Петро показує місце, куди влучила ворожа ракета. Скріншот з відео
Село Козаровичі на Київщині розташоване над річкою Ірпінь поблизу Київського водосховища, яке звично називають Київським морем. Воно було окуповане з перших днів великої війни. Завдяки підриву тамтешньої дамби наступ росіян вдалося зупинити — російські військові вийшли із Козаровичів 31 березня 2022 року.
Тетяна та Петро — найстарші представники своєї родини. Під час окупації разом із ними жили й інші члени сім’ї: доньки Марія і Наталія, чоловік Наталії Микола, маленький син подружжя Олексій. Будинок сина Тетяни, старшого Олексія, та його родини знаходиться поруч. Тож рідні трималися разом.
Родина прожила в окупації півтора тижня — 6 березня їм вдалося вийти із Козаровичів. У селі залишився лише Петро — вирішив наглядати за будинком. Невдовзі в дім влучила ворожа міна — Петро в цей час був усередині. На щастя, боєприпас не розірвався, пошкодивши лише фронтон будинку. Близько двох годин чоловік заливав водою задимлене місце.
Початок великої війни для Тетяни почався телефонним дзвінком від сина. Того ранку донька Марія планувала їхати на роботу, тож пішла до автобусної зупинки. Олексій наказав терміново її повертати.
Наступного дня, 25 лютого, у Козаровичі зайшла російська бронетехніка. Тетяна з Марією згадують, як вийшли на вулицю і ошаленіли від її кількості.
«Я почала рахувати: один, два, три… Листя вже не було на деревах, тож можна було роздивитися. Рахувала-рахувала, дорахувала десь до дев’яноста. Але потім дивлюся: ще і ще сунуть… Це страхіття. 26 лютого в селі вже було «спекотно». Авіація літала над будинками: туди-сюди, туди-сюди…», — ділиться спогадами Марія.
Читайте також: «Вижити і зрозуміти сенс існування»: регіональні кореспондентки Громадського радіо розповіли про свій рік великої війни
У перші дні російського наступу Олексій разом із односельцями-чоловіками зібралися, аби обговорити воєнні дії. Тоді ж дізналися, що у сусідньому селі Глібівка знаходиться український снайпер, якого потрібно перевезти в інше місце. Разом із місцевим священником Олексій зголосився забрати чоловіка.
«Їдемо. Отець мені каже: «Ви знаєте, це страшно». Я кажу: «Страшно». Він продовжує: «Ви ж розумієте, що я належу до Київського патріархату. Там може бути якась пастка». Я кажу: «Так, може бути. Уже пізно». Він питає: «Чи готові розпрощатися з життям?». Я кажу: «Чому бути, того не минути. В нас нема вибору, їдемо».
Ми поїхали у сусіднє село через поле. Знайшли нашого бійця. Нас скеровували, куди його довезти. Ми довезли. І всередині в мене з’явилося відчуття маленького геройства.
Взагалі у нашому селі було дуже багато героїв. Ніхто не очікував, що ці люди щось можуть. Хлопці БТР підпалили. Автомат викрали. І коли ти чуєш ці історії, маленькі, на рівні села, ти пишаєшся. Бо ти людей бачеш по-іншому. Сусіди трималися дуже дружньо, це мені дуже сподобалось», — з посмішкою згадує Олексій.
Одного дня з вікна свого дому Олексій побачив колону бронетехніки. В цей час він саме спілкувався з родичем по телефону.
«Родич питає: «Як ви там?». Я кажу: «Ну як. Он у нашому городі їдуть: «Урал», БТР і ще якась фігня…». Він каже: «Набери мене, коли вони будуть повертатися назад».
Набираю його і розумію, що, швидше за все, щось має статися. Я кажу: «Їдуть. От просто перед нашою хатою». І тоді різко, просто нізвідки з’явилися два гелікоптера — розбили цю колону. Після цього почалися обшуки, адже відбулася точна координація. Я, звісно, перелякався. Бо я все фотографував. І сестра моя також», — зізнається Олексій.
Читайте також: «Головне, що живі. А все інше буде» — жителька Демидова про спалений росіянами будинок
Після цього випадку росіяни почали проводити обшуки у селі — шукали, хто здав координати. Про всяк випадок Олексій видалив всю інформацію зі своїх смартфонів. У чоловіка було два телефона. Один із них він вимкнув і закопав у погребі. За словами сестри Марії, передавати інформацію українським військовим намагалася вся вулиця. На щастя, жінка також встигла вчасно видалити зі свого телефона фото та відео з російською технікою.
«Ми були зібрані. Старалися передати нашим: «Ось ми тут. У нас — їхнє гніздо. Допоможіть. SOS».
«Якось чую: ідуть, — пес загавкав. Я злякалася. Думаю: «Зараз мене розстріляють». Виходжу. Руки підняла. Дивлюся: стоїть такий кремезний чоловік, мабуть, командир. І хлопці по 30-40 років. Кажу: «Ой, солдаты. А вы наши?». Вони відповідають: «Наши, наши». Зрозуміло, що не наші, але казати щось треба було. Цей військовий одразу дістав із моєї кишені телефон. Я напередодні все видалила — фото танків і подібне. Він витягнув сім-карту, але телефон повернув».
Микола — атовець, що воював на сході України у 2015 році. За його словами, досвід окупації йому дався психологічно складніше, ніж служба в АТО. Адже тепер відчував відповідальність не лише за себе, а й за дружину та сина.
«Якось росіяни наказали мені вийти з двору і розстібнути куртку. У мене була воєнна портупея, я був у берцях, а за ременем висів великий ніж. Вони скажено пересмикнули затвори. Один почав кричати: «Мішок на голову — і в машину». Але в цей момент підійшов їхній старший і сказав: «Не треба». Він запитав, хто є в домі. Я сказав, що троє маленьких дітей, двоє стареньких, я з дружиною і брат дружини.
Він наказав зайти у двір. Я вже думав, що мені кінець. Він запитав, де дитина. Я відповів, що в погребі. Він сказав: «Не будемо спускатися, щоб не налякати». Я здивувався. Ми пройшли з ним у спальню. Перед цим там від вибуху обвалилася стеля на дитяче ліжко. А на тумбі стояли фотографії, де я стою у воєнній формі з дружиною. Він не звернув уваги на фотографії, але звернув увагу на стелю. Запитав: «Дитина не постраждала?». Я відповів: «Ні. Ми були в погребі». Він сказав: «Слава Богу». Я ще більше здивувався. Бог нас вберіг», — розповів Микола.
Читайте також: «Ми не одразу зрозуміли, що нас затопить»: розповідь жительки села, де зупинили наступ росіян підривом дамби
Дружина Миколи Наталія під час окупації часто молилася. Це допомагало заспокоїтися. Жінка також пригадує своє спілкування з російськими військовими під час обшуків.
«Коли росіяни ходили по будинках і зайшли до нас, я, мама та син були в погребі. Мама почала плакати. Я кажу їй: «Заспокойся». Але наперед уже придумала промову. У нас тато росіянин. Якби щось пішло не так, я би сказала про це.
Вони зайшли. Я, звичайно, почала говорити російською. Кажу: «Здравствуйте». І одразу переключилася на сина. Кажу: «Лёшенька, это уже настоящие солдаты, это не куколки». Їхній військовий посміхнувся, витяг із кишені цукерку і дав малому. Але телефони у нас не перевіряли», — розповіла вона.
Під час окупації в Козаровичах з’явилися люди, яких ніхто там раніше не бачив. Інколи вони ставили специфічні питання, інколи — дивно поводилися.
«Якийсь чоловік вдавав, що він рибалка. Він просто йшов по вулиці і казав: «Люди, выходите, нужна ваша помощь! Помогите!». Російською мовою. Кричав на всю вулицю. Люди виглядали, але всі розуміли, що це не характерно для нас, ми його не знаємо. Він чужинець. І всі мовчки закривали двері.
Після боїв на вулиці з’явилася жінка у яскравому одязі, блондинка. Шапочка рожева, куртка салатова. І дитина завжди з нею, дівчинка. Вона спокійно йшла. В яскравому одязі. На фоні війни це виглядало вкрай дивно. Тому що всі сидять у погребах з дітьми, а вона сміливо по вулиці гуляє, насолоджується. А коли ще сонце засвітить, то й війни нема. Потім вона зникла, ми не знаємо, хто це був. Та розуміємо, що це все були агенти цього Мордора», — каже Олексій.
Петро ж згадує, що коли залишився у будинку сам, майже щодня до нього заходив російський військовий на ім’я Віталій. Намагався дістати інформацію про інших мешканців села.
«Каже: «Может, есть тут кто-нибудь плохой?». Я йому російською теж відповідаю: «Я тебе ничего сказать не могу. Потому что я не местный. Посмотри на прописку». Питаю: «Ну а сам то что здесь делаешь?». Він мені: «Та я не знаю. Я военный, выполняю приказы». Я кажу: «Ясно. Но вообще-то надо бы и самому подумать». А він мені: «Вот мы и думаем».
А тоді чи команду їм дали, чи що. Вони всі відійшли. Зрозуміли, що у Київ пройти не зможуть. Я вранці прокинувся, вийшов. Відкрив хвіртку — бачу, вже наші хлопці стоять. Я підійшов, привітався. Усі раді. Закурив, бо курю багато, довго. А курити не було чого, то я так для сміху… На горищі Таня траву сушила, м’яту, звіробій, ромашку… То я те все скурив: перетер, завернув у газету. Дим іде — то й добре. А тоді вже наші хлопці дали цигарок, то хоч спробував, що воно таке», — посміхнувся Петро.
Читайте також: «Він зустрічав ворога в повітрі» — дружина загиблого наставника «привидів Києва» Михайла Матюшенка
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
0