«Не можу відпустити Маріуполь»: розповідь місцевої жительки про життя у місті та волонтерство

Сьогодні рівно п’ять місяців повномасштабної війни в Україні. Бої за Маріуполь розпочалися одразу — 24 лютого. До 20 травня місто було у фактичній блокаді. Після того, як захисники Маріуполя вийшли з заводу «Азовсталь», місто повністю окупувала російська армія. За даними радника міського голови Маріуполя Петра Андрющенка, у місті загинуло, щонайменше, 22 тисячі цивільних.

---

Валерії Бондаренко 20 років, вона народилася та все життя прожила у Маріуполі. До початку повномасштабної війни в Україні працювала у сфері SMM та офіціанткою. Після 24 лютого вона втратила роботу. Наразі волонтерить, використовуючи свій блог в інстаграмі як майданчик для запитів мешканців міста.

Дівчина розповідає, що в ніч із 28 лютого на 1 березня пережила перший серйозний «приліт». Вдарило за півкілометра від її будинку. Валерія пам’ятає, як у її кімнаті горіло світло, вона підвелася з ліжка, потім почула гучний звук і в очах ніби затрусилася картинка навколо.

«Було відчуття, що весь будинок трясеться. Цієї ж миті заблимало і вимкнулося світло. Я присіла на ліжко, намагалася очима знайти тварин, у мене 3 кішки. Через кілька секунд, до будинку забіг мій хлопець, сказав, щоб я лягла на ліжко і закидав мене ковдрами. Туди ж, під ковдри, я намагалася засунути й котів, щоби вони не боялися».

Тієї ночі було три вибухи поруч із будинком Валерії. Під час першого в будинку вимкнулося світло. Наступного дня Валерія зі своїм хлопцем забрали трьох котів і пішли жити у підвал. Це — було укриття державної установи, у ньому мешкало близько 300 людей у ​​чотирьох кімнатах. Дівчина розповідає — їм пощастило, що в укритті була дерев’яна підлога, й їй було не так холодно, як людям, які були вимушені ночувати у сусідньому бомбосховищі з бетонними підлогами.

«Спочатку люди носили їжу, кожен собі пізніше почали кооперуватися і готувати їжу на загальному багатті. Спочатку готували лише для дітей, трохи згодом почали готувати для всіх. Коли бомбили центр Маріуполя, дні були схожі один на одний. Щодня у тебе перед очима стоїть димова завіса. Коли скинули бомбу на Драмтеатр, це було відчутніше, ніж середньостатистичні звуки. Нас труснуло, але ми не зрозуміли, де це відбувається».

---

Читайте також: «ЗСУ йдуть»: у Маріуполі на залізничному вокзалі з’явився патріотичний напис

---

Пізніше в бомбосховищі вдалося зловити радіо, і люди почули, що російський винищувач скинув авіабомбу на Драмтеатр.

«У мене були змішані почуття, бо ми самі мали піти до Драмтеатру в укриття. 1 березня ми з хлопцем обговорювали, куди нам подітись удвох, і з котами. Обирали між Молодіжним та Драмтеатром. МНС якусь частину завалів театру розібрали. Але, я думаю, що хтось під завалами ще залишився. Я була там 3 тижні тому. І якщо ти підходиш до Драмтеатру та вітер у твою сторону, ти відчуваєш дуже чіткий трупний запах».

Валерія мешкає у приватному будинку. В один із днів на подвір’я сусідського будинку впав снаряд. Дівчина описує, що після цього другий поверх сусідського будинку опинився на кухні Валерії. Сусід із родиною залишилися живі, за 20 хвилин до обстрілу вони пішли з дому.

«Я у момент обстрілу затіяла генеральне прибирання, мила жалюзі біля вікна. За кілька метрів від місця прильоту стояла. Можливо, якби не сусідський автомобіль, який стояв на подвір’ї та прийняв на себе основну частину уламків, ми б не розмовляли зараз. У нас повністю вилетіло пластикове вікно. Ми відбулися якимись подряпинами, незважаючи на те, що на підвіконні знайшли уламок, який прикипів до пластику. Я відбулася легко: просто невелике скло в руку залетіло».

Зараз у будинку Валерії зовсім зняли дах, після обстрілу в стелі залишилась велика діра. Уламки снаряду пройшли через кухню, потрапили в передпокій, був посічений весь дах.

Валерія розповідає, що під час дощу вони ставлять відра, накривають плівкою усі речі в будинку, щоб їх не заливало водою. У дощові дні за півтори години Валерія виносить до 10 десяти літрових відер з водою.

«У Маріуполі людей ховають будь-де. Того прильоту до сусіда убило жінку в нас на вулиці, навпроти будинку. Вона пролежала надворі 5 днів. Ми всі сподівалися, що її заберуть. Ми взагалі не знали, що робити. Її просто накрили, вона там лежала аж до того моменту, поки ми не вирішили, що її треба поховати. Ну і, власне, закопали неподалік нашої вулиці. Ми її поховали самі. Так і не вдалося досі з’ясувати її ім’я. Пізніше я помітила, що на тому самому місці з’явилося ще кілька могил».

Мешканці Маріуполя, які вирішили залишатися в місті, п’ять місяців поспіль живуть без елементарних побутових умов.

«У нас по місту є кілька вирв від авіабомб, туди стікає дощова вода. Бачила кілька разів, як люди набирали звідти воду. Нам пощастило більше — неподалік будинку є щось на кшталт джерела».

У деяких будинках по місту вже дали світло і воду. Але в багатьох районах досі немає умов. Як, наприклад, у самої Валерії Бондаренко. Каже, що коли потеплішало — стало простіше, у них уцілів літній душ. Валерія пригадує, що деякі люди в місті біля багатоповерхівок обладнали щось на кшталт літнього душу і користуються ним по черзі.

«Ми досі готуємо на багатті, власне, більше нема де. Нам пощастило, ми мали місце під час війни, спочатку ми готували на мангалі досить довго. Насправді, дуже складно, у тебе одне джерело вогню, ти весь у кіптяві, диму, ти не можеш кілька процесів одночасно робити, це все дуже довго. Трохи пізніше ми набрали цегли, намісили землі з брудом і зліпили грубку. Це дуже круто, бо тепер у нас піч на 2 джерела вогню, на 2 конфорки, скажімо так. Щоб приготувати сніданок, доводиться прокидатися заздалегідь. Це не завжди виходить, бо, наприклад, пройшов дощ, і все відволожилося. Щодня готувати на вогні, звичайно, ще ті веселощі. Ми вже призвичаїлися».

У Маріуполі зараз працює російський мобільний зв’язок, а інтернет, особисто у Валерії, ловить лише у двох точках по місту. Для того, щоб записати це інтерв’ю, героїні довелось ловити інтернет-зв’язок в одному з цих місць. Мобільні картки російського оператора мешканці Маріуполя продають за паспортами. Продукти у місті також, переважно, російські.

«Зараз у місті працюють магазини, торгові точки, ринки, але ціни на продукти зараз досить високі і оскільки немає великої кількості роботи, немає грошей, немає виплат, я не дуже розумію, як це має працювати далі. На початку були залишки українських продуктів, хто що звідки спер, у кого що залишалося. Потім я чула від кількох знайомих продавців, що люди мали проблеми за торгівлю українськими продуктами».

Зараз у Маріуполі є залишки дрібної української продукції. Валерія розповідає, як на днях їй на решту дали каву «Своя лінія», АТБ. Пояснює — у місті є проблеми з розміном і дрібними грошима. Стосовно валюти — Валерія, зокрема, розраховується зазвичай у рублях. Якщо платити гривнями, доводиться сильно переплачувати.

«Тут штучно підняли гривню, курс не у наш бік. Якщо потрібно поміняти гривні на рублі, можна лише у когось із рук. Банки не працюють, але є такі обмінні пункти. Потрібно відстояти чергу, можна прийти і сказати, що, наприклад, у мене на ПУМБ лежать гроші, я хочу їх зняти. Вам гроші знімають, але віддають у рублях одразу».

Рішення про волонтерство Валерія прийняла спонтанно. Коли у місті з’явився інтернет, з дівчиною зв’язалася начальниця з її колишньої роботи та попросила знайти та забрати документи дітей, бо вони виїхали за кордон. Бондаренко поїхала, знайшла необхідні документи і передала їх. Вона розповідає, що думка про відновлення блогу в інстаграм була в неї давно:

«Я подумала, що за рахунок блогу я зможу допомогти людям, і так все закрутилося».

Каже, — найчастіше люди звертаються з проханням відвідати адресу та передати посилки. Багато людей хочуть передати речі. З Маріуполя на територію неокупованої України чи за кордон.

«Нещодавно мені писала жінка із запитом знайти свою маму. Сама вона зараз у іншій країні, вона не має жодного зв’язку. Мама та брат залишилися у Маріуполі. Я поставила цю адресу в маршрут, планувала вже їхати, як вона мені написала: «Вітаю, я дізналася, що моя мама померла. У мене будуть деякі прохання щодо брата, щоб ви виконали». Від таких випадків, звичайно, мурашки по шкірі. Дуже чіпляє, коли просять когось знайти. Мені написала онучка однієї пані похилого віку, попросила заїхати до них. Я заїхала, вони дуже привітно мене зустріли, раді були, що хоч щось змогли про неї дізнатися, я записала відеозвернення для цієї дівчинки від них».

---

Читайте також: У тимчасово окупованому Маріуполі і на околицях міста діють чотири фільтраційні центри – Бойченко

---

Валерія розповідає, що приїжджати за адресами — найскладніше.

«Ти приїжджаєш до будинку, а там усе згоріло і розумієш, що людина, коли тобі писала, у неї була, можливо, якась надія, а за фактом там нічого немає. Я намагаюся зібрати максимум інформації. Припустимо, мене попросили знайти людину за адресою, як було сьогодні. Я приїхала, а будинок зруйнований, ніхто не озивається, я пішла до сусідів, щоб з’ясувати якусь інформацію у них. Зрештою, хвилин через 20 знайшла жінку, яка бачила людину, яку шукають, з нею все гаразд».

Утім, серед запитів від мешканців міста є й ті, що розчулюють.

«Якось мені написала дівчинка, попросила привітати маму з днем ​​народження. Ми зібрали їй букет, зібрали солодке, я все це відвезла. Потім мені поступово почали теж сипатись подібні запити. Для мене це дуже миле, дитяче, — світлий промінчик у всій цій обстановці».

До Валерії часто надходять запити щодо пошуку тварин.

«Я поки що не знайшла жодної зі зниклих тварин, запити на які мені приходили. Якщо район порожній, вони йдуть кудись, де їх годують. Тоді їх дуже важко знайти. Найчастіше тварини губляться під час обстрілів: вискочила з машини, забилася у підвал, була на самовигулі, злякалася і втекла».

Дівчина пригадує, що максимальна кількість запитів, яка була за день від людей, — 47 повідомлень у діректі. І водночас близько 30 повідомлень на пошті. За два з половиною тижні Валерія відвідала близько 60 адрес. Вона втратила роботу з початком війни і просить донати в своєму блозі. Пояснює — гроші, які їй скидають люди, витрачає, зокрема, на бензин, щоб мати можливість їздити за адресами і купувати корм для бездомних тварин.

Валерія мала можливість евакуюватися із міста на початку повномасштабної війни. Вона не зробила цього, адже не знала, що з її близькими. Батьки та бабуся Валерії жили в одному районі, а вона з хлопцем — в іншому. Дістатися один одного було неможливо під час активних бойових дій, зв’язатися також.

«Я не поїхала із міста досі, бо не можу відпустити Маріуполь. Тому що все інше, на кшталт: не встигли зібрати речі чи вирішити щось із будинком, це більше відмазки. Тому що, якби я морально була готова, це все дуже швидко зважилося б. Мені дуже складно морально вирішити це, поки що я не готова. Раніше Маріуполь був містом із великою кількістю перспектив, у плані роботи, у плані якихось проєктів. Насправді, я припускала, що хотіла б залишитися у Маріуполі на все життя, просто з можливістю кудись їздити. Зараз Маріуполь для мене — це перманентний стрес, бо я щодня проходжу повз свої улюблені місця, де я снідала, де в мене були радісні переживання, де я відкривала проєкти, зустрічалася із людьми. Де мені було дуже круто. А їх більше нема».

Посилання на інстаграм Валерії Бондаренко. У шапці профілю вказані реквізити за якими ви можете їй допомогти.

Олександра Єфименко, Громадське радіо

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS