Окупували, а потім «рятували»: історія гостомельця, якого росіяни вивезли в Білорусь і зняли на ТБ

«Громадському радіо» вдалося поговорити з чоловіком із Гостомеля, якого російські військові в колоні з 10-ти машин 7 березня вивезли до Білорусі без узгодження з українською стороною. По суті — викрали. Там його та інших гостомельців, які вже більше тижня перебували у стресовому стані, використали для зйомок пропагандистських відео на телеканали РФ. 

Ми верифікували події, зазначені нижче, зі слів ще однієї особи. Вона також була вивезена в цій колоні (з вулиці Рекунова, 5 і 7). Особа відмовилась давати нам розгорнуте інтерв’ю і посилатися на її ім’я. 

Публікуємо пряму мову чоловіка, але без імені. У Гостомелі він жив із дружиною, займався господарством, виховував 13-річну доньку.

Гостомелець: Я живу в Гостомелі 33 роки. Вже деякі пишуть у Facebook «зрадник». Вони глибоко помиляються. А як це було… Ми коли туди приїхали. Я їм кажу: «В Україні я живу 33 роки. Я російською розмовляю весь час. Я не українець, я не росіянин. За ці 33 роки ніколи мені ніхто нічого не сказав, жодних націоналістів, я не бачив в Україні. Неправда, немає їх».

А далі мене запитали: «Ну як щодо російських військ?». Я говорю: «Можу сказати «дякую, що життя врятували»». Вони всі мої слова прибрали і саме це показали по всіх російських каналах. Наголос такий зробили.

Ті, що мене знають по Гостомелю, всі кажуть: «Не звертай уваги, якби ми тебе не знали, ми б повірили, а так…». У мене брат був старший, помер у 2020 році, він у Радянському Союзі в Афганістані воював, йому 55 років було, він їздив до АТО на Донбас, полонених забирав, убитих привозив… Я зрадником ніколи не був. Хоч я за національністю не українець, я за цю країну життя віддам, якщо треба буде.

«Останні 4 доби ми були вже заручниками»

Ми 12 діб сиділи у підвалі. Останні чотири доби російські військові прямо заїхали до наших підвалів. Я живу у 5-поверховому будинку на першому поверсі, у мене дочка 13 років та дружина.

З перших днів ми самі бігали до підвалу. Щодня у нас в Гостомелі гуркіт, адже через Гостомель цей «бруд» російський йде. Ризикувати у квартирі — самі розумієте. Ми сиділи в підвалі. І останні 4 доби ми були вже заручниками.

Ми сидимо, чуємо танки, боялися всі. Я не боявся за себе, боявся за дочку. Життя не бачила ще, думаю: «Не дай Бог». Чуємо, один танк заїхав, другий. Потім чуємо, кувалдами наші помешкання виламують. Вони займали лінію оборони, автоматники по квартирах заходили. А ми сидимо і думаємо, ось-ось і до нас. Ми двері зачинили у підвал. І до нас почали тарабанити ці «герої». Ми не відчиняємо. Пауза, я говорю: «Ну, хлопці, що буде, то буде. Якщо нас тут поховають… Відчиняйте». Ці військові нам: «Ви не хвилюйтесь, ми за вашу безпеку переживаємо…».  

Потім вони кажуть: «Ми завтра о 4-й ранку їдемо на Київ». Ми нічого не говоримо їм: зможете, не зможете. Ну навіщо? У них автомати в руках, що попало можуть зробити, це я знаю. З вечора вони нас загнали у підвал, ще з сусіднього підвалу до нас людей загнали. Наш підвал — тіснота, дихати нічим, світла немає. Ми мовчимо, чекаємо 4 ранку.

Вранці години о 7-ій вони нам відкрили подихати, далеко ми не розходимося. Вони будинок зайняли під свою оборону. Ми дивимося, навпаки нарощують танки, БТР, БМП. Ніхто нікуди не їде. Звісно, ​​це впливає на наш настрій.

«Кожен хотів із цього підвалу втекти»

Це було 7 березня. Я переживав, що вони впритул поставили ці танки, наші почнуть їх бомбити, танки горітимуть. Я за радянських часів служив у десантних військах, тому я розумію це все. Почав переживати, що воно горітиме, а ми під будинком, ще будинок може розвалитися, братська могила буде, живцем нас можуть поховати…

І тут о 2-й годині дня вони кажуть: «У кого є машини, бігом стрибайте в машини свої, вибудовуйте колону, ми вас проведемо до військового містечка (район Гостомеля – прим. ред.) і на бік Білорусі». Я думав, тільки жінок і дітей. Дружині говорю: «Давай, з донькою, збирайся». Дружина почала плакати. Я вже почав їй криком казати: «Давай бігом, збирайся». Я їх виводжу, у мене машина теж є, я виходжу — у неї переднє колесо прострілене. Я хотів поміняти, а там якраз такий гуркіт почався з усіх боків… Мені сказали: «Стрибай у машину і їдь теж». Який дурень відмовиться виїхати?

І я до сусіда з донькою та дружиною стрибнув у машину. Вони нас змусили відкрити всі вікна (якщо раптом якийсь снаряд — можуть бути уламки). Колона вишикувалася. Їхні БТР нас провели до військового містечка. І далі вони по рації повідомляли блокпости свої, і під Чорнобилем ми проїхали.

Видно, це та дорога, звідки вони до нас зайшли. Ми заїхали на територію Білорусі, жодної митниці нічого не було. Нелегально вийшло. 

Вони нас насильно ніби й не змушували, а хто відмовиться? Кожен хотів із цього підвалу втекти. Там така морока, такий тиск на психіку. Там збожеволіти можна було, 12 діб у підвалі. Досі чую якийсь гуркіт — реагую якось не так…

Кадировці і «всю колону розстріляю»

У Катюжанці, коли російські військові нас зупинили, дивлюся: чеченці, кадировці. Я за національністю аварець із Дагестану. А ці чеченці — вони нам дуже близькі. Але є чеченці, а є кадировці. Поряд чуємо: «Зброя є?». А хлопець із нашої колони відповідає: «Та ні, яка зброя». Той: «Ну, дивись, якщо знайду, всю колону розстріляю» — таким нахабним тоном.

Не дай Боже, якщо когось там би перемкнуло, вони справді могли перестріляти всю колону…

9 легкових машин було. У кожній щонайменше по 4–5 людей, плюс діти ж були…

Плюс «Газель» синього кольору, тентована. Там людей 20 як мінімум було забито. Вона їхала з нами, обламалася біля Іванкова. (Там є такий пам’ятник — яйце висотою як зріст людини). Там по колу обстріляні БТР, що згоріли, всі їхні. Там ця «Газель» у нас стала, обламалася. Досі невідомо, де вона, де ці люди…

Без відпочинку — одразу на ТБ

Проїжджали Чорнобиль, реактор, заразом «екскурсію побачили». Звичайно, краще б цього не бачили. Дорогою, коли їхали — страшне було. І ліворуч, і праворуч — розірвані машини, прострілені. Люди, які жили в приватних будинках… Вони день терплять, другий, вони терплять. Там, де менше людей — вони легше піддаються паніці. Вони стрибають у свої машини та їдуть. А їх зустрічають «герої» (російські військові) та розстрілюють. Це правда. Я особисто бачив ці машини. Багато такого було дорогою.

У Білорусі зустріли нас у якійсь двоповерховій будівлі, журналісти запитували, як, що було у дорозі. Я цілком нормально говорив: «Так, звичайно, спасибі, що ми живі звідти пішли». І вони виставили саме ці слова. Я казав, що жодних фашистів в Україні ніколи не було, це неправда. Я особисто російськомовний, мене ніхто не зачепив за 33 роки. Але це в сюжет не потрапило.

Нас після зйомок поселили до готелю «Прип’ять». Приїжджали волонтери їхні нагодувати. Особливо нічого не розпитували. А так, якщо розмова у нас якась починалася на цю тему, то вони: «У вас там фашизм». Я говорив з другом-сусідом, що з ними безглуздо в дискусію йти. 

Другого дня нас переселили до гуртожитку. Я говорю: «Слухай, якщо на третій день залишатися, переселять уже, напевно, в якусь стайню». І на третій день ми вчора поїхали у Європу. Поляки дуже тепло зустрічали.

Наприкінці нашої розмови гостомелець висловлює хвилювання щодо долі людей, які лишилися в «Газелі», що зламалася біля Іванкова. «Громадське радіо» просить читачів, якщо їм щось відомо про це, повідомити нам. За словами нашого джерела, у цій машині був хлопець на інвалідному візку. Також родина чоботаря, який працював біля магазину «М’яссіто».

---

Слідкуйте за найоперативнішими оновленнями у Twitter Громадського радіо

Також підписуйтеся на наш Telegram-канал Новини від Громадського радіо

---

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS