«Продовжу і далі рятувати світ»: сестра Олега Сенцова повертається у правозахисну діяльність

Ігор Котелянець: Окрім того, що нас поєднала спільна боротьба за наших рідних, які сиділи у російських в’язницях, і за наших українських політв’язнів, які і досі там сидять, ми ще з 2017 року почали вести спільну програму «Звільніть наших рідних» на Громадському радіо. Це інформаційний проєкт, який направлений на те, щоб більше звучало інформації про українських політв’язнів без якоїсь зайвої політизації. Вели ми цю програму щочетверга, а півроку тому ти зникла. Що з тобою сталося?

Наталія Каплан: Я вигоріла. Перебувала у страшній депресії.

Ігор Котелянець: Але горіла п’ять років.

Наталія Каплан: Так, і зрештою перегоріла. Я потрапила в таку хорошу програму правозахисників, де збирають людей з усього колишнього Радянського Союзу, окрім Прибалтики, і відправляють до Грузії на три місяці. Там створюють чудові умови для того, аби ти міг відпочити і відновитися. Але тут настав апокаліпсис, і мій від’їзд затримався.

Ігор Котелянець: Коли ти говориш про те, що перегоріла, ти маєш на увазі глибокий і депресивний стан, який тебе накрив після п’яти років безжальної боротьби за Олега Сенцова?

Наталія Каплан: Так, п’ять років я жила тільки цим, роблячи дуже рідкі перерви на себе, і отримала дуже серйозне емоційне вигорання. Мене попереджали, що я вже на межі, але я була впевнена, що це не про мене, що я не можу зламатися, проте це сталося.

Ігор Котелянець: І київські психологи не допомогли?

Наталія Каплан: Так, не допомагали ні психологи, ні антидепресанти, тому потрібне було серйозне перезавантаження.

Ігор Котелянець: Емоційне вигорання, з яким ти стикнулася, це коли пропадають будь-які бажання?

Наталія Каплан: Пропадає взагалі все. У мене були періоди, коли я не могла змусити себе просто встати з ліжка, щоб почистити зуби. Тобі настільки все одно що відбувається, що ти вимикаєш телефон і нічого не відчуваєш. Я тільки сварила себе за те, що я нічого не роблю, але нічого не робила – просто лежала і дивилася в стелю. У такому стані я перебувала достатньо довгий час.

Ігор Котелянець: Розкажи, які навички ти здобула у Грузії?

Наталія Каплан: По-перше, я вивчала англійську і українську. Також дуже пізнавальним був тренінг з безпеки, причому там було дві частини – як з технічної безпеки, так і з особистої —  як правильно оцінювати свої ризики і при цьому не впадати у параною. Був також тренінг з надання першої медичної допомоги.

Ігор Котелянець: Тобто вас занурили в абсолютно інше середовище з абсолютно іншими людьми, з абсолютно іншою діяльністю, яка дозволила відчути себе в якомусь іншому житті. Які люди відновлювалися поруч із тобою?

Наталія Каплан: Я не можу називати імена людей, тому що для них це може бути небезпечно. Це правозахисники з абсолютно різних сфер. Політв’язнями займалася я одна, і була жінка з Киргизстана, яка займалася правами усіх в’язнів. Були активісти, які боряться за права ЛГБТ, хтось просто перебуває в опозиційній політиці, двоє з них сиділи за свої політичні погляди, один – аж 19 років. Тобто це різні люди з різних країн.

Ігор Котелянець: Програма була розрахована на три місяці, а ти там пробула ж півроку.

Наталія Каплан: Так, адже прийшов коронавірус і ми не могли виїхати. Спочатку нам продовжили програму на місяць, а потім і на довше. Люди з Середньої Азії і досі не можуть потрапити додому, тому що азійські країни відмовляються відкривати кордони.

Ігор Котелянець: Ти доволі активно робила дописи із зізнанням у любові до Грузії. За що ти її полюбила?

Наталія Каплан: Там чудово все! Найперше приваблювала сама програма, тому що ти звільнений від усіх проблем, тобі не потрібно думати про якісь побутові справи, тобі не потрібно думати про те, де взяти гроші, тому що в тебе хороша стипендія, і у тебе просто залишається час на те, щоб насолоджуватися життям, чого в мене не було вже досить давно.

Звісно, приваблює кухня, яка дуже різноманітна.

Це дуже гарна країна, дуже зелена. І якщо Тбілісі вигоряє через високу температуру, то Батумі все настільки зелене, як в Україні буває тільки в травні, коли все квітне.

Ігор Котелянець: Що ти плануєш робити далі? Куди будеш всю свою відновлену енергію дівати?

Наталія Каплан: Як раніше – рятувати світ.

Ігор Котелянець: Тобто ти і залишаєшся у правозахисній сфері?

Наталія Каплан: Можливо, у меншій мірі, тому що я вже дуже боюся цього вигорання. Але, звичайно, я буду займатися правозахистом, якимись проєктами. Тепер це я вже точно не кину.

Ігор Котелянець: Ти була у різних психологічних станах після того, що пережила. І є родичі тих, хто ще не встиг повернутися. Що їм можна порадити, у той час, коли в них немає можливості поки що взяти участь у подібній програмі?

Наталія Каплан: Це дуже складно, і найскладніше як раз – дослухатися до чужих порад, я, наприклад, нікого не слухала. По-перше – вчитися відпочивати. Вимикати телефон і приділяти час собі. Не забувати про відпустку. Я до Грузії сім років не була у відпустці. Якщо настає вигорання, ви вже не зможете допомогти своїм близьким. Навіщо доводити до цього?

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.

Програма виходить за підтримки Посольства США в Україні. Думки учасників програми можуть не збігатися з офіційною позицією Посольства США.