Вони довели, що слово теж може бути зброєю. Вони не мають звань, але щодня ризикують своїми життями, відстоюючи правду та справедливість. 16 лютого в Україні відзначають день військового журналіста. Це професійне свято започаткували у 2018 році. Дату обрали невипадкову, адже у 2015 році неподалік міста Дебальцеве під час виконання бойового завдання у цей день загинув редактор телерадіостудії Міністерства оборони України «Бриз» капітан 3 рангу Дмитро Лабуткін.
Громадське радіо зібрало історії воєнних кореспондентів, які регулярно в нашому етері повідомляють про наслідки обстрілів у прифронтових регіонах, розповідають історії захисників та проблеми місцевих.
Анастасія Волкова родом із Луганська. У 2014-му через агресію Росії була змушена покинути свою домівку та облаштовуватися на новому місці. Новим домом журналістки став Сєвєродонецьк, саме там вона почала працювати військовою журналісткою. Перші її матеріали з передової з’явилися влітку 2015 року і, власне, з того часу Настя працює у бронежилеті та касці. Зараз розповідає про побачене в етері телеканалу FREEДОМ.
«Була звичайною журналісткою, фрілансеркою, писала на різні теми. Військовою журналісткою стати захотіла, коли Луганськ почали захоплювати. Я бачила, як мородерять будівлю СБУ та адміністрації і коли казала про це родичам, то вони відказували, що такого не може бути. Тоді я зрозуміла, що про те, що я бачу, має знати якомога більше людей», — розповідає журналістка.
Зараз Анастасія працює у Донецькій області, а ще буває на деокупованих територіях Луганщини, де досі проживають люди. Анастасія знімає не тільки агресію росіян на сході країни, а ще й висвітлює соціальні теми.
«Втрата Луганської області далася мені болюче, бо ти хочеш бути вдома, хочеш бути в рідному регіоні і зараз я не можу залишити свою справу, бо хочу доносити усьому світові про те, що відбувається на сході і що російські війська позбавили дому не тільки мене, а й тисячі людей. Наразі статистика каже, що через російську окупацію виїхало більше трьохсот тисяч людей — про це варто кричати і, можливо, саме через це мене не відпускає журналістика і, зокрема, військова, бо хочеться показувати світові правду», — розповідає Анастасія.
Через вісім років роботи у Сєвєродонецьку Анастасії знову довелося рятуватися, адже і це місто опинилося під окупацією. Анастасія була єдиною журналісткою, яка перебувала і проживала до останнього у Сєвєродонецьку. Тоді більшість її колег дізнавалися про те, що у місті відбувалося, спираючись на репортажі Анастасії.
«О четвертій ранку, за два дні до окупації, я прокинулася від того, що були ближні бої. Ми жили на той момент за 10 хвилин від автостанції, де, власне, точилися дуже важкі бої. На той момент був прорив. Я зрозуміла, якщо чую кулеметні і автоматні черги, то прорив дуже близько і треба виїжджати. Мовляв, вистачить репортажів із Сєвєродонецьку, бо опинитися в окупації варіант явно не для мене.
Я розуміла, що по мене в першу чергу прийдуть і що мене живою навряд чи залишать. Я виїхала на той момент в Дніпро і з Дніпра вже поверталася працювати в Лисичанськ, в якому також працювала майже до окупації, там було п’ять комендантських днів, коли не можна було заїжджати в місто і в якийсь момент ми там працювали і побачили, що на вулицях майже немає військових і зрозуміли, що, напевно, скоро настане і тут окупація і, дійсно, буквально через 2 або 3 дні це сталось».
