Постколоніальний синдром в Україні та сучасна інформаційна війна
20

Постколоніальний синдром в Україні та сучасна інформаційна війна

Постколоніальний синдром — річ, з якою досі стикаються мешканці країн колишнього Радянського союзу, більш ніж понад 20 років після його розпаду. А у пам’яті кримських татар залишаються спогади не тільки комуністичного періоду, а й депортаці. Як із цим працювати? Чи можливо цього позбутися? Про це говорили на одній з дискусій в рамках фестивалю «Кримський інжир».

Філософ і публіцист Вахтанґ Кебуладзе пригадує історію з власного дитинства: у Києві він роками ходив повз пам’ятник радянського діяча, відповідального за смерть багатьох людей. За словами Кебуладзе, навіть те, що він тоді цього не усвідомлював, наклало свій відбиток.

«І тільки коли почалася декомунізація, і цей бюст зняли, я  поліз дізнатися, хто ж такий цей «Андрій Іванов». Він створював в Україні каральні органи. Я подумав який це маркер в моїй дитячій свідомості, що я ходив все своє дитинство повз пам’ятник масовому вбивці і сприймав це абсолютно нормально?» — каже Вахтанґ Кебуладзе.

Він зазначає — саме такі несвідомі травми, що залишаються після колоніального минулого, радянської епохи, окупації тощо — є найтяжчими.

Письменниця Олена Стяжкіна з Донецька згадує: багато травматичних досвідів зі свого дитинства вона почала усвідомлювати лише в дорослому віці:

«Я подумала, що я тільки років 5 тому стала думати про те, що я люблю їсти. Я взагалі ніколи не думала про себе з точки зору «що я люблю». Я знала, що корисно, що корисно моїм дітям, що я можу собі дозволити».

На думку Вахтанґа Кебуладзе, важливий фактор постколоніального синдрому в країнах-колишніх членах СРСР — те, як в радянські часи змушували людей відмовлятися від власної культури і способу життя:

«Тут відбувалася інша стратегія знищення чужого розчинення чужого. І оцей лейбл радянського народу  це дуже важливий психологічний інструмент культурного, психологічного, історичного знищення чужого через розчинення.  Тобто в якій ситуації ми всі опинялися? Якщо ти приймаєш іншу ідентичність, ти можеш не просто мирно жити, а навіть бути успішним в цій системі. Вона нам говорить: ви маєте відмовитися від себе, своєї культури, свого способу життя і тоді ми вам дамо мирно жити і, можливо, навіть зробимо успішними».

Олена Стяжкіна каже — радянська, постколоніальна культура досі присутня в нашому житті, навіть коли ми цього не помічаємо:

«Якщо вдуматися наша мова наповнена оцими пастками, які зрештою регулюють нашу поведінку. Вони приягують нас прецедентними текстами, цитатами з фільмів, радянськими анекдотами, навіть перекладеними українською  і все це знову загортає нас у кокон».

Говорячи про кримських татар, історикиня Гульнара Бекірова зазначає — у їхній пам’яті залишається не лише комуністичний період, а й депортації, якої вони зазнали ще за часів Російської імперії — у 18 столітті:

«Все, що відбувається сьогодні з кримськими татарами це наслідок не тільки 1944, а й 1783 року. Бо кримські татари  це один із небагатьох народів, у якого діаспора більша, ніж етнічне ядро».

Травматичний досвід повинна опрацьовувати кожна людина індивідуально, а для цього перш за все треба його усвідомити, говорять учасники дискусії. Водночас, на думку Вахтанґа Кебуладзе, говорячи про культуру, російські впливи у ній, не варто її переоцінювати. Російська культура далеко не така важлива й істотна у контексті загальносвітової, як прийнято вважати у Східній Європі. А національна культура зовсім не обов’язково повинна мати власні, унікальні напрямки. Не існує чогось такого, наприклад, як фінська чи словацька філософія.

Це — лише один зі способів боротьби з постколоніальним синдромом. Але завдяки ньому можна протистояти і проявам нинішньої інформаційної війни.

Останнi новини