pravda.dn.ua
Не раз чула від окремих журналістів, що читати та дивитися те, що пишуть чи знімають підконтрольні бойовикам ЗМІ, не варто. Адже це – пропагандистські ресурси, які розповсюджують фейки.
Втім, не почула від співрозмовників назв альтернативних видань, які повною мірою висвітлюють життя на окупованих територіях Луганщини та Донеччини.
Серед тих, хто намагається писати про події в ОРЛО, – «Новости Донбасса», «Реальная газета», «Донбасс. Реалии», Громадське радіо.
Люди, які на свій ризик співпрацюють із українськими ЗМІ та пишуть про життя на окупованих територіях, не завжди мають доступ до місця подій, установ і тим паче «документів».
Як редакторка регіональної служби Громадського радіо можу сказати: повноцінний репортаж із окупованої території – великий успіх. Журналісти-переселенці добре пам’ятають події 2014 року, коли не лише журналіста, а й просто перехожого з фотоапаратом могли кинути «на підвал» за підозрою у шпигунстві. Тож із міркувань безпеки ми в редакції відмовляємося від задумів та тем, які можуть нашкодити людині та викрити її.
Проукраїнські громадяни, блогери, які живуть на окупованих територіях і пишуть про це, зазвичай роблять це анонімно. Приклад відкритості – луганчанин Геннадій Беницький. На сторінці у Facebook він не приховував імені, глузував із того, що робить так звана влада ЛНР. Не боявся ходити на їхні заходи та робити звідти фотозвіти.
Бойовики затримали Геннадія Беницького у грудні 2016 року. Йому закидали «вчинення дій, спрямованих на збудження ненависті або ворожнечі, а також приниження людської гідності» та розповсюдження «екстремістських матеріалів».
23 березня 2017 року Громадське повідомило, що бойовики відпустили Геннадія Беницького. Але його «справу» не закрили та заборонили покидати окуповану територію Луганської області. Після звільнення він нічого не писав на своїй сторінці у Facebook.
Починаючи з 2014 року, угруповання «ЛНР» боролося зі свободою слова на захопленій території. ЗМІ або погоджувалися працювати на бойовиків, або – їх захоплювали чи знищували, розформовували, розкрадали.
Наприклад, до війни Луганську обласну державну телерадіокомпанію та Луганське кабельне телебачення розділяв паркан. Коли бойовики захопили обидві телекомпанії, паркан знесли, території об’єднали. Нове утворення назвали «ГТРК ЛНР».
Луганську обласну державну телерадіокомпанію перереєстрували у Сєвєродонецьку на підконтрольній Україні території у 2015 році. Її очолив депутат Луганської облради, колишній власкор ICTV Андрій Шаповалов. Зараз це – телеканал UA: Донбас.
Телеканал «Ірта» бойовики захопили ще раніше. Згодом його також перереєстрували у Сєвєродонецьку.
Власні кореспонденти центральних телеканалів припинили роботу ще у травні та виїхали з Луганська. Бойовики оголосили на них полювання.
У нині непідконтрольному місті Кадіївка (до 2016 – Стаханов – ред.) закрилася комерційна «Телегазета». Зараз вона працює у Старобільську – на підконтрольній Україні території.
На території, підконтрольній «ЛНР», відсутні українські ЗМІ. Щоб отримати інформацію звідти, залишається читати місцеві – пропагандистські. Головне – навчитися відділяти факти від пропаганди.
Кому це потрібно? Переселенцям, жителям підконтрольних Україні населених пунктів на лінії розмежування, журналістам, які намагаються висвітлювати події в ОРДЛО. Переселенців цікавить доля їхньої нерухомості і те, що бойовики робитимуть із покинутим майном. Такі новини і відстежують на сайтах бойовиків.
Зрештою, ті ЗМІ так чи інакше відображають життя на окупованих територіях.
На окупованих територіях Луганщини не приховують середні зарплати, пенсії. Центри зайнятості публікують вакансії, де називають зарплати. Можна побачити, наскільки вона низька в порівнянні з підконтрольною Україні частиною області. Жителі контрольованої Україною частини Луганщини читають новини ОРДЛО, бо мають родичів і збройний конфлікт «під боком». Вони хочуть розуміти, чи не поглине їх «ЛНР».
Для журналістів підконтрольні бойовикам ЗМІ – джерела інформації. Але перевірка їх має бути набагато прискіпливішою.
«Всю інформацію на цих ресурсах цензурує «держбезпека ЛНР чи ДНР». Тому не можна казати, що вона відповідає стандартам журналістики та чесно висвітлює події на окупованих територіях», – говорить співголова громадської організації «Права справа» Дмитро Снегирьов.
«Це – не об’єктивне джерело інформації. Досліджую та переглядаю ці сайти останні чотири роки. Дійшов висновку, що більша частина інформації має заангажований характер і викривлений, направлений проти України формат. Це – елемент інформаційної війни», – наголошує Снегирьов.
За його словами, сайти бойовиків активно просувають думку, що ті території остаточно втрачені для України.
«Ба більше: просувається як єдино можлива думка про нерозривність їх зв’язків із Російською Федерацією», – додав голова ГО «Права справа».
У квітні 2014 року, поки більшість місцевих видань ще працювали, читачеві та глядачеві було непросто зрозуміти, «за кого» те чи інше ЗМІ.
Після того, як до редакцій приходили бойовики, головний редактор або власник вирішував: продовжувати працювати, створюючи лояльні до терористів матеріали, евакуюватися, працювати з дому чи закриватися.
Місцеве видання «Реальна газета» виходило майже до середини липня 2014-го. Останній друкований випуск не вийшов у продаж – газетні кіоски перестали працювати, до міста вже не завозили пресу. Головний редактор Андрій Діхтяренко згадує два переломні моменти у роботи журналістів. Перший – захоплення будівлі СБУ у квітні 2014 року.
«Спочатку було досить лояльно: питали, яка газета, просили показати посвідчення.
Кажеш «газета Луганська» і тебе пропускають. Я заходив усередину захопленої будівлі СБУ. Працювати ще було можливо», – каже редактор.
Починаючи з квітня, у Луганську почали захоплювати і інші адмінустанови. Так у полон до бойовиків потрапили луганські активісти Анна Мокроусова та Олексій Біда. Вони намагалися вести стрім-трансляцію із захоплення областного військкомату.
На відео – штурм Луганського обласного військкомату
«Журналістів, зокрема луганських, почали звинувачувати у шпигунстві, співпраці з «Правим сектором». Ми мусили займатися порятунком колег, перемовинами. Пояснювали, що ми – преса і маємо право працювати де завгодно», – каже Андрій Діхтяренко.
26 травня 2014 року до полону бойовиків потрапили також журналісти В’ячеслав Бондаренко та Максим Осовський, продовжує він. Бойовики звинуватили їх у шпигунстві, бо ті їздили на північ області та висвітлювали вибори президента України.
«Весь цей час «Реальна газета» виходила. Ми збиралися в орендованому приміщенні та випускали номер. Утім, нас попередили: хлопці, вам краще тут не з’являтися. Чому? В одному з номерів ми оприлюднили карту блокпостів. Зробили це свідомо. Багато писали про те, що відбирають майно, що їхати небезпечно. Вже тривали бойові дії. Ми просто показували, куди варто їхати, а куди – не варто», – говорить редактор.
Після того, каже Андрій, йому «передали привіт». Журналісти вирішили, що працювати в редакції небезпечно. Редакційні збори проводили у парках і кав’ярнях, які ще працювали, та розходилися готувати матеріали. Таким чином вийшли декілька номерів газети.
«Останній випуск зробили на початку липня. На обкладинці – вигляд із вікна редакції – на вулиці Коцюбинського, неподалік від прокуратури Луганщини, яку вже захопили бойовики. Ми стали на дев’ятому поверсі будівлі, сфотографували дим над Камбродом (Кам’яний Брід, найстаріший район Луганська – ред.). Там уже точилися бої, обстріли. Вийшов номер, але уже не продавався – на початку липня закрилися кіоски. Після цього ми прийняли рішення виїздити з міста. Були побоювання, що ходитимуть по наших домівках та забиратимуть «на підвали», – резюмував Андрій Діхтяренко.
На початку травня до Луганської обласної телерадіокомпанії прийшли представники «ЛНР». Офіційно керівництво телеканалу заявило, що підприємство взяли під охорону. Насправді воно вже було під охороною міліції. За кілька годин до приходу бойовиків міліціонери покинули територію і більше не поверталися.
На цьому відео нині вже покійний бойовик Геннадій Ципкалов домовляється з представником міліції про те, що вони контролюватимуть ЛОДТРК
Отже, Луганська обласна телерадіокомпанія на окупованій території вирішила працювати «за обставинами». У липні, коли місто сильно обстрілювали, бойовики заборонили роботу каналу. Під назвою «Луганськ 24» він відновив трансляцію восени. Влітку 2014 року ЗМІ Луганщини не могли працювати стабільно через обстріли, пошкодження ліній електропередач.
Як людина, яка до середини серпня була на окупованій території, можу сказати: будь-яка інформація про будь-яку подію на лінії розмежування була дуже цінною. Люди хотіли розуміти, що відбувається, як рухається лінія фронту.
Наближалася осінь, а місцеві не знали: чи залишатися у місті, чи прийде українська армія, чи їхнє місто так і залишиться окупованим. Джерелами інформації ставали колеги та друзі із міст, які звільнила українська армія. Коли ж восени інтенсивність обстрілів зменшилася, а лінія фронту перестала суттєво змінюватися, на непідконтрольній території почали відновлювати роботу ЗМІ. Усі вони підконтрольні бойовикам.
У Луганську бойовики створили Луганськінформцентр, у Донецьку – ДАН (Донецкое агентство новостей). Ці два інтернет-видання – головні пропагандистські майданчики. Обидва сайти заблоковані українськими провайдерами. Тут публікується офіційна інформація угруповань «ЛДНР».
Почали з’являтися групи у соцмережах Facebook, Вконтакте, де жителі різних населених пунктів, у яких тривають бої, повідомляють про обстріли. Там бувають передруки оголошень «міністерств» псевдореспублік.
Серед повідомлень місцевих жителів бувають важливі і правдиві. Але перевірити їх інколи складно.
Приклад такої інформації – повідомлення користувачки про те, що бойовики «ЛНР» виселяють людей однієї з вулиць міста Золоте. Воно з’явилося 8 жовтня. В інших пабліках та джерелах Громадське радіо не знайшло підтвердження. Інформація підтвердилася тільки наприкінці місяця. Виселені люди виїхали на підконтрольну Україні територію і почали шукати притулок та просити про допомогу.
Крім новин, на місцевих пабліках можна знайти розклад руху транспорту, інформацію про роботу різних «установ ЛДНР». 2014-2015 року туди писали ті, чиї близькі або родичі зниклі безвісти. Є пабліки, де публікують інформацію про злочини на окупованих територіях та резонансні події в ОРЛО. Зокрема, пабліки Вконтакте «Свердловск – ты должен это знать» та «Другой Луганск».
Нагадаю, що соціальна мережа Вконтакте заблокована в Україні.
Facebook-спільнота «ЛНР Хроники дурдома» є майданчиком для повідомлень критичного змісту щодо життя в «ЛНР» та місцевих ватажків: про «схеми» бойовиків, кримінальні новини тощо.
Варто пам’ятати і про сайти так званих «держустанов ОРДЛО». Попри те, що Україна їх не визнає, на окупованій території люди живуть за цими «законами». Тож інформація може бути корисною тим, хто планує відвідати родичів або з іншої причини хоче побувати там.
У 2015 році до редакції «Реальної газети» потрапили «темники» бойовиків «ЛНР». Тоді стало зрозуміло: у підконтрольних бойовикам «ЗМІ» не буває випадкових спікерів. Коло експертів чітко визначене, теми – прописані, є приблизний план промов.
На момент створення матеріалу найчастіше цитували вчительку історії Аллу Підтинну, директорку інституту економіки та бізнесу Луганського університету ім.Т.Шевченка Тетяну Проказу, керівника центру соціологічних досліджень «Особливий статус» Олександра Проценка, військового журналіста Андрія Моісеєнка, і главу «союзу письменників ЛНР» Гліба Боброва.
Останній рік Проказу та Підтинну згадували мало. Те саме і з Моісеєнком.
Незмінні спікери – Бобров та Проценко. Не виключено, що заміна спікерів пов’язана із зміною керівника.
На початку кожного тижня підконтрольні бойовикам ЗМІ отримували на пошту ці «темники». Згодом їх могли коригувати, про що керівників ЗМІ повідомляли додатково.
Один із кураторів пропагандистів «ЛНР» – росіянин В’ячеслав Матвєєв. Влітку минулого року «Реальна газета» оприлюднила його листування з начальником «прес-служби МВД ЛНР» Сергієм Колєсніковим.
В одному з листів – техзавдання з підготовки одного із таких фейкових сюжетів про схрони «укроДРГ»:
Місце дії: Дубовий гай між маг. «За кермом» і кільцем на Гострій Могилі (район на околиці Луганська).
Учасники: Міністр Внутрішніх справ ЛНР І.А. Корнет, 1-2 експерта в тій же формі, що і вчора, 3-4 землекопи.
Реквізит: Три ящики з-під мін, червоно-біла обмежувальна стрічка, лопати для викопування аналогічної ями.
Рішення: Інтерв’ю пишеться у лісосмузі. На середньому плані присутня обмежувальна біло-червона смуга. На далекому тлі присутня розрита яма з трьома ящиками з-під мін і двома експертами, які розбирають їхній вміст».
Згодом місце дії «переграли». У повідомленні на сайті «МВС ЛНР» зазначається, що схрон знайшли не біля Гострої Могили, а у села Веселеньке – на березі річки Сіверський Донець, біля пам’ятника князеві Ігорю. Це практично на лінії фронту.
Крім повністю вигаданих «новин», в «ЛНР» створюють напіввигадані.
У вересні-жовтні підконтрольний бойовикам сайт Луганськінформцентр повідомив, що українські військові виганяють жителів двох будинків у місті Золоте-4.
Натомість голова військово-цивільної адміністрації Костянтин Ільченко в коментарі Громадському радіо зазначив, що йдеться про 14 сімей, які давно просили переселити їх у безпечніші місця. За його словами, цим людям подовгу доводиться сидіти у підвалах. Їхні будинки за кількасот метрів від позицій бойовиків, під постійним вогнем.
Ільченко наголосив: ні виселити, ні евакуювати людей не дозволяє законодавство. Адже на території не оголошено ні воєнного стану, ні надзвичайної ситуації.
Це відбувалося на тлі захоплення бойовиками двох вулиць у Золотому – Набережної та Польової. Ті виселили із будинків 17 людей та облаштували на їхніх подвір’ях позиції. Альтернативного житла людям не запропонували. Частина їх виїхала на підконтрольну Україні територію Золотого та звернулася по допомогу до правозахисників.
Про цей випадок підконтрольні бойовикам ЗМІ не повідомляли. Але писали користувачі у соцмережі.
Ще один метод місцевих пропагандистів – розповіді про «злочини» українських військових, правоохоронців.
Героєм такого матеріалу став український поліцейський Антон Потурайко – луганчанин, який із початком бойових дій виїхав та брав участь у звільнені Рубіжного. У цьому місті його знають його як людину, як підняла українських прапор над будівлею міліції та міськради. Він же – один із ініціаторів створення у міському музеї експозиції, присвяченій АТО.
Його публічність та активну громадську позицію вирішили використати і в «ЛНР». Рік тому «МВС ЛНР» звинуватило його у розпусних діях щодо вихованців Сєвєродонецького інтернату.
Побачивши це, Потурайко оприлюднив інформацію із саркастичними коментарями, чим розлютив бойовиків.
«Один из установленных и обоснованно подозреваемых в сексуальных контактах с несовершеннолетними – замначальника Рубежанского горотдела «нацполиции» Антон Потурайко даже не скрывает своего удовлетворения от обнародования данной информации. К сожалению, извращения среди начальников различных рангов на Украине – уже устоявшаяся норма. Очевидно, именно за этим они и стремились в Европу – безнаказанно насиловать и красть, прикрываясь беззастенчивой ложью», – йшлося у повідомленні на сайті «МВД ЛНР».
«Чим найкраще зганьбити людину? Сексуальні чи фінансові злочини. Всі, хто мене знає, чудово розуміє, що я не скоюю ні тих, ні інших. Усі знають мій характер та ставлення до цього. Публікував це у Facebook та був радий почитати коментарі людей, які тверезо сприймають ситуацію. А згодом цих людей звинуватили, що вони мої пособники», – прокоментував Антон Потурайко Громадському радіо.
«Чим найкраще підживлювати масовий психоз? Страшними історіями, жахами. Людей там потрібно лякати, бо за моторошними розповідями можна приховувати всю ту гидоту, яка відбувається у них», – додав поліцейський.
Не оминають увагою луганські пропагандисти і працівників СБУ. 15 червня підконтрольний угрупованню «ЛНР» Луганськінформцентр повідомив: працівники «МГБ» встановили прізвища співробітників СБУ, які причетні до переслідувань журналістів «ЛНР».
Йшлося про Дениса Гусарова та Миколу Овсяннікова. Хто ці люди, як їх вирахували бойовики?
У ГУ СБУ У Луганській та Донецькій областях Громадському радіо пояснили: після захоплення 2014 року державних установ у Луганську до рук терористів потрапили бази даних українських правоохоронців. Тепер бойовики активно використовують їх у своїй пропаганді.
«Саме тому у фейки про «звірства карателів» часто потрапляють прізвища та фото реальних людей – військових, співробітників СБУ, поліції. Ворожі ЗМІ створюють вигідну їм телевізійну картинку для виправдання російської агресії на сході України. Вміло користуються принципами геббельсівської пропаганди (Усього їх десять. Зокрема, одна з них: «чим жахливіше брехня, тим охочіше у неї вірять», – ред.). Не важко помітити, що часто центральною фігурою їхніх «викривальних» сюжетів є українські воїни. При цьому образ захисника України подають спотвореним, аморальним, він провокує огиду та ненависть. Аби нісенітниця виглядала правдоподібно, в неї імплантують незначні елементи правди», – додали у прес-службі ГУ СБУ у Луганській та Донецькій областях.
Після смерті ватажка «ДНР» Олександра Захарченка 31 серпня цього року на сторінці, яка нібито належить так званому прем’єру «ЛНР» Сергію Козлову, 1 вересня о 1.24 з’явилося повідомлення:
«В связи со сложившейся обстановкой, в целях безопасности, на некоторое время покидаю территорию Луганской народной республики… Прошу всех сохранять спокойствие и не поддаваться панике. Враг будет побежден. Мы отомстим за смерти наших близких».
Втім, того ж дня, але о 18.32 Родіон Мірошник, який представляє так звану «ЛНР» у політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи в Мінську, пише:
«Как распространяется фейк-ньюс о бегстве Сергея #Козлова из #ЛНР и его радостно подхватывают уважаемые агентства?! Регистрируем аккаунт на имя премьер-министра ЛНР Сергея Козлова, до поры до времени ставим материалы его пресс-службы, рассылаем приглашения по «друзьям» известных людей и разгоняем фейк, о том, что Козлов покинул ЛНР, но обещал вернуться! Спустя пару часов, кто-то опомнился и вдогонку посылает опровержения… но круги расходиться будут ещё долго!».
Історія отримала продовження через чотири дні. Російський журналіст Олександр Невзоров 5 вересня в ефірі радіостанції «Ехо Москви» заявив, що Козлов таки втік, але був змушений повернутися.
«Обратите внимание, есть две дружественные братские банды. Это ЛНР и ДНР. Вот руководитель Луганской народной республики через 6 минут после того, как было объявлено о смерти Захарченко, бежал, объявив свое бегство необходимостью соблюдения мер безопасности. Его выловили, субчика. Некто Козлов. Вы даже не знаете такой фамилии. Но он возглавлял ЛНР.
О.Журавлева ― Слава богу.
А.Невзоров ― Субчика выловили, вернули обратно, посадили в премьерское кресло, судя по всему, примотали, потратив много скотча, примотали, чтобы он сидел, исполнял свои обязанности»
Можна припустити, що Невзоров щось наплутав і помилився. Але, якщо врахувати, що він правильно називає його посаду – «прем’єрське крісло», то, ймовірно, таки розуміє, про кого і про що йдеться. Тим паче, за чотири дні він знав би про всі можливі спростування.
Здавалося б, історія вичерпана, але за 10 днів Родіон Мірошник знову нагадав, що у Facebook є фейкові акаунти Козлова і нинішнього глави «ЛНР» Леоніда Пасічника, а тепер з’явився акаунт екс-ватажка бойовиків так званої «ЛНР» Ігоря Плотницького:
«Учитывая, что Плотницкий – ярый поклонник телефонов с кнопками и противник всего бесовского интернетного, то появление его аккаунта идёт вслед за фальшивыми аккаунтами Леонида Пасечника и Сергея Козлова».
Те, що аккаунт Плотницького фейковий, майже відразу впадає в очі.
«Ну что, пчеловод, чувствуешь дыхание оболенского в затылок? Уже не так удобно?», – було в одному з повідомлень.
«Пчеловод» у даному випадку – Пасічник, а Оболенський – голова так званого «МВС ЛНР» Ігор Корнет.
Якщо згадати відкриті засідання «Кабміну ЛНР» із трансляцією по ТБ, які любив влаштовувати Плотницький, то нескладно зрозуміти, що він не став би так жартувати.
Тож треба обережно треба ставитися до інформації, яка публікується на сторінках ватажків бойовиків. За гучною заявою може послідувати не менш гучне її спростування (як це було у випадку зі сторінкою «прем’єр- міністра «ЛНР» Сергія Козлова).
Основна інформація про події на окупованих територіях міститься на двох ресурси бойовиків: «Луганскинформцентр» та «Донецькое агенство новостей» (ДАН).
Ці ЗМІ – своєрідні майданчики для місцевих (і не тільки) пропагандистів, які розповідають про «розвиток та здобутки республік».
Читаючи їх, варто зважати на це.
Але за цією ширмою можна знайти цілком практичну і важливу інформацію. Зокрема, «закони», які створює так звана влада.
Не всі з них працюють лише на папері. Деякі, дуже небезпечні, бойовики застосовують.
Наприклад «карний кодекс ДНР», на відміну від такого ж документу «ЛНР» передбачає покарання у вигляді страти. Першу людину стратили 12 лютого 2016 року. Бойовики тоді не повідомили ім’я вбитого.
У лютому цього року в «ЛНР» вирішили, що можуть затримувати людей на строк до 30 діб без пояснень. Тобто майже місяць тримати «на підвалі», не повідомляючи причини, лише тому, що комусь із бойовиків щось здалося.
Зі свого досвіду спілкування з жителями окупованих територій можу сказати: далеко не всі з них знають про ці «норми законодавства».
Бойовики активно користуються цим незнанням у поєднанні із свавіллям, яке панує в ОРДЛО. Приклад: історія жителя Краснодону (Сорокине) Романа Сагайдака.
26 листопада бойовики засудили його до 13 років позбавлення волі із конфіскацією майна. Роман нібито вчинив розбій. Фактично ж він більше року у полоні незаконних збройних формувань. Весь цей час бойовики не знали, у чому його звинуватити. Зокрема, закидали і вчинення теракту (вибуху), який і насправді стався у Луганську, але Роман Сагайдак на той час вже був у полоні.
За словами друзів Романа, він приїхав до окупованого Луганська за півроку до полону (до того через сімейні обставини кілька років жив за кордоном). «Політикою» та змінами у суспільстві не цікавився, не бачив, як утворилася «ЛНР», тож і не розумів ризики проживання на тій території. І тим більше чоловік не одразу усвідомив, що партнер по бізнесу вирішив його усунути, а майно Романа – забрати собі.
Новини про теракти, обстріли, загибель мирних жителів на лінії розмежування на сайтах бойовиків, зазвичай, відповідають дійсності. Згодом про це починають писати у соцмережах. Новини підхоплюють українські журналісти та намагаються через свої джерела з’ясувати, що насправді сталося.
У бойовиків причину називають майже одразу: в обстрілах «винні» українські військові, у вибухах – диверсанти. Важливо пам’ятати: щоб визначити, з якої зброї та точки вели вогонь, потрібна судово-балістична експертиза. Вона вимагає часу.
Читаючи новини Донбасу з місцевих сайтів, важливо розуміти, кому належить той чи інший інтернет-ресурс, сайт або агентство.
На перший погляд, може здатися, що зробити це легко: ЗМІ бойовиків критикуватимуть події в Україні, називатимуть «карателями» українських військових та розповідатимуть про розпад України. Українські, відповідно, навпаки – показуватимуть жахи життя в «ЛДНР».
Загалом це так, але є винятки.
Наприклад, інформаційне агентство cxid.info. Його приналежність важко визначити.
До окупації це було місцеве інформагентство Луганська, у якому працювали відомі у журналістському колі люди.
Хто зараз там працює – невідомо.
Голову Луганської обласної військово-цивільної адміністрації в новинах називають «губернатором». Такої посади в Україні немає, адже немає губерній.
Натомість новини про події в Україні подають здебільшого нейтральною мовою.
Про життя, погляди та думки людей у Луганській та Донецькій областях краще дізнаватися із спільнот різних міст у соцмережах. Тут пишуть і про відсутність світла, тепла, і про обстріли. Є спільноти радикально проросійські, є – радикально проукраїнські, а є такі, де адміністратори намагаються створити баланс думок.
За чотири роки люди на окупованих територіях зрозуміли, що великі зміни на краще навряд відбудуться, доки триває конфлікт. Тож навіть ті, хто підтримував створення «ЛНР», сьогодні не соромляться вказувати на очевидні недоліки. Зокрема луганчани часто повідомляють про гори сміття в різних частинах міста.
За останній рік в Україні називали кілька сценаріїв звільнення Донбасу. Експерти пояснювали, що робитимуть поліцейські, СБУ, військові, органи тимчасового місцевого самоврядування. Своє бачення покрокової деокупації роз’яснили в МВС. Утім, ніхто з експертів детально не озвучив механізм повернення українських ЗМІ на окуповані території. Але вони не можуть з’явитися там одного дня – це тривалий процес. Тож, досліджуючи ЗМІ бойовиків, вивчаючи роботу пропаганди супротивника, українські журналісти готуються виконати свою частину роботи під час деокупації та поверненню українських ЗМІ у Луганськ та Донецьк.