Якщо у 2014-му році журналісти були чи не єдиним джерелом інформації про війну для цивільних з інших регіонів, то у 2022-му цю першість за собою закріпили новинні телеграм-канали. І це кореспондентку обурює. Анастасія переконана, що журналістська освіта важлива у цій роботі. Адже телеканал несе відповідальність за журналіста та за матеріал, бо якщо репортер дасть неправдиву інформацію, може залишитися без роботи, а медіа втратить дорогу для себе репутацію. Натомість, телеграм-канали та окремі блогери, які висвітлюють війну, нічого не знають про журналістські стандарти і роблять все, що хочуть — каже Анастасія:
«Я вважаю, що коли в країні війна, то дуже важливо дотримуватися інформаційної гігієни і користуватися тільки перевіреною інформацією, бо блогери дуже часто можуть показувати те, чого не можна. Зокрема, позиції військовослужбовців, а потім по ним «прилітає», можуть показувати цивільні об’єкти, по яким теж може «прилітати».
За стільки років роботи у військовій журналістиці Анастасія помічає за собою прояви цинізму. А ще каже: досі не може адаптуватися, коли приїздить у відносно мирні населенні пункти.
«Коли виїжджаєш в умовний Київ і дивишся, що там все працює, дивишся на людей, які постійно у зоні бойових дій і це просто фантастика: ти розумієш, що військові, власне, і боронять те, щоб у нас був умовний тил і щоб була можливість відпочивати і ходити по кав’ярнях. Але з іншого боку, коли перебуваєш у зоні бойових дій і виїжджаєш на декілька днів звідти, то дуже важко адаптуватися до мирного життя, бо ти не розумієш, як люди живуть віддалено і не думають, що от зараз може щось прилетіти. Я гадаю, що я не одна така і що після завершення війни ми отримаємо безліч людей, які будуть травмовані і не зможуть адаптуватися до мирного життя».
Травми війни подекуди відчуває і на собі. Саме тому регулярно проходить сеанси психотерапії для скорішого відновлення.
«Я раджу всім слідкувати за своїм емоційним станом і вчасно реагувати, не допускати, щоб там було дуже важко. Щодо інших речей, які мені подобається робити: гуляти, дихати свіжим повітрям. Я від цього отримую сильний релакс, дивлюся, як змінюється погода і сезони, от я сьогодні дивилася за оточуючим світом і це мені додає енергії».
Найбільше у своїй роботі Анастасії подобається щира вдячність від військових. Радіє, коли про них виходять матеріали, бо розуміє, що їхні родини дуже чекають своїх захисників вдома і неабияк хвилюються за них, тож їм приємно побачити свого тата героєм матеріалу. А ще у Анастасії є справжнє супергеройське гасло в роботі: «Я боюся, але руки роблять». Ним вона керується під час кожного виїзду.
«Я просто роблю те, що вмію. Звичайно, страшно, але ти мусиш це робити, бо ти опинився в такій ситуації, коли тільки ти зможеш це зробити, зможеш це показати, бо якщо ти приїхав у гарячу точку і нічого не зняв, то твоя продуктивність від місцезнаходження дорівнює нулю, а якщо ти опинився в гарячій точці і зробив свою справу, то ти там не дарма опинився. Цим принципом я керувалася, перебуваючи у Сєвєродонецьку до останнього».
До роботи в умовах повномасштабної війни Анастасія із колегами в середині редакції частково почали готуватися ще у грудні 2021-го року, хоча тоді до цього ставилися скептично. По всяк випадок, прописали алгоритм дій, що робитимуть, якщо не буде зв’язку, куди йтимуть, а ще зробили незначні запаси. Про те, що вторгнення цілком реальне, замислилися вже в січні, коли військові рили активніше траншеї. Тож, коли Анастасії зателефонували зранку 24 лютого повідомити, що почалося і на Київ іде наступ, журналістка здивувалася, але внутрішньо до цього була готова.
«Мрію про те, що я на танку їду в Луганськ під синьо-жовтим прапором України, у звільнений український Луганськ».
Михайло Батрак родом із Криму. До окупації півострова працював менеджером із продажів. Під час Революції Гідності їздив до Києва, організувавши кримський осередок Євромайдану. Компанія, де працював Михайло, закрила свою філію на початку окупації. Ті, хто не підтримував окупацію, почали масово залишати півострів, втім Михайло залишився. Спочатку вів активну громадську діяльність, а згодом співпрацював із різними редакціями, які стали майданчиком для неупереджених розмов про Крим. Також Михайло Батрак — один із тих, хто створював Український культурний центр у Криму, — об’єднання людей, які не підтримали окупацію півострова та намагалися зберегти там українську культуру. Окупований півострів Михайло покинув наприкінці серпня 2018 року, зараз висвітлює події у Херсоні.
«Не ми пішли у військову журналістику, а війна прийшла на нашу територію. Ця професія у моєму житті з’явилася через певні обставини, через окупацію кримського півострова. Тоді більшість журналістів із Криму поїхала, ті хто не пішов працювати на окупантів, а громадськість якось організувалася і почала доносити правдиву інформацію на материковій частині України. Ми пройшли якесь навчання, курси, чогось навчились і так стали журналістами в Криму. Тоді називали одне одного громадські журналісти, але потім почали співпрацювати з багатьма редакціями», — згадує Михайло Батрак.
Зараз Михайло активно висвітлює події у Херсоні. На час окупації міста на півдні країни виїжджав, а до роботи повернувся уже після деокупації правого берега Херсона. Каже: тут працювати так само, як і жити. Обстріли постійні, тож страждають від них і місцеві жителі, і журналісти, які нічим не відрізняються від інших. Медійники тут постійно знаходяться під обстрілами і роблять свою роботу також, як і всі інші люди.
«Я повернувся у Херсон у грудні 2022-го року. І якраз, коли приїхав відбувся чи не наймасштабніший обстріл. Тоді в місті залишалося ще багато людей і окупанти обстріляли саме центральну частину Херсона перед новорічними і різдвяними святами. Місто було налякане, тому що в людей спочатку був піднесений настрій після звільнення, а потім такий масштабний обстріл і люди почали розуміти, що скоріше за все, цей обстріл не перший такого масштабу і місто будуть продовжувати обстрілювати. В той час багато мешканців почали покидати місто, а я вирішив залишитися і працюю тут до сьогодні».
У своїй репортажах Михайло висвітлює життя міста під російськими обстрілами і те, як страждають місцеві, а також, з якими труднощами зіштовхуються внаслідок російської агресії. Охоче розповідає Михайло і про свої професійні труднощі в роботі.
«Важко інколи навіть не висвітлювати, а потрапляти на ті чи інші території, бо існують певні обмеження. Місто поділене на червону і жовту зони і зараз з’ясовується, що прав збирати інформацію у місцевих жителів, які не є журналістами більше, ніж у журналістів, які мають посвідчення і акредитацію. Бо коли ми кудись збираємось їхати, повинні когось сповістити, сказати маршрут, натомість місцеві можуть вільно пересуватися територією, знімати наслідки обстрілів, а потім вільно їх викладати у соціальні мережі чи телеграм-канали. Тож виявляється так, що місцеві жителі збирають інформацію швидше, ніж журналісти. І це проблема».
Михайло додає: журналістам потрібно давати більше голосу і прав під час війни.
«Виходить, що телеграм-канали «розповідають, що відбувається», «журналісти мовчать», бо підпадають під обмеження. Телеграм-канали не регулюються законодавством, а ЗМІ мають певну відповідальність і перед читачами, і законодавством. Така ситуація, мені здається, шкодить інформаційному простору, тому що довіра до анонімних телеграм-каналів у місцевих по всій країні зростає і куди це потім заведе невідомо».
Окрім базових журналістських стандартів роботи під час війни у Михайла є й особисті принципи: публікувати інформацію, яка б не нашкодила людям, про яких ти робиш матеріал, а ще, яка б не нашкодила загальній ситуації в країні. Звичайний принцип «не нашкодити» Михайло називає зараз головним в журналістиці.
