Фото: Петро Юровчик
На Волині проживає понад сотня ветеранів УПА і репресованих. З одним із них — розвідником на псевдо «Чорновус», ветераном Волинського Братства вояків Української Повстанської Армії імені Клима Савура Антоном Костюком напередодні Дня пам’яті та примирення поспілкувався наш кореспондент Петро Юровчик.
Антон Костюк народився на Холмщині, у селі Тератин Грубешівського повіту. Коли хлопцю виповнилося шість — померла мама. Тож ще з дитинства він звик до праці — у родини було кілька гектарів землі, хата, збудована до війни — 1934-го. Згодом хлопець закінчив польську школу. Пригадує вересень 1939-го, початок Другої світової війни.
«Все те військо проходило туди й сюди, вони не знали, куди діватися. Боїв я не пам’ятаю, хоч вже мені було тоді 10 років. Поляки залишали машини, решту господарства і втікали до Європи».
Згодом до села прийшли «совєти». Це були вояки Червоної Армії. Тодішня влада робила з них «визволителів», адже хотіла об’єднати українські землі в єдину Українську радянську державу. Як кажуть, старожили, перші «совєти» ніяких змін не зробили, бо були недовго. Після них приходять німці. Трьох комуністів німці розстріляли. Його батька-селянина за те, що мав українську літературу, поляки заарештували і засудили до півтора року тюрми.
«У Білорусі концентраційний табір Береза-Картузька. Там і Бендера, і всі інші політичні сиділи. Їх заставляли збирати камінці. Дуже строгий табір. Коли совєти прийшли, то їх визволили, батько прийшов додому».
Перші «совєти», каже учасник війни, довго не затрималися. Після них прийшли німці. 1944-го у грудні українців почали вивозити до Холма і далі виселяти в Одеську область.
«Батько наймав за свої гроші коні, ще там поляки були. Нас вивезли і ми ще там тиждень на цьому чекали поки нам вагони дадуть. Дали нам вагони, це все погрузили — коні і вантаж, і на Одесу. Завезли нас на станцію «Бойовик» поблизу Одеси».
Переїхала уся родина: батько, мати, двоє братів і сестра. Поселилися у порожній хаті — на місці колишніх німецьких колоній. Хлопець пішов працювати до колгоспу. Був помічником комбайнера на машино-тракторному заводі. Там Костюки прожили два роки. У 1946-му вирішили переїздити на Волинь.
«Батьки відправили багажем те, що можна було відправити. А мене викликав батько і каже: на Волині корови дорогі, а в нас хороша корова, заїдемо, а що ми там будемо голі і босі. Тобі прийдеться корови гнати. На дорогах ловили і назад повертали. В нас справки були, що ми — переселенці. Я кажу, що всі населені пункти потрібно обходити. Ми так робили. На одному місці нас зловили і загнали в міліцію, щось покрутили і нас випустили»
Вже на Волині Антон Костюк вступив до УПА. До серпня 1950 року був повстанцем. Пізніше його засудили. Звільнившись з тюрми, чоловік повернувся до Луцька і влаштувався водієм на комбінаті хлібопродуктів. Зараз ветерану — 92-ий рік. Здебільшого, він — вдома, навідати батька приїздить син — Петро.
«Всяке буває у житті — і посваримося і помиримося. Але, я поважаю батька, люблю його».
Утім, ветеран не припиняє міркувати над майбутнім України.
«Ця п’ятирічка буде дуже важка. Навіть, може дійти, не дай Бог, до крові. Воно щось мусить бути, тому що, Ви бачите, що накалюється усе в державі, голод намічається».
Петро Юровчик, Луцьк, Громадське радіо