Нічийне майно, затоплена шахта і жінка, яка перейшла мінне поле: як живуть люди на лінії розмежування у Золотому та навколишніх селах

«Був 2014 рік. Хлопчику сім років. Каже: «Дідусю, ходімо на ставок. Я вже не можу вдома». Пішли вони на ставочок. До ставочка вони не дійшли. Завернули назад. Потрапили під обстріл. Загинув і дідусь, і онук. Ця дитина була у бабусі і дідуся під опікою. Батьків у нього не було. Тобто ця дитина… У мене вже ком у горлі… Вона народилася у муках. У неї не було захисту, любові. Таке коротке життя. І ми допомогти нічим не можемо. Ми тоді не могли знайти лікаря, щоб зафіксувати смерть. Ніхто не виїжджав».

Так про початок війни у Золотому згадує Інна Демиденко. Вона жителька Первомайська, але це місто нині окуповане.

Жити у ньому нестерпно навіть тим, хто навесні 2014-го виходив на площу із прапором Росії. То що ж говорити про людину, яка від самого початку була «за Україну». Тепер пані Інна живе у Золотому. Вона заступниця голови Гірської міської військово-цивільної адміністрації із соціальних питань. Ця адміністрація існує із 2 березня 2021 року. До неї увійшло шість селищ: Кримське, Новотошківка, Оріхове, Гірське, Нижня Тошківка, Золоте. До цього була військово-цивільна адміністрація міста Золоте і села Катеринівка, яка територіально підпорядковувалася Попаснянському району. А до війни Золоте підпорядковувалося Первомайську. На території ВЦА є чотири шахти. Це і є містоутворюючі підприємства.

На сьогодні на території Гірської міської військово-цивільної адміністрації живе 32 тисячі людей.

Попри те, що кілька населених пунктів об’єдналися, деякі проблеми не вдається вирішити і гуртом, каже Інна Демиденко:

«Щоби нам потрапити у Кримське, потрібно через понтонний міст двічі переїхати річку Сіверський Донець».

Багато питань і з покинутою нерухомістю. Важко встановити власника, адже багато документів залишилось на окупованій території — у райцентрах, яким підпорядковувалися населені пункти.

«Приватизація майна і оформлення документів щодо купівлі-продажу у 70-ті, 80-ті роки — всі ці документи у паперовому вигляді були тільки у Первомайському бюро технічної інвентаризації, який залишився на окупованій території. Стикаємося і з такими ситуаціями. У людини пряме влучання у будинок. Він повністю зруйнований. Ми провели обстеження. Так, зруйнований у зв’язку із обстрілами, все з’ясували, але на комісію людина має відмовитися від своєї власності. Приходить людина із паперовим паспортом і каже: «Ось, я власник, ось мене обстріляли, я був у нотаріуса, хочу відмовитися». А нотаріус каже: «Ви не можете відмовитися, бо вас немає у реєстрі». Реєстр почали вести приблизно у 2003 році. Старшої нерухомості у реєстрі немає. Тобто, треба встановити право власності, а тоді вже його припиняти».

Така бюрократична робота потребує багато часу, розповідає пані Інна. Адже, коли ситуація патова, людину відправляють до суду. У Попаснянському районному суді працює лише одна суддя.

«Вам далі розповідати? Хочеться сісти і плакати».

Усі школи, які були у населених пунктах, і увійшли до складу Гірської міської військово-цивільної адміністрації, ВЦА взяла на баланс. Були думки про закриття школи у Кримському, адже навчається у ній 18 дітей, а працює 17 людей. Нібито утримувати її недоцільно.

Але, якщо цю школу закрити, діти з Кримського не зможуть їздити до школи іншого селища, бо єдина ґрунтова дорога настільки погана, що проїхати там нормально може хіба що військова техніка. Після дощу їхати на ній звичайним авто неможливо.

«Ми ж не скажемо: «Дитино, сиди вдома». Ну, 21 століття, а ми дитині скажемо: «Ні, ні». Якби Бахмутська траса була не окупована, ми б їх по асфальту возили до Новотошківки. Але ж там вже стоять пости. Тож, я була у ЦНАПі і ми робили філію Гірської гімназії».

У перші роки війни депутатський корпус Золотого «розпорошився». Всього було 30 депутатів, але п’ятеро залишилися у Золотому-5, тобто на окупованій території, хтось виїхав із міста, бо ніхто не знав, чи буде у Золотому робота.

«Ми з липня по листопад 2014 року гроші взагалі не отримували, і ми не розуміли, чи нам їх хтось буде платити чи не буде. Бо 22 липня, в один день, все припинило працювати. Ми прийшли на роботу, а керівник: «Все, збирайтеся, йдіть додому». Ми бачили, що їде техніка із Лисичанська. Куди всі їдуть? Ми вперше бачили таку військову техніку».

Із часом багато депутатів склали повноваження «за станом здоров’я», бо вибори востаннє були у 2010 році і частина людей не збиралася продовжувати депутатську роботу. А через війну роботи стало вдвічі більше, адже зафіксувати щось не за наявними документами міг тільки депутат, пояснює Інна Демиденко:

«Депутат каже: «Я не можу, тут обстріл». У мене самої голова болить. А людина приходить і каже: «А мені сьогодні треба, бо я на завтра записався кудись». І на момент 2015 року із 30 депутатів залишилося 16 із натяжкою. У 2016 році було 14. Ми не могли сесії проводити, бо не було кворуму. Ми зверталися і до обласної військово-цивільної адміністрації, і до Верховної Ради із тим, що потрібно приймати якесь рішення. Зрозуміло, як ми цей час жили, як приймали бюджет. Не знаю, правильно це було чи не правильно, але у нас був єдиний діючий орган — виконавчий комітет. Ми були на 1/12 бюджету».

