«Онук повторює шлях діда»: як Росія четверте покоління кидає у тюрми українську родину Вигівських

У черговому випуску програми «Звільніть наших рідних» поговорили про історію політичного в’язня Валентина Вигівського. Точніше — про історію династії політичних в’язнів Вигівських.

У нашій студії Петро Вигівський, батько полоненого Валентина Вигівського, який нині перебуває у тюрмах Росії.

• Петро Вигівський — батько полоненого Валентина Вигівського. Валентин у російському полоні з вересня 2014 року. Його затримали в окупованому Криму. Росіяни звинуватили Вигівського у шпигунстві і засудили до 11 років ув’язнення. Під час слідства до Валентина понад 8 місяців не допускали адвоката. А зараз у колонії не дають побачень з рідними. Востаннє матері дали побачити сина у січні 2017 року.

Ігор Котелянець: Минулого тижня ви проводили дуже цікавий захід у Національному музеї Другої світової війни. Прийшло дуже багато людей, і що було дуже незвично, — захід був присвячений політичним в’язням, але він не був депресивним. На прикладі вашої родини частково вивчали й історію України. Розкажіть про цей захід, і чому ми тільки зараз дізналися, що не тільки Валентин у вашій родині є жертвою репресій, а й ваш батько, і ваш дід?

Петро Вигівський: Я думаю, що дуже велика частина нашого суспільства має подібну історію, єдине, що тут унікальне — онук повторює шлях свого діда. Минуло понад 60 років між тим, як в ув’язненні був дід, а зараз опинився й онук.

Ігор Котелянець: Як звали діда, що то були за роки і в чому схожість ситуації?

Петро Вигівський: Дід — то мій батько, Вигівський Степан Олександрович, він був заарештований на початку 1951 року, після війни, після служби в армії. Після мобілізації він був заарештований як ворог народу, був відправлений для відбування так званого «покарання» у Кіровську область, селище Лісове. Там розташовані дві колонії. І мій син, так вийшло, що теж став політв’язнем, і також потрапив у Кіровську область, правда, не в селище Лісове, а поряд — у місто Кіровочепецьк.

Ігор Котелянець: Валентин став політичним в’язнем у 2014 році, коли розпочалася російська агресія проти України. Що відбувалося з дідом Валентина — Степаном у 1951 році?

Петро Вигівський: Він демобілізувався із лав армії, відслужив після війни п’ять років, перед службою п’ять років він воював у складі Радянської армії, брав участь у штурмі Берліна у 260-й мотострілковій дивізії, а в цю дивізію він потрапив із партизан. До війни він був простим школярем, якраз закінчив школу 22 червня 1941 року. Потім була окупація, угон молоді в Німеччину. Так вийшло, що його в Німеччину не забрали, а залишили тут працювати, в Україні, у своєму селі. І це потім йому ставилося у вину, що він працював на окупантів. Але вибору не було.

Після демобілізації його арештували, оголосили ворогом народу, і засудили до 30 років ув’язнення. Він відсидів тільки 4,5 роки, бо після смерті Сталіна розпочався процес реабілітації, і дуже багато радянських громадян, які були таким чином ув’язненні, були реабілітовані і відпущені на свободу зі сталінських таборів.

Ігор Котелянець: Що він розповідав із того часу, коли був в ув’язненні? Чи є якісь схожі моменти з тим, що зараз розповідає Валентин?

Петро Вигівський: У часи ув’язнення мого батька було багато в’язнів, тому що була потрібна дармова робоча сила. Навіть прокурор відкрито сказав моєму батькові, що нехай батьки не рипаються, потрібно відновлювати країну.

Мій син перебуває у колонії суворого режиму, його утримують в одиночній камері, він не виходить на вулицю, не має жодних контактів. А після обміну у вересні його взагалі перевели в іншу частину корпусу, де немає ані охоронців, ані засуджених у сусідніх камерах, і лиш іноді виводять на прогулянки.

Ігор Котелянець: Востаннє ви бачилися із Валентином у 2017 році?

Петро Вигівський: Так, дружина останній раз їздила до нього на побачення на початку 2017 року. Одразу після цього йому оголосили цей камерний режим, а він передбачає відсутність довготривалих побачень, відсутність телефонних переговорів.

Ігор Котелянець: На цьому заході у музеї ваша дружина говорила такі емоційні речі про те, як вона їздила до Валентина і що вона там бачила. Зокрема, вдалося їй скуштувати, наприклад, те, чим там годують Валентина і інших в’язнів. Чи можете трохи розповісти цю історію?

Петро Вигівський: Так, коли вона їздила у колонію в Кіровочепецьк, син примудрився принести одну котлету, яку їй дають. Дружина спробувала,  каже, що на запах і на смак це схоже на риб’ячі потрохи, які піддалися якійсь термічній обробці.

Ігор Котелянець: А що це за історія, коли Валентину в Росії намагалися приписати іншу батьківщину?

Петро Вигівський: Це ще було у період слідства до оголошення вироку першої інстанції. Його довгий час намагалися умовити, щоб він залишився у Росії, працював там в авіаційній сфері. Він категорично відмовився, незважаючи на заманливі пропозиції. Навіть перед вироком йому прокурор сказав: «Молодой человек, зачем сидеть? Какая разница, какой родине служить?». Валентин відправив його у всім відоме місце.

Перед вироком йому прокурор сказав: «Молодой человек, зачем сидеть? Какая разница, какой родине служить?». Валентин відправив його у всім відоме місце

Ігор Котелянець: В одній колонії із вашим сином сидів ще один політв’язень — Роман Сущенко, якого було звільнено під час обміну у вересні. Чи спілкувалися ви з Романом, про те, чи зустрічався він там із Валентином?

Петро Вигівський: Коли Сущенко був вже у лікарні «Феофанія», я одразу до нього поїхав. Він розповів, що декілька разів бачив Валентина, частіше вони перемовлялися через стіни, каналізацію та іншими способами. Іноді були зустрічі, коли одного заводять, а іншого — виводять, чи то до консула, чи то в баню, і вони могли перекинутися декількома фразами під акомпанемент «не положено».

Ігор Котелянець: Коли ми говорили про цілу династію Вигівських, які переслідувалися за політичними мотивами російською владою, то згадували не лише Валентина і його діда Степана, а й прадіда. Із ним також була пов’язана якась історія, що сталася у 30-ті роки.

Петро Вигівський: Так, це батько моєї матері — Франц Кашперович Гарбовських. Він пройшов Першу світову війну, був зниклим безвісти під час тієї війни, потім я знайшов документи, що він був у австрійському полоні. Після війни він повернувся додому, одружився, мав багато дітей, і у 1937 році його разом з його братом було заарештовано. Більше нічого про діда не відомо: куди його завезли, де він помер, де похований — нічого не відомо. Єдине, що колись моя тітка працювала в сільраді і змогла дізнатися, що він помер у 1953 році. Але більше жодної інформації немає.

Ігор Котелянець: А чому його заарештували, теж невідомо?

Петро Вигівський: Це був 1937 рік. Колись його старі люди називали «хапун» — хапали всіх підряд. Тоді стояло питання про те, щоб возити людей на роботу, але багато кого розстрілювали.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.

Програма виходить за підтримки Посольства США в Україні. Думки учасників програми можуть не збігатися з офіційною позицією Посольства США.