Переселенці у своєму місті: на Донеччині 28 родин шість років живе на дачах — їхні квартири розбиті

Переселенці у своєму місті — це про жителів садового товариства «Мрія» Мар’їнського району. На сьомому році війни майже три десятки сімей мікрорайону Сонячний міста Красногорівка змушені жити на дачах без особливої надії повернутися до квартир. Про побут у майже спартанських умовах, про взаємопідтримку та про відчуття покинутості вони розповіли Валентині Троян.

Від центру Красногорівки Мар’їнського району і до садового товариства «Мрія» вісім кілометрів. За мірками малих містечок та сіл — це велика відстань. Тут добре мати дачу та відпочивати влітку, коли їдеш вуличками, бачиш як стандартні дачні будиночки, так і двоповерхові зовсім небюджетні маєтки.

І, як не дивно, але деякі з них виглядають дуже занедбаними. Продати їх за великі гроші навряд чи вдасться, а якщо «за копійки», то краще вже хай ще постоїть. 

Річ у тім, що ці дачі розташовані біля лінії розмежування. Насолодитися тут літнім відпочинком тепер важко. Люди, до яких я їду — 28 сімей — заручники обставин. Вони вимушено переїхали на свої дачі, коли їхній мікрорайон у Красногорівці опинився на лінії вогню.

Як будинки, так і тутешня інфраструктура поступово занепадають. Власне з розповіді про наболіле — про дороги — починається знайомство із дачниками.

«Ми самі збирали гроші, щоб трохи засипати ями. Місту немає діла ні до чого. Воно вже все розмилося. Міськрада взагалі до нас не стосується. Жодного разу не приїхали. Взагалі нуль уваги. Ми не існуємо для неї. Уже сьомий рік, а вони ні разу до нас не приїхали», — говорять, перебиваючи одне одного жителі садового товариства.

Але більше цих людей хвилює, що сьомий рік їхні будинки у Красногорівці не ремонтуються. Переселенка Валентина зауважує: нещодавно ніби почались ремонтні роботи, але яка з цього користь, якщо до цього квартири заливало.

«Наші будинки розташовані на лінії вогню. Шість дірок в будинку. Все тече, шпалери, кахель відвалився, тому що шість років тече вода. На п’ятому поверсі немає навіть стель», — говорить жінка.

Сусідка Валентини Галина звертає увагу на ще один аспект. Фактично, всі вони — переселенці. Але, хто на те зважає, якщо немає потрібного папірця. Його отримали нещодавно. Завдяки наполегливості представників гуманітарної місії «Проліска».

«Міськрада каже: «Що ви ходите?». Кажу: «Дайте нам, хоч перемещенские!». Ми ж не живемо там. Спасибі «Пролісці». Взяли у мене акт, звернулися у Мар’їнку. Дівчинка дзвонить: «Приїдьте, ви що! Шість років не отримуєте?» Нам давали акт, у якому не вказано, що ми не можемо там проживати.

Все тече. Цього разу двері відкрила в коридор, в калюжу — бах! Усе…», — розповідає пані Галина.

Але отримують адресну допомогу не всі переселенці. Якщо людина не пенсійного віку, то щоб отримувати ці гроші, за законом, вона має працювати. Але люди, які живуть у «Мрії», переважно не працюють, хоча й не всі із них пенсіонери.

На подвір’ї помічаю маленького хлопчика. Він народився у 2016-му, його матір везли до пологового будинку під обстрілами.

«Тут народився, але статус дитини війни йому не дали. Він у якому році народився? У 2016-му. Тим, хто живе подалі, тим дають. А тому, що під бомбардуванням народився, не дають», — пояснюють місцеві.

Нині цей хлопчик із батьками переїхав до селища Гостре. Там гуманітарна місія «Проліска» за фінансової підтримки УВКБ ООН купила родині дім, говорить голова штабу цієї організації у Мар’їнському районі Тетяна Любарова. А зараз влітку приїхав до бабусі.

