку». Це означало, що студенти впродовж семестру приїжджають на начитки лекцій, які тривають тиждень, потім навчання немає, потім приїжджають на сесію.
«На той момент я працювала офіціанткою в ресторані 4 через 4. Перша робота. Бували моменти, коли я поверталась об 11-тій вечора з роботи після 4х змін, збирала речі, дописувала конспекти, купалась і в 5:00 ранку у мене був автобус в Маріуполь. У Маріуполі весь день навчалась. Усе це без сну. Треба було в перший же день щось здати. Бувало, що ми здавали декілька заліків в перший же день. Я могла в той самий день сісти на автобус і повернутись назад у Костянтинівку. У мене було таке, що я була по 2-3 доби без сну, щоб все це адекватно закінчити».
Слухайте також: Як подбати про психічне здоров’я дітей, якщо ви вимушено переїхали через війну?
Під час такого шаленого темпу з Аліною трапилась загрозлива здоровʼю та навіть життю ситуація. Дівчина послизнулась на вогкій підлозі у вбиральні гуртожитку, впала, отримала струс мозку. Якийсь час не могла пригадати як її звуть, як звуть її батьків. Деякі факти зі свого життя вона згадувала наступні пів року. Ситуацію ускладнило те, що в такому стані, сама, майже у чужому місті, вона не могла отримати кваліфіковану медичну допомогу: лікарі однієї лікарні відправляли її до іншої, і так по колу. Аліна обійшла 4 медичні заклади, її прийняли в останньому, тому що вона почала втрачати свідомість.
Аліна вважає, що в Маріуполі у неї не було повноцінного студентського життя. Каже: його в неї вкрали. Як і колись — випускний у школі, як і донецький дім.
Але теплі спогади про місто все ж є. Коли була можливість, дівчина гуляла, Маріуполь нагадував їй зменшену копію Донецька. Подобався Драматичний театр, а її курсова робота стосувалась благоустрою міста. Коли ми спілкувались — Маріуполь уже був зруйнований російською армією.
Війна, яку розпочала росія у 2014 році, зруйнувала і романтичні стосунки Аліни. Ще в школі вона познайомилась з хлопцем з Донецька, в університеті вони почали стосунки. Поки сімʼя Аліни жила у Донецьку — все було чудово. Але з переїздом почались труднощі. Дорога з обласного центру в Костянтинівку до 2014 року займала 45 хвилин машиною. Після 2014-го, через блок-пости, заміновані дороги, — уже вісім годин.
«8 годин ти їдеш 60 кілометрів. Туалет — там його не було, нервуєшся. Він так їздив до мене кожні кілька тижнів з Донецька для того, щоб просто на пару днів мене побачити. На той момент для мене це було прям ого яким вчинком. Хоча я і досі вважаю, що це героїчний вчинок. З моїм переїздом в Костянтинівку, з початком війни — все дало тріщину. Хоча наші стосунки тривали 4 роки, доки я навчалась в університеті. Але тріщина росла і, на жаль, чи на щастя, зараз я вже дивлюсь на це, як на досвід, все закінчилось».
Аліна досі спілкується з мамою того хлопця. Але про долю колишнього — не в курсі, не підтримує жодних стосунків і особливо і не хоче знати, що він робить та чим займається. Матір хлопця досі живе у Донецьку.
У процесі військової служби батько Аліни отримав поранення, яке на деякий час зробило його перебування на лінії фронту неможливим. Тому чоловік повернувся до цивільного життя. Згодом перебрався з дружиною до Києва і там влаштувався на роботу. Аліна переїхала до батьків після того, як завершила навчання у 2018-му.
Переїзд до Києва був стресовим: нове місто, нові люди, нові правила. Але найбільш неприємним став шок від того, як сприймають тут «донецьких».
«Це ідеально-парадоксальна ситуація. Ми виїхали з Донецька, тому що ми не «русский мир». Для нас «русский мир» — це те, що за кордоном. Воно як було там, так і має залишатись. Наш дім — це не «русский мир», наш дім — це Україна. Коли ми зрозуміли, що це не зупиниться, що це незворотній процес, який готувався не день і не два, зараз я вже розумію, що навіть не два і не три роки. Ми поїхали звідти, тому що ми українці. Наш дім — це Україна. Русский мир — не для нас і ми не підтримуємо все те, що там відбувалось. Ми звідти їдемо, залишаємось на території України, ми працюємо, платимо в Україні податки, ми громадяни України! І в підсумку мої батьки приїжджають в Київ, якийсь час працюють в тому самому банку, в якому і в Донецьку працювали. Точно так само працюють і платять податки, виконують свої обовʼязки і це не на низьких посадах. Не рядові, — керівні структури. В якийсь момент їм сказали: ви з Донецька, тому просимо вас вийти. І ти сидиш і не розумієш, що відбувається. Звідти нас гнали, тому що любимо Україну, а тут нас женуть, тому що ми з Донецька. Дорогі, Донецьк — це Україна, в чому проблема? Максимально неадекватна ситуація. У мене від цього досі шок».
Через таке сприйняття «донецьких» Аліна спершу навіть боялась розповідати звідки вона. Однак з часом це пройшло. Зараз дівчина з гордістю каже: «Я з Донецька». Коли ми познайомились, я дізналась про такий факт з її життя майже одразу.
24 лютого 2022 року батько Аліни пішов до Територіальної оборони, але там сказали, що охочих служити дуже багато і запропонували поки сидіти вдома, чекати дзвінка. Людині з військовим досвідом не дуже сподобався такий сценарій, тому він був дуже наполегливим і через декілька днів таки потрапив до Збройних Сил України. У самої Аліни з 24 лютого було кілька етапів проживання подій. Її робота — зупинилась.
«Якийсь час я прокрастинувала вдома, і коли батько вже пішов служити, мама поїхала разом із ним і волонтерила, я зрозуміла, що так довго продовжуватись не може. У той момент побачила оголошення в Інстаграмі від одного ресторану, що вони зараз готують і їм потрібні вільні руки. Я їм написала, ми попереписувались і я поїхала до них волонтерити. З одного боку, мені подобається цим займатись. З іншого боку, мені хочеться, щоб якнайшвидше я отримала повідомлення: всім дякую, всі вільні. Щоб більше не було потреби це робити. Не тому що мені лінь, а тому, щоб у цьому не було необхідності. Я знаю, що є волонтери, які наводять порядок в Бучі, Ірпені, у всіх звільнених містах і селах Київщини. На кілька секунд я задумала про те, чи варто туди долучитись? Але потім я зрозуміла, що тут буду корисніша. Тому що різні емоції можуть захлиснути. Я дуже емоційна і досить з мене зривів. Я буду робити те, що в моїх силах».
На Громадському радіо працює журналістка, ведуча та редакторка Валентина Троян. У 2014 році через агресію росії вона покинула свій дім у Луганську і переїхала з сімʼєю до Києва. Валентина є авторкою подкастів «Ключ від дому». Там вона спілкується з людьми, які так само як і вона після 2014 року покинули свої домівки. У всіх своїх гостей Валентина завжди запитує одне і те саме питання: чи залишився у них ключ від того дому? Я вирішила позичити цю думку, і запитала про ключі від Донецької квартири в Аліни.
«Вони лежать в корзинці разом із брелком, який мені подарувала мама мого колишнього хлопця. Там ключ від квартири, ключ від підʼїзду і малесенький ключ від поштового ящика. Тому так, вони залишились».
Я також запитала, чи став Київ домом для Аліни. Дівчина, не довго думаючи, відповіла:
«Зараз у нас є своя квартира, свій дім, у мене є друзі, є люди, яких я дуже люблю і якими я дуже дорожу. Київ — дуже красивий. Люблю його культурну, тусовочну сторону. Тому так, Київ — мій дім. Але Донецьк все одно в сердечку, і йому там відведено хоч і маленьке, але місце».
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS