Після «Монгола»: історія ветерана, який приїхав з війни, але не зміг повернутися

Хтось очікував від нього такого. Інші навпаки казали, що мало хто цінував життя як він. Перші наполягали, що його тягнуло до цього з того моменту, як він повернувся з фронту. Другі заперечували: не було людини більш цілісної та готової жити всупереч усьому. Але остаточної причини ніхто назвати не може.

Сергій Коробов. Миколаївець з російським корінням. Практично не володів українською мовою, але пішов захищати країну на Донбасі. Позивний «Монгол». Чому саме так — невідомо. На своїй сторінці в Facebook він був підписаний «Серьога». Так всі його і називали. «Монгол» служив в 72-й бригаді, був в «гарячих точках» на фронті. Повернувся додому. Але щось зламалося назавжди.

Сергій повісився у себе вдома 12 серпня 2018 року. Йому було 50 років. Тіло знайшов його син Женя.

Смерть Коробова стала випробуванням для усієї ветеранської спільноти Миколаєва. Здавалося, що від таких вчинків Сергій захищений. Він пройшов професійну психологічну підготовку за методом «Рівний – рівному». Суть підготовки у тому, що ветеранів, які пройшли бойові дії, вчать надавати першу психологічну підтримку своїм побратимам, знижувати психоемоційну напругу, щоб потім до справи підключалися професіонали. Державної програми такого рівня досі немає. Фронтовики часто не можуть навіть почати довіряти цивільним психологам, які про війну знают з книжок та серіалів. Принцип «Рівний – рівному» нівелює, чи мав би нівелювати, цю проблему. Сергій пройшов всі етапи цієї підготовки, утім сам виявився не готовий.

У соціальних мережах і ветеранських колах Миколаєва після смерті Сергія поширили так званий «передсмертний лист». Спочатку пост опублікував син на Facebook-сторінці батька. Однак згодом — видалив. У друзів залишився скріншоти допису.

 

Нашивка «Психолог»

Першим про історію Сергія Коробова розповів військовий психолог Андрій Козінчук. У своїй звичній, дуже емоційній манері, він буквально прокричав мені: «Є одна п***ць історія в Миколаєві».

Він розповідає про Сєрьожу. Як той був потрібен всім ветеранам по поверненню з фронту, завжди готовий підставити плече. Як з головою пішов у справи ветеранської спілки. Був відкритим і «таким цілісним», займався психологічною підтримкою місцевих ветеранів, «був при справі». А це, для тих, хто пройшов війну, найнеобхідніше, каже Козінчук.

За його класифікацією, ветерани, що повернулися з війни, поділяються на декілька категорій: хтось йде в бандитизм, хтось обирає бізнес, треті —   громадську діяльність. Найнебезпечніший варіант — так звані «квартирники». Вони замикаються вдома й ні з ким не контактують. Саме серед таких ветеранів найвищий ризик самогубств. Але Коробов таким не був. Навпаки, він поринув у громадську діяльність.

Миколаївську асоціацію ветеранів, каже Козінчук, смерть Сергія «труханула і поплавила».

«Я не знав Коробова особисто, але бачив образ», – говорить Козінчук, хитаючись в коридорі купейного вагона. Ми їдемо до Миколаєва, де він буде допомагати членам спілки, родичам загиблих та всім причетним відновитися після удару, який завдала смерть Сергія. «Для мене це було не те щоб несподівано. Але людина реалізовувала себе. Він працював, результат не був порожнім. Але всередині нього все настільки було погано… Коробов нас всіх навчив, що ні в якому разі не можна по зовнішній обгортці судити про те, чи добре або погано все у людини. Потрібно постійно говорити: Люблю тебе, чувак. Брат, спасибі тобі, ціную тебе. Обіймати людей, говорити про це, поки не пізно» — підсумовує Андрій Козінчук.

Коли намагаємося поговорити про можливі причини такого вчинку, виникає питання про те, якою була атмосфера в родині Сергія. Усі, з ким ми спілкувалися, цієї тему уникають. Козінчук також, але він єдиний каже про це прямо. «Смерть Коробова — має якийсь меседж. Не хочу його виправдовувати ні в якому разі. Але я б не хотів це знецінювати. Він навіть цим вчинком показав нам, як не треба. Листом цим своїм … Коли я прочитав, мене пройняло. Це зі мною перегукується. Я теж ставлю плюси. Нічого яскравіше війни в моєму житті було. І то, що я роблю зараз – я спокутую провину перед тим, що я так мало зробив на війні. Хотілося більше, я міг зробити більше. Чим би Сергій не займався, він не міг замінити своє місце на війні», – говорить Андрій.

Він їде працювати з живими. Як сам каже, бо саме в цьому полягає завдання військового психолога.

 

«Кіборг» — поліцейський

Глава «Асоціації учасників та інвалідів АТО» Миколаєва — колишній військовий, «кіборг» Олександр Терещенко з 79-ї аеромобільної бригади. У жовтні 2014 він відкинув гранату і залишився без обох рук. Тепер працює заступником начальника Академії патрульної поліції з соціально-гуманітарних питань у Києві та заступником міністра у справах ветеранів.

«Немає однієї конкретної причини вбити себе» — каже Терещенко, — «Це зазвичай відбувається так: з****ло все».

Терещенко каже: з Сергієм він дружив, але останнім часом підтримувати контакт ставало важче. Перша причина — відстань. Терещенко давно в Києві, Коробов залишався в Миколаєві.

Розповідає про Сєрьогу: роботи після війни знайти довго не міг. Через брак вищої спеціальної освіти та кваліфікації йому не вдавалося знайти посаду пов’язану з психологічною допомогою. Все інше йому було не до душі. Як і кожного ветерана, Сергія періодично «накривало». На цьому тлі він іноді починав пити. З перервами працював в Асоціації ветеранів, навіть без зарплатні. Витягував побратимів, спілкувався з дружинами ветеранів, у яких опускалися руки. З усіма готовий був говорити, все брав дуже близько до серця.

«У него були зриви. Я спілкувався з ним хвилин по 40, коли він був у стані «все дарма, я прийшов, а нікому це не потрібно, те що ми там були»— говорить Терещенко. Миколаїв не надто патріотичне місто. Дуже часто звучить «я тебе туди не посилав». Сергій дуже болісно це сприймав. Не стільки на свою адресу, скільки на адресу загиблих.

Каже, йому вдавалося витягнути Сергія з памороку. «Він знав у якому я стані», — Олександр вказує на свої протези. «Останній раз [під час телефонної розмови] мені здавалося, что він говорив крізь сльози. Говорив, що його хлопці кличуть: «Чую їхні голоси». По закінченню мені здалося, что він прийшов у норму».

Програму «Рівний — рівному», яку проходив Сергій, Терещенко називає «зв’язуючою ланкою між психологом і ветеранами». «Ми організували в Миколаєві ветеранський клуб «450» на добровільних засадах, тому що фінансування не було. Фінансовий стан родини Серьоги був не дуже. На цьому фоні були в негаразди» — розповідає Терещенко але осікається. «Не хочу нашкодити», — каже, — боляче».

«Скільки буду жити, буду себе корити. Якби саме в той момент я б йому подзвонив, він би цього не зробив. Кожен з нас так думає. Як би воно було — ніхто не знає».

Син священика

Заступник голови «Асоціації учасників та інвалідів АТО» (Миколаївська спілка), Ілля Шполянський, ветеран 79 ОДШБр, згадує день смерті Сергія.

«Я тільки-но повернувся з відпустки, взяв молодшу дочку й пішли на річку. І в цей момент мені зателефонувала Оксана Тешнер (волонтерка, працює в спілці — ред). Чомусь в цю секунду я вже зрозумів, що вона мені скаже: «Сергія немає». Я ніби на власні очі побачив, як він там висів, як його тіло там було», — розповідає Ілля.

Сергій не зміг повернутися з війни, не міг себе знайти, каже Ілля, і додає: з війни взагалі не можна повернутися.

«Я думаю Сергій на фронті був на своєму місці, він відчував, що потрібен Батьківщині. А коли повернувся додому, почав впадати у відчай. Що робити людині, яка не може заповнити порожнечу в самому собі?».

Ілля говорить про Коробова з теплотою :

«У нього неймовірний син, дуже глибока людина. Маленька донечка, онук, та мама жива. У нього було все. Чому вибір був саме таким?».

“Війна — це сутність для людини, яка не проходить. Або жити з цим, або не жити. Він обрав не жити. Я ні на секунду його не засуджував. Я поважаю його вибір. Це страшний, але достойний вибір. Я не можу зняти з себе провини, що не приділяв уваги. Самогубства будуть тривати, ми всі люди. Я мрію зробити таку установу, яка буде рятувати моїх побратимів. Я Сєрьожу любив і люблю”, — говорить Ілля. 

Женя

З сином Сергія — Женєю — ми зустрічаємося в центрі Миколаєва. Каже, що у нього є не більше двадцяти хвилин, але говоримо все одно довше. Женя служить в поліції, говорить по-військовому: чітко та фактажно. Здається, що він от-от скаже: «доповідаю по формі».

«Він був хорошим батьком. Суворим був, звичайно, але я до нього дуже прислухався, навіть коли не був згоден. Ми ходили разом на рибалку, говорили про дівчат. Узимку на санках каталися. Як звичайна родина», – говорить син.

Потім почалася війна. Сергій пішов воювати, повернувся. Описуючи його стан Женя, як й інші, використовує слово «розчарування».

Історії Жені про батька іноді повсякденні, а іноді — моторошні.

«Розповідав мені, як на війні подружився дуже з одним хлопцем. Він загинув. Під час бойових дій йому відірвало руку, вони її шукали і не змогли знайти, тому що були на ворожій території. Пізніше цей хлопець снився батькові, просив знайти його руку. Батько казав, хлопці часто йому снилися, кликали до себе. Але він говорив: Ні, хочу ще пожити», — пригадує син Сергія.

Сергій багато пив. Женя згадує, що у батька болів зуб і разом з алкоголем він приймав знеболювальне.

Під час служби в поліції, Женя неодноразово стикався із самогубцями. За його словами, у більшості випадків, люди просто хотіли привернути до себе увагу. Сергій не привертав уваги, а просто зробив. Ніяких ознак цього Женя не пригадує. Але вже після смерті батька в деяких речах став бачити сигнали.

«Приходжу до нього за тиждень до цього, а в коридорі тумба з дзеркалом пересунута так, що в нього неможливо подивитися. Питаю: «Пап, а чого це?», А він: «Та це мої справи, не зважай». Знаєте, є ж це забобон, що душа за дзеркало може зачепитися під час смерті. Може тому…», — говорить Женя.

Женя спростовує міф про «передсмертний лист» батька. Каже, це була не записка, а частина психологічного тренінгу. Написав це Сергій за півтора місяці до смерті.

У самого Жені росте маленький син. Дідусь встиг з ним погратися. «Він дуже радий був онукові, тягав його, навіть коли спина боліла. Напевно, коли-небудь дізнається про те, як дідусь помер. Думаю, від мене».

Женя тримається міцно, зайвих емоцій не показує. Чи прийняв смерть батька? Чи прийняв його крок?

«Його ж не повернути. Я дуже злився на нього, особливо спочатку. Але що поробиш?».

Пояснює: погодився розповісти про батька, бо сподівається, що це комусь допоможе.

Женя йде швидко, як і прийшов.

Пал Палич

Павло Саєнко, професійний військовий, проходив службу в Іраку в 2005 році. Познайомився з Сергієм після демобілізації в 2016 році. Розповідає: на фронті були майже поруч, коли виходили з Ізварино, але тоді знайомі не були.

Зблизилися за сотні кілометрів від лінії зіткнення, у рідному Миколаєві.

«Я його вважаю своїм другом. Сподіваюсь він мене теж», – каже Павло. У них були схожі проблеми: приблизно одного віку, маленький Миколаїв, важко працевлаштуватися. Пал Паличу допомагало те, що він, як кадровий військовий, отримував пенсію. А Сергій такої «подушки» не мав, адже на фронт пішов добровольцем.

Два приятеля, часто спілкувалися про все на світі. Цигарки, кава, анекдоти – три складові їхнього дозвілля.

«До мене прийшов хлопець, каже: «у мене проблема, я ніяк можу до дружини знайти правильне слово, порозумітися”. Посиділи, кави попили. Я телефоную Сергію, ти де, заходь на каву, в мене дуже важливе діло є до тебе. Взяли хлопця, пішли в асоціацію спілкуватися. Посадив їх, виходжу. Повертаюся, а вони вже регочуть».

 Емоційний спад у Сергія почався з весни 2018 року. У травні він «увійшов у штопор», часто звертався за допомогою до друзів. Тоді й проскакувало про смерть. Пал Палич намагався підбадьорити: «Він мені добряче так в жилетку поплакався. На кой чорт ми там вижили, щоб тут … Ми повинні тут працювати. Як кажуть, якщо Бог там не завершив наш шлях, значить ми щось маємо зробити тут».

Здавалося, влітку ситуація повернулася до норми. Сергій вийшов із запою, в Асоціації знову почали платити зарплату після тривалої перерви. Але поліпшення було тимчасовим. Сергій часто не відповідав на дзвінки, скаржився на головні болі, але в лікарню не лягав, хоча й мав непідтверджену контузію. За словами Пал Палича, всі, хто був на фронті, мають ту чи іншу ступінь контузії. І знову повторює: не міг абстрагуватися, все сприймав близько до серця, не зміг повернутися з війни і прожити це.

Пал Палич показує картини на стінах свого кабінету. Це малюнки ветеранів. Серед методів психологічної реабілітації вибрали арт-терапію. Спільне написання картин дуже зблизило Пал Палича та Сергія.

Підбиває сумний підсумок: Сергій був душею асоціації, і вона, можливо, «загинається» без нього. А напрямок психологічної допомоги втратив свого натхненника.

«Усі люди схильні до суїциду. Ветерани-самогубці можуть нічим не відрізнятися від цивільних. У цьому випадку тригер може бути різним. Можливо Сєрьожка деякі моменти не зміг прийняти. Я не відчуваю злості чи образи. Мені просто жаль, що його нема. Я змушений прийняти це його рішення. Десь я його не смикнув. Підзатильника не дав. Мені його не вистачає, чесно», — говорить Пал Палич.

Тешнер

Оксану Тешнер, волонтерку в Асоціації ветеранів Миколаєва, згадують всі знайомі Сергія. Харизматична, жорстка, вся в рокерскому одязі та з чорним волоссям. Її слова і вислови значно відрізняються від інших. Вона не уникає питань про ситуацію в сім’ї Сергія і на все має інакший погляд.

«Сина, Женю, мені найбільше шкода. Діставати батька з петлі — цього нікому не побажаєш. А доньці дев’ять років усього. Вона, по-моєму, ще не зрозуміла, що сталося. Хоча він на війну пішов саме її захищати…. Ви не знайдете людину, яка б про нього щось погане сказала», — розповідає Оксана.

Оксана каже відверто: Сергій був на межі розлучення.

«Після його смерті я поговорила з його родиною, і це було немов про зовсім іншу людину. Проблеми з дружиною виникають у кожного першого ветерана, що повернувся з війни. Це називається ветеранське розлучення. Я скажу обережно, але головна причина, чому родина його не підтримала, була через те, що Сергій не приносив додому грошей», — говорить Оксана Тешнер. 

Оксана вважає, що Сергію не можна було проходити підготовку за програмою «Рівний —  рівному», адже він емоційно не був до неї готовий. Дивується, що досвідчені професіонали цього не помітили. Але підкреслює: попри такі помилки програма —  одна з небагатьох, що справді працює та допомагає ветеранам.

«Я не знаю, як він пройшов цей відбір. Він занадто близько це сприймав, не вмів відокремлювати роботу та допомогу іншим людям від своєї особистості. Після кожної важкої розмови з кимось із хлопців, довго відходив. Ридав, бувало. Ми вже говорили: «Все, Сєрьожа, наступного разу без тебе. Потім ще й тебе відкачувати?»», — пригадує жінка. 

Показує «пророчу картину» Сергія, яку він написав незадовго до своєї смерті. Про неї нам розповідав ще Олександр Терещенко. Вона справляє враження.

 «Його улюблений колір був чорний. Тепер багато хто дивиться на його картини і каже: все ясно. Не впевнена. Коли він її намалював, я у нього запитала: «Сєрьожа, я бачу тут тунель. Це те, про що я думаю?» Він сказав: «Ні, чому? Це фенікс, що піднімається з темряви до світла», — розповідає Оксана.

Щодо передсмертного листа Сергія вона також має цілком власну думку. Називає його дивним, занадто гладким.

«Сергій так не писав. У нього була середня освіта. Хоча фраза про «ставити плюси» — його»,  — говорить Оксана.

На питання, чия рука ця писала, Оксана не відповідає — не знає.

Згадує з усмішкою, що Сергій, шанувальник класичного року, називав своїм улюбленим гуртом норвезьке електро-поп тріо «А-ha».

«Ми згадували нашу молодість, коли в порт приїжджали кораблі, ми брали всі гроші і купували вінілові диски. І це було як ностальгія за дитинством. Він мені казав, що на фронті, у важкі моменти завжди включав в навушниках А-ha і відразу заспокоювався. Ніби відлітав у спокійне місце», — пригадує Оксана. 

Чи знала про намір Сергія? Багато чого відчувала, але були впевнена: кризу можна перебороти.

«Він був дуже захоплений нашою роботою. Була купа планів, мені здавалося, він тримається за життя. З ним працювало чотири психолога та психіатр … Залишилося величезне почуття провини. У всіх. Ми його не вберегли, як не старалися. Я хочу, щоб те, що сталося з Сергієм, всім нам принесло користь, зрозумійте мене тільки правильно».

 

Епілог

Ми їдемо з Миколаєва ввечері. Тим часом Андрій Козінчук жваво, оптимістично і виклично починає в асоціації свій тренінг для ветеранів, їхніх дружин, волонтерів, переселенців і батьків загиблих. Знову говорить про те, як смерть Сергія вплинула на всіх і його завдання — допомогти. На тренінгу весело, люди сміються. Їм усім потрібно буде ще пережити смерть Сергія.