Репортаж мрії Михайла
«Я як журналіст, який працює у Херсонській області, найбільш мрію зробити матеріал, як живе місто Берислав. Зараз, на жаль, нікого з журналістів туди не пускають, навіть у супроводі військових, тому така закрита територія для журналістів сформувалася, хоча там досі залишаються люди, місто перебуває під постійними обстрілами з боку російських окупантів. Інколи туди пускають волонтерів, а журналістів ніяк. Місто Берислав у Херсонській області страждає найбільше, але воно знаходиться у інформаційному вакуумі зараз».
Журналістка Анна Черненко родом із Луганщини. Після закінчення університету переїхала до Харкова. До війни працювала у новинах. І зараз себе воєнною журналісткою не вважає, бо ж каже, що частково нею стати її змусили обставини.
Із початком повномасштабного вторгнення Анна активно розповідає про обстріли у Харкові, коли є можливість їздить до військових. От як розповідає про одну з крайніх своїх поїздок:
«Ми були на позиціях у Харківській області. Хочеться сказати, що лінія оборони Харківщини різна і ось та ділянка, де ми працювали, днями змінилася: артилерії і обстрілів стало менше, а от КАБів і ФАБів більше, і це, напевно, найстрашніше. Коли ми чули по раціями, що ракетна небезпека і ти розумієш, що окопи розраховані в першу чергу на артилерію, а тут загроза інша, то страшно. І ти намагаєшся приміряти на себе те, що хлопці там постійно, і це страшні відчуття. Може, тому я не вважаю повністю себе воєнним журналістом, бо ці люди на цьому спеціалізуються, а в мене просто цікавість і спроба показати глядачам це з боку, напевно, ще цивільного журналіста. Ну, але це таке, моє сприйняття».
Під час підготовки матеріалів Анна дотримується усіх журналістських стандартів, а ще у неї є власні професійні «фішки», які полегшують її роботу з військовими.
«Мені подобається розпитувати хлопців, з якої професії вони прийшли, і ось тут трошки люди відкриваються по іншому, вони повертаються, це викликає в них позитивну емоцію. Коли спілкуюся, прошу в них показати фотографії з крайньої відпустки — так само людина оживає і повертається. Дуже часто ми з оператором питаємо, чим відновлюються в окопах і ти розумієш, які цікаві люди там і як вони зосереджуються на якихось деталях. От наприклад, у двох напарників, яких ми зустріли на службі, є «іменна зброя». Вони з одного міста, але познайомилися вже тут, на Харківщині, на лінії оборони. Своїй зброї вони дали імена. І от в одного Марія Петрівна, а в іншого Дарина Петрівна і це така штука, яка і їх змушує посміхнутися і тебе трошки».
І ще, щоб зняти напруження на зйомці Анна намагається дізнатися про те, з ким військові потоваришували і як їх підтримує цивільне населення. Каже: біля таких людей є постійно якась концентрація доброти, біля них гуртуються коти, собаки і навіть миші.
«Коли ти питаєш про якісь серйозні речі, типу озброєння, мобілізаційні процеси і все те, що турбує суспільство і поряд про такі прояви людяності — це виступає емоційною розрядкою. Моє правило — поєднати питання, які тримають і які, можливо, на перший погляд є не такими серйозними, але емоційно важливими», — ділиться своїм досвідом Анна Черненко.
Після таких поїздок важливо дбати і про власний емоційний стан — розповідає журналістка. Анна додає, що у Харкові існує Центр журналістської солідарності і коли там поцікавилися у колег, яких курсів ті потребують, всі ледь не в один голос сказали про психологічно розвантажувальні.
«Я для себе знаходжу розвантаження у вихідному. Якщо такий вільний день випадає, то його прагну провести зовсім емоційно по-різному, щоб була кардинальна різниця від тих днів, які бувають щодня. Бо коли трапилася остання трагедія у Харкові, коли вигоріла вулиця — це була дуже складна зйомка для всіх. Я не знаю жодного журналіста, який залишився байдужим і не приміряв на себе роль загиблих батьків. Ти від цього не відсторонишся, якби ти не хотів цього зробити. Це пройняло всіх».
На те, щоб оговтатися від цього робочого дня і міської трагедії, у Анни пішло декілька днів. Тому вона радить кожному з колег знайти власну психологічну розраду або якір, який би вас тримав і у разі потреби переключав. Це може бути що завгодно: від улюбленого хобі до написання віршів.
Також Анна додає, що зараз як ніколи важливо не лише фіксувати події і наслідки війни у всіх їхніх проявах, а й замислюватися глибше про ті проблеми, які висвітлюєте.
«Матеріали потрібно робити от вже зараз набагато глибшими, ніж вони були до цього. Просто фіксація теж важлива і складна, але варто замислюватися над тим, що стається з постраждалими людьми, чи надана була допомога, як вони виживають у тій реальності, коли покарати винуватця їхнього лиха неможливо. Адже від повномасштабного вторгнення пройшло 2 роки, тож ми маємо глибше досліджувати проблеми героїв і всім намагатися допомагати хоч якось».
Воєнний репортаж мрії:
«Я думаю, як і всі мої колеги: про перемогу. Але найбільше про повернення додому територій, окупованих 2014-го року. Це буде дуже особистий матеріал про мій дім на Луганщині та про спротив молоді (які були маленькими дітками, коли розпочалася війна) на тих територіях».
Альона Яцина до повномасштабного вторгнення навіть і не думала про журналістику. Працювала в медіаменеджменті, потім у військовій адміністрації. Повномасштабна війна її застала в комунікаціях на посаді радниці з питань медіа та інформполітики, згодом Альона перейняла на себе обов’язки прес-офіцера в обласній військовій адміністрації. На цій посаді дівчина займалась всіма питаннями, що пов’язані з медіа в Сумській області, а ще працювала в зоні бойових дій для Сумської ОВА, збираючи всю необхідну інформацію, яку потім висвітлювали у всіх медіа. Та рік тому Альона пішла з роботи і з однодумцями наважилися заснували власне медіа, що зараз посилено висвітлює все, що відбувається в регіоні.
«Із війною цивільні виклики, які були важливими до початку війни, перестали такими бути. Ми створили ЗМІ на власному ресурсі, кожен із чотирьох людей влаштувались на додаткову роботу, де заробляли гроші, а створене медіа було не як хобі, а як додаткова робота, в нас була власна техніка, зібралися грошима на паливо і їздили у відрядження. Наша задача — тримати у фокусі уваги Сумщину і, зокрема, прикордоння. Сумщина — це не та область, про яку ви часто чуєте, наше прикордоння тим паче рідко з’являється в інформаційному просторі, але тут живе купа людей, працюють бізнеси, життя триває — це все відбувається і нам про це треба говорити. Наша амбітна мета говорити про Сумщину на весь світ», — розповідає Альона Яцина.
Альона каже: роботи вистачає, адже Сумщина має понад півтисячі кілометрів спільного кордону з трьома регіонами Росії. У своїх матеріалах журналістка показує, як цивільне населення живе в таких умовах на відстані витягнутої руки від ворога, а ще документують війну: їздять по всій лінії фронту в найгарячіші точки до своїх мешканців, які воюють в різних бригадах і знімають їхню бойову роботу наживо, а потім показують вже вдома на місцевому ресурсі. Нові часи вимагають трансформації журналістських стандартів — розповідає Альона.
«З війною журналістські стандарти трохи видозмінилися, я не можу сказати, що їх немає або вони стали іншими, вони просто видозмінилися і до кожного майже стала прописана «зірочка», наприклад, об’єктивність, але, оперативність, але…».
Та основне правило, яким керується Альона в роботі — не нашкодь. Каже: собі в першу чергу, бо слід дбати про свою безпеку і знімальної групи. Бо за тебе це ніхто краще не зробить за тебе.
«Хороший журналіст — це живий журналіст. Про це варто пам’ятати, бо жоден з матеріалів не вартує життя. Важливо не нашкодити своїм героям, тобто про це завжди думати. Ми маємо пам’ятати, що основний стандарт воєнного журналіста — пам’ятати, що у наших руках та словах зброя і вона така ж потужна, як будь-яка зброя з металу. Журналісти можуть змінювати хід війни або відсутність журналістів на полі бою теж змінює хід війни і зараз ми бачимо, що це все відбувається не на нашу користь через дуже складну доступність до фронту. Через важку роботу та постійні внутрішні перепони у нас просто не хочуть нині працювати міжнародні журналісти, в нас і місцеві журналісти багато в чому зневірилися. Ті, хто зараз залишаються працювати на фронті — це просто одиниці, яким або не байдуже, або вони вже просто змирилися з тим вибивання собі доступу до фронту”.
Оскільки Альона керується правилом «не нашкодь», в першу чергу обирає теми, які не надто травмують її в процесі роботи.
«Якщо я розумію, що тема не моя, то я за нею не беруся. Наприклад, я не висвітлюю жертв насилля після окупації, не працюю ще з рядом чутливих тем, в які просто не хочу занурюватися. А з тим, з чим я працюю дуже важко щоразу домовлятися з собою, що є речі, які ми не показуємо, бо вони настільки жахливі, що їх хочеться зупинити на собі. Водночас, робота журналіста полягає в тому, щоб показувати, що відбувається і ось ця дилема із собою про те, що те чи інше я не покажу, бо я не хочу, щоб люди взагалі колись бачили і чули це. Про оту справжню війну, яка реально на полі бою, про неї говорити дуже складно, бо там кожен факт, кожна частина роботи — це все домовляння із собою».
Саме тому Альона звертається по допомогу до психотерапії. Каже: робила це ще до війни і походи до психолога порівнює зі звичайним медичним чекапом організму або зі звичкою вмиватися зранку. З війною в журналістки з’явився ще воєнний психолог, до якого та звертається, коли не «стягує». Також всередині їхньої команди є певні правила, коли вони повертаються з поля бою або з морально складних зйомок.
«Після повернення з фронту у нас є правило — ми три дні на роботу не виходимо. Ми відновлюємось вдома, не відвідуємо громадські місця, бо якщо ти з фронту поринаєш одразу в громадські місця — це дуже важко психологічно, бо ти не знаєш, як можеш зреагувати на якісь звичайні прості ситуації, на які в цивільному житті не звернув би увагу. Тому ми даємо собі такий люфт. Важливо, щоб ти був сильнішим за страх, щоб ти не був тягарем для тих, хто поруч. Без належної роботи зі своїм психологічним станом на постійній основі цього зробити неможливо».
Про репортаж мрії:
«Я би хотіла піти на штурм безпосередньо зі штурмовиками, на полі бою все відзняти, утім, я чудово усвідомлюю, що ці ризики зависокі, але я хочу це зробити і, мабуть, це залишиться мрією. Я працювала зі штурмовиками, працювала на полі бою, але безпосередньо в штурм не ходила і я розумію, що моя поява може загрожувати і групі, і всім. Певно, це не зовсім можливо зробити так, як саме я хочу, хіба піти в армію, але десь така мрія є і хочеться знімати і хочеться в цьому всьому бачити щось хороше, бо виходить так, що у війні хорошого немає нічого. Треба перестати романтизувати війну, от у мене є така задача, яку я як воєнкор перед собою ставлю, щоб ми перестали думати, що війна це геройство, щоб ми перестали думати, що війна — це щось круте і романтичне, бо війна — це горе, біль, нелюдські речі і умови».