«Зараз ця сім’я у безпечному місці. Дитина не чує вибухів гармат, спокійно спить. Ми за фінансової підтримки УВКБ ООН купили їм чудовий будинок, у якому вони вже перезимували. Цей будинок з усіма господарськими побудовами. Також є сад, де можна вирощувати сільгосппродукти, робити заготовлення на зиму. Це прекрасні умови. У них чотири кімнати, кухня, передпокій. Чудово, що є така програма. Вона функціонує по всій лінії розмежування», — говорить Любарова.

Серед дачників «Мрії» є і донеччани. Люди приїхали сюди до карантину, а тепер не можуть виїхати.

«Ось вони приїжджають із самої весни, до самої осені тут живуть. На городі щось вирощують. Тут є сім’я, яка третього березня виїхала із Донецька. Вони досі тут. Вони у зимовому одязі. Ще так вийшло, що у них в Запоріжжі онуки, бо матір відмовилась від дітей і вони ось тут, з ними. Бабуся, дідусь і двоє хлопчиків».

За шість років дачники утеплили будинки, поставили буржуйки. Цього року, кажуть, гуманітарна організація надала їм вугілля. До того, своїм коштом купували й вугілля, і дрова. Тонна вугілля коштує тисячу гривень, а на сезон потрібно три. На перший погляд, це невелика сума. Але живуть тут здебільшого пенсіонери, для яких і тисяча – великі гроші.

А якщо ще й порахуємо витрати, від яких відмовитись неможливо. Перше — ліки, друге — вода.

Зі своїх квартир люди змогли забрати лише побутову техніку. Багато речей у маленький будиночок не вивезеш, а за перевезення теж треба заплатити. Сподівання на повернення до квартир у Красногорівці у цих людей майже не залишилось. Жити там і зараз небезпечно. До лінії фронту чотириста метрів, обстріли кожного дня. Про побутові умови у тих будинках розповідає пан Валерій.

«Вода там технічна — зі ставка. Вона руда, зелена. Ну що? Нею можна хіба туалет змити. Це треба пів дня їздити, десь воду добувати, привозити зі свердловини. Світло дали. Газу немає. Опалення немає ніякого. Каналізація розбита. У нас 90-квартирний будинок. Раніше жило близько 400 людей, зараз живе три сім’ї. Взагалі людям діватися нікуди. Все побито осколками, каналізація вся ллється в підвал. Ну, уявіть, сморід, це все».

До речі, вода й у садовому товаристві «Мрія» не краща. У всіх у дворах свердловини, але вода звідти — 50 відтінків жовтого. Її використовують як технічну. Якщо ж сильно припече, то і п’ють.

Централізовано для жителів «Мрії» воду не підвозять. Якщо треба, замовляють сусідам, які їдуть у місто, або викликають таксі і їдуть з балонами купувати воду.

«Один їде, заходить у магазин зі списком. Нас вже в магазині знають. Що, каже, кооператив приїхав? Давай! Бензин же дорогий, тому продуктів відразу купили на всю пенсію. Хліб уже потім самі печемо», — розповідають дачники.

Зазвичай швидка приїздить до «Мрії». Виняток — непогода: взимку дорогу замітає так, що не проїхати, а місцеві якісно прибрати сніг самотужки не можуть. Але перепони бувають й інші, розповідає пан Микола.

«Коли серцевий напад був у мене, приїхала швидка. Тільки вивели мене до машини, почався обстріл. Ми сховалися разом з працівниками (швидкої — ред.). А потім полями на Курахове тікали».

Нині у садовому товаристві «Мрія» постійно живе 28 родин. За їхніми словами, у порівнянні з 2014-2015 роками, сьогодні тут спокійно. Принаймні важке озброєння мовчить. Але військова техніка на цих вуличках і досі не рідкість.

«Стріляють добре. Звідти і звідти. Можуть і у два, і у три ночі, і у чотири. Можуть і всю ніч. БМП може проїхати. Зачепити паркан. Мені онук каже, що спав, а тут танк їздив».

Попри всі незручності життя на дачі, сум за квартирами у місті, ці люди намагаються гуртуватися, допомагати одне одному, хоча й зізнаються, що відсутність зв’язку із міською владою пригнічує і вони почуваються ніби людьми другого сорту.

Валентина Троян, Мар’їнка, Громадське радіо

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS