«Остання адреса — Україна»: активісти нагадують історії репресованих

Очільник громадської організації «Остання адреса — Україна» Дмитро Бєлобров розповів, як виникла ініціатива, де працює організація та на честь кого активісти встановлюють меморіальні таблички.

— У чому полягає діяльність проекту?

— В Україні діяльність трохи важча, ніж будь-де, бо в нас досі немає постійного фінансування. Ми встановлюємо невеличкі таблички на будівлях людей, яких, здебільшого у сталінські часи, забирали, вони ніколи не повернулися до цих будівель. На табличках вказано, ким була ця людина, де працювала. Найголовніші там два рядки, рядок перший «розстріляний/загинув у тюрмі/помер на Соловках» і «реабілітований». Це два важливих пункти, які ми завжди використовуємо, вони дадуть зрозуміти людині, яка це читає, про що саме ідеться — про репресії радянського режиму.

— Там зазначено «репресований радянським режимом»? Якщо вказаны тільки роки, дехто може не асоціювати це.

— Не вказано. Це не пропагандистський проект — це навіть антипропагандистський проект. Саме тому ми не робимо там оцінювальних суджень, ми не вказуємо, що це саме радянський режим, бо зрозуміло, що це міг бути й інший режим, який також убивав людей. Ідея походить від німецького проекту «Камені спотикання». У вулицю, звідки забирали жертв нацистського режиму у Німеччині, Австрії, Франції, встановлюється невеличкий латунний камінчик. Прийшла ідея розповысти щось про наших жертв, про наш голокост, про те, що в нас забрали.

Це радянський голокост, кількість жертв від якого не порахована. Ми знаємо про шість мільйонів євреїв, убитих під час Голокосту, але ми досі не знаємо, скільки людей загинули в Україні. Офіційно тільки розстріляних 700 тисяч. Не підраховано, скільки людей загинули під час Голодомору, ми досі не знаємо цю цифру. Ми не знаємо, скільки було депортованих, скільки загинуло в тюрмах, скільки залишилося після того, як їх випустили десь у Сибіру, і вони не повернулися додому.

— Чому це важливо тобі, людині молодій, яка і близько не пам’ятає ті роки?

— Я одесит. 2014 року я побачив, наскільки радянські уявлення про життя випливли в людях, коли пішла дуже сильна російська пропаганда. Вона, як магніт, витягнула це на поверхню. Люди почали розмовляти однаковими формулюваннями, говорити про «самооборону Криму». Це було щось настільки радянське, я розумів, що воно досі не подолане, воно може повернутися в будь-який час. Може, ці таблички — це не дуже серйозно, може, це нікому не надасть реальної переваги у боротьбі за людей. Але, може, якась людина побачить це, подумає про це, може, це колись її зупинить.

— А в Києві які таблички є?

— Наша перша табличка була на Львівській площі, 4, дуже багато табличок на Шота Руставелі. Є на Лютеранській,12. У Києві в нас уже достатньо табличок.

— Чому у Вікіпедії написано Київ, Харків, а інші міста не згадані?

— Тільки в Одесі є, але там у нас був інцидент — зняли дві таблички майже одразу, як ми їх повісили. Обидві таблички були на Молдаванці (мікрорайон Одеси — ред.). Одна була присвячена православному священику, інша — єврею. Ми не знаємо, хто їх зняв.

— А вас у вандалізмі не звинувачують?

— Жодного разу, бо ми ж не прибиваємо таблички на власний розсуд, ми питаємо людей.

— З ким ви погоджуєте встановлення таблички?

— Кожного разу підготовка відрізняється. Один раз ви можете прийти до так званого «ДомКому», він дозволить. Іншого разу вам доведеться обійти квартири і зібрати підписи, може, піти до ЖЕКу. Якщо це історична будівля, треба подавати запит. У нас була будівля, яка, як ми дізналися через треті руки, належить дуже впливовому політику. Півтора місяці ми ходили, надсилали запити, ніхто не відповідав, папери передавалися. Нічого не рухалося. Ми вже мали відкривати табличку, ми просто підійшли до охоронця, дали йому 200 гривень, він дозволив ставити.

— Куди далі?

— У нас було відкриття таблички у Новій Водолазі, це Харківська область. Це була залізнична станція. Хотілося б, щоб проект діяв не тільки у великих містах, щоб були люди, які готові нас підтримати.

— Куди звертатися людям, які хочуть підтримати?

— У нас зараз «помер» сайт, на жаль, але ми знайдемо фінансування, він відновиться. Поки є тільки сторінка у Фейсбуці. Там є телефон.

— Якою буде наступна табличка?

— Наступна табличка, ймовірно, буде встановлена 9-10 грудня. Це буде табличка за адресою Прорізна, 18/1. Там жив драматург, поет Євген Плужник. Табличку йому замовило керівництво Молодого театру. Там уже стоїть велика меморіальна табличка. У нас був такий прецедент із Валерієм Марченком (український дисидент, правозахисник — ред.). Йому теж стоїть табличка, але ми повісили свою, тому що не завжди на великих меморіальних дошках вказано, чому саме загинула людина.

Розмову слухайте у доданому звуковому файлі.