Навіщо радянська влада проводила українізацію на Галичині?

За часів Польщі у Львові було 90 польських, 14 єврейських і лише 3 українські школи. У 1939 році, після захоплення Галичини радянськими військами, українських шкіл нараховувалося 70. На окупованих землях почали активно створювати університети, культурні організації, а вивіски магазинів доволі швидко почали “говорити” українською. 

Навіщо більшовицька влада оголосила курс на українізацію? Насправді така політика виникла не від любові радянського керівництва до української культури, а через бажання деполонізувати Галичину. Для того, щоб зробити з галичан “радянських людей” необхідно було спочатку прибрати домінуючу на цих землях культуру, а потім українською мовою пояснювати, як побудувати комунізм. 

Вже під час виборчої кам­панії у жовтні 1939 року політпрацівники наполегливо пропонували українському населенню переведення викладання в змішаних школах на українську мову. Так само за рекомендаціями та сприянням військових у місцеві органи влади під час виборів до На­родних Зборів головним чином обиралися українці, навіть у тих насе­лених пунктах, де вони становили меншість. Після закріплення більшовицької влади з’явились численні українські газети, школи, вузи, театри. У Львові навіть було засновано філію Української Академії наук. 

Натомість під маркою «реакцій­ності та буржуазності» почалося закриття переважної більшості польських культурних установ. Потужний осередок польської куль­тури Львівський університет було перейменовано на честь Івана Франка, а викладання переведено українською мовою. Професори, які відмовлялися читати лекції українською, мали звільнятися з роботи. 

Показовою у цій історії є доля Наукового товариства Тараса Шевченка, яке у міжвоєнний період було осередком української культури на Галичині. В 1940 році Товариство було розгромлене, його музеї та колекції розділені між різними установами, а деякі ключові організатори розстріляні. Кирило Студинський та Петро Франко, ймовірно, розстріляні конвоїрами під час евакуації 1941-го або агентами НКВД, Роман Зубик помер від кулі у львівській тюрмі Бригідки, Володимир Старосольський загинув у концтаборі в Росії. 

Хоч в СРСР намагались показати радянізацію як добровільний процес “братніх народів”, які за власною ініціативою хотіли стати на комуністичний шлях, насправді у Москві повністю контролювали всі ключові процеси на нових землях.

Так педагога Євгена Березняка відправили з Дніпра до Львова, де він очолив міський відділ народної освіти. На цій посаді він розгорнув бурхливу діяльність з українізації, яка не сподобалась польській комуністці Ванді Василевській. Вона написала на Березняка донос Сталіну зі скаргою, що молодий просвітянин «спотворює розуміння національної політики». Через це з Москви до Львова прибула урядова комісія, щоб розслідувати обставини «зловживань». 

Вже під час “повернення” радянської влади на Західну Україну у 1944 році, про українізацію вже не йшлося.