19 листопада 2016 року президент України Петро Порошенко підписав наказ про створення військово-цивільної адміністрації міста Золоте та села Катеринівка і лише 24 квітня 2018 року на цю посаду призначили ветерана АТО Костянтина Ільченка. Розповідаючи про часи безгрошів’я, Інна Демиденко показує на вікна будівлі ВЦА. Попри те, що у кабінетах не робили ремонт, вікна поміняли, адже на одній стороні будівлі під час обстрілів повилітали всі вікна.

«Так ми ж ті вікна не могли ніде купити. Найближче, що було, у Харкові. Ніхто із підприємців не ризикує вести бізнес. Він сюди з вікнами буде їхати, його дорогою обстріляють. І ми тільки у жовтні 2015 року поставили вікна, до того була плівка. Система опалення одразу зупинилась. Ноутбуки ми додому віднесли. Багато техніки не витримало морозів. Ми обрізали перчатки і пальцями друкували. Зв’язку немає. Ви розумієте, як ми з вами зв’язувалися».

До грудня 2014 року у Золотому ще реєстрували смерті у Золотому-5. Потім місто перепідпорядкували  Попаснянському району, змінились печатки і робити це вони не могли. Тривалий час на лінії розмежування були «кабанячі тропи», якими люди ходили між окупованою та підконтрольною Украні територіями. Але зараз таких проходів немає. Є КПВВ, яке відкрите з української сторони і закрите — з окупованої.

«Із 2018 року ми, скажімо, трохи почали піднімати вуха. В першу чергу, ми ремонтували дахи багатоквартирних будинків. Приватному сектор надавали допомогу. Людина йде, каже, скільки йому листів шиферу треба та іншого. Потім кажуть, скільки вони витратили. У межах бюджету ми допомагали. У 2019 зрозуміли, що наш керівник іде, бо він то на лікарняному, то у шпиталі. Йому тоді 60 років було. 4 грудня 2019 року нам призначили Бабченка Олексія Івановича, який нині вже працює керівником Гірської міської військово-цивільної адміністрації. Він військовий, прикордонник, йому 34 роки».

На території Золотого є дві шахти: «Золоте» і «Карбоніт». На шахті «Золоте» нині не видобувають вугілля, оскільки вона приймає воду з окупованої території. Бойовики закривають шахти і не відкачують із них воду.

«Якщо раніше відкачувало воду підприємство «Укруглереструктуризація», то я не знаю, де зараз це держпідприємство, але та сторона воду не качає. І вся вода йде на шахту «Золоте». У нас ще була шахта «Первомайська» на Золотому-5. Вона вже потонула давно, у 2015 році. Хоча, ще у 2014, у 2015 роках мешканці самі ходили на роботу, писали листочку, що вони качали воду. Вони намагалися зберегти собі робочі місця. Але потрібні насоси, але ж вони його не куплять власним коштом. Всі ці шахти державні від «Первомайськвугілля». А шахта «Карбоніт» за проєктом не має водовідливу взагалі. Тобто, це суха шахта. Кожна шахта будувалася у залежності від геологічних умов. Якщо «Золоте» перестане качати воду, потоне, то на «Карбоніті» нічим качати воду потоне одразу. І піде далі шахта «Гірська» і «Тошківка», а там вже «Лисичанськвугілля» поруч»

Переселенців, говорить пані Інна, на території їхньої громади небагато. Три роки люди їздили туди й назад, вирішували, де їм краще. З окупованої території до міста приїздять шахтарі, щоб допрацювати на підконтрольній території до пенсії. Є ті, хто доробив до пенсії та повернувся додому на окуповану територію, є ті, хто залишається і купує житло.

«Цього року у нас одна жіночка «загубилася». Їй 75 років і у неї є проблеми зі здоров’ям, з пам’яттю. Вона втратила двох синів і часто ходила на цвинтар. І ось, у Золотому-3 цвинтар, а потім — Катеринівка. Я думаю, що вона сходила на цвинтар і пішла не у той бік, у Катеринівку. Потім зрозуміла, що вона не там, побачила у совхозі, а це вже окупована територія, кілька дво- чи триповерхових будинки, подумала, що це вже Золоте-3 і пішла на них. Жінка пройшла мінне поле. Як його перейти? Ми ж потім її так і не знайшли. Там є камери і вони показали, що вона туди пішла. Потім ми «сіміків» (Цивільно-військове співробітництво — CIMIC — ред.) підключали. Думали, може тіло є. Родичі хотіли забрати. Піднімали безпілотники. Немає. Немає й свіжих воронок. Ми думаємо, що вона благополучно пішла на ту сторону. У неї там немає родичів, але ж вона раніше працювала на шахті. Може, вона там когось зі знайомих зустріне. Це сталося у червні і ми досі не знаємо, де вона».

Валентина Троян, Золоте, Громадське радіо

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS