«Прийшла сюди, щоб знайти чоловіка»: з якими стереотипами стикаються жінки в армії

«Прийшла сюди, щоб знайти чоловіка»: з якими стереотипами стикаються жінки в армії

«Навіщо жінці та армія!? Це не жіноча справа!» — фраза, яку ми часто чуємо в суспільстві щодо жінок, які вирішили служити за контрактом або йти захищати країну на передову. Чому в цьому випадку жінки наражаються на осуд, в той час, як чоловіки – на шану і честь? Та як дискримінують жінок у чоловічому колективі в армії?

Про це все поговорили у черговому випуску програми «Я захищаю її».

Сержантка Національної академії Нацвардії Христина Бойчук розповіла нам, як воно – бути жінкою у військовій академії, а потім – на службі, і як вона еволюціонувала від дівчинки, що має зберегти жіночність в армії, до жінки, яка має зберегти саму себе.

«Я зіштовхнулася з тим, що до багатьох моментів на службі мене не залучають. Я не так часто виїжджаю на навчання, на стрільби, в мене слабший паритет знань у військовій тематиці. Хоча спеціальність в мене стосувалася організації і контролю військовослужбовців, але специфіка військова в мене була. І коли я хотіла щось знати, жінки, які служили поруч зі мною – прапорщиці, офіцерки – мені казали: «Сиди, нікуди тобі не треба, бо тебе візьмуть і потім нас будуть туди возити». Я це приймала як належне, тому що люди вже служать довше, більше знають, тому не дуже пхалася.

Коли я хотіла щось знати, жінки, які служили поруч зі мною – прапорщиці, офіцерки – мені казали: «Сиди, нікуди тобі не треба, бо тебе візьмуть і потім нас будуть туди возити»

Проте, коли я вступила в академію і мене назначили командиркою відділення десятьох осіб, дали вказівку їх навчити тому, чому навчилася на службі у військах, я не мала, чого їм розповісти. Мені стало дуже соромно і я почала аналізувати — чому так трапилося, чому я не здобула того багажу знань, який би в мене мав бути.

Протягом всієї служби я постійно чула фрази: «Дівчинка, тобі цього не треба», «От молодець, прийшла в армію, знайдеш когось, вийдеш заміж, народиш». І ці слова були як норма. Коли я вже почала більше знайомитися з поняттям гендерної рівності, фемінізму як такого, що потрібно бути професіоналом своєї справи, що моя стать не повинна ні на що впливати, то я зрозуміла, що ті ролі, які на мене намагаються «вдягнути», мені не відповідають. Я зрозуміла, що я хочу насамперед бути професіоналом, і я сама буду визначатися, коли я захочу мати дітей чи укладати шлюб. І цей вибір мені не повинні нав’язувати ті, хто начебто знає краще.

Протягом всієї служби я постійно чула фрази: «Дівчинка, тобі цього не треба», «От молодець, прийшла в армію, знайдеш когось, вийдеш заміж, народиш». І ці слова були як норма

А такий посил був від колег по роботі, від службовців, від командирів. Рідко вони казали мені в докір, але це постійно мене супроводжувало. Я зараз тільки розумію, що це неправильно.

Мої родичі взагалі не розуміли мій вибір – чому я пішла в армію. У мене в родині майже немає військових, тільки брат по маминій лінії.

Цікава тенденція, яку я помітила. Я переглядала відео чотирирічної давності, коли я тільки поступила у військову академію, і на тому відео я розповідаю про жінок в армії  — це 2015 рік. Тоді було велике вливання жінок у ЗСУ, багато хто пішов у збройні сили з Майдану, на контракт, але це відео про те, як жінка повинна бути жіночною. І я собі зараз думаю – що я тоді вкладала в ці слова? Наразі я б говорила про особистість, про права людини, що це робота за покликанням. А тоді я казала, що головне – зберегти свою жіночність. Тепер я розумію, що головне – зберегти себе.

Я говорила своїм підлеглим: «Дівчатка, це військове середовище, все нормально — чоловіки матюкаються, але ви ж такими не повинні бути, ви повинні тримати планку, ви повинні бути вище цього всього». Я не думала тоді, що як жінки, так і чоловіки мають тримати планку, всі повинні бути ввічливими, культурними, вміти виражати свою думку, не нецензурною лексикою, а нормальною – українською».

Поговорити про стереотипи суспільства щодо служби жінок у армії ми запросили виконавчу продюсерку фільму «Невидимий батальйон» Оксану Іванців.

Оксана Іванців

Лариса Денисенко: Розповідь Христини наштовхує на думку — як часто ми керуємося стереотипами, якими живуть і керуються інші люди, які ніби нам не дороговказ, але вони на нас впливають. Мені сподобалися слова Христини, що нецензурна лайка – це не поділ на чоловіків та жінок, які можуть її застосовувати. Наскільки ти часто, зокрема під час презентації фільму «Невидимий батальйон», чула от таке початкове прийняття себе саме так — через жіночність і через красу?

Оксана Іванців: Мені здається, що, перш за все, треба почати зі стереотипів. Під час презентації фільму, в інтерв’ю, часто запитують: «А що ж вам, жінкам, все ж таки заважає служити нормально в армії?». В основному, заважають стереотипи. Тому що стереотипи – це щось на рівні наших базових налаштувань. Для того, щоб їх змінити, перевірити, чи ці стереотипи підходять тобі особисто, потрібні зусилля. Це от з феномену – «А яка різниця?». От чому ми так тоді обурилися на слова «Яка різниця»? Тому що, зазвичай, коли різниці немає, ми йдемо по стереотипах. А для того, щоб щось змінити, потрібно, щоб ця різниця була, потрібно зрозуміти, чому саме це важливо.

Під час презентації фільму, в інтерв’ю, часто запитують: «А що ж вам, жінкам, все ж таки заважає служити нормально в армії?». В основному, заважають стереотипи.

Я особисто розумію, що я втратила багато часу в особистому розвитку і в розвитку кар’єри, тому що теж керувалася такими стереотипами. Я піднімаю якісь свою записи часів, коли мені було 20 чи 24, і розумію, що я теж жила цими стереотипами, що я повинна проявлятися в соціумі як красива, добра, лагідна жінка, яка повинна нести добро. Це має сенс, якщо це вільний вибір людини, але потрібно спочатку поставити собі питання – чи це мені дійсно підходить?

Саме через ці стереотипи жінкам доводиться вибивати визнання. Воно не дається просто, що от ти прийшла до нас, хочеш з нами обороняти країну, і ми будемо вкладатися в тебе, як в спеціаліста. Ні, жінці потрібно зробити якісь наддії, щоб це довести, водночас із чоловіками і з хлопцями це стається за замовчуванням.

Жінці потрібно зробити якісь наддії, щоб довести свою фаховість, водночас із чоловіками і з хлопцями це стається за замовчуванням.

Лариса Денисенко: Не так просто далися зміни в законодавстві стосовно того, що жінка може не тільки рахуватися в секторі харчування в армії, а й виконувати військові роботи як військовослужбовиця. Здавалося б, це не могло створювати проблем, але ми знаємо проблеми. Це позначалося на виплатах, на ставленні, зрештою – на пенсії.

Оксана Іванців: Тут я б почала з того, що у спілкуванні з військовослужбовицями я часто помічаю таку тенденцію: спочатку вони кажуть, що ніхто їх не дискримінує і все в них чудово. Потім в них на рівні базових установок проходить, що оцей фемінізм – це не про нас, ми не феміністки тощо. А коли ви відкидаєте суперечки і починаєте розбирати якісь абсолютно побутові ситуації, виявляється, що їх таки дискримінують. Просто вони інколи самі не наважуються в цьому зізнатися. Виявляється, що вони виступають за жіноче лідерство, більшість зазнається, що це важливо. Коли ти говориш, що їх треба розвивати в цьому напрямку, вони підтримують цю ідею. Проте більшість продовжує боятися слова фемінізм.

Якщо повернутися до питання законодавства, то, на щастя, українська армія реформується, в керівництва з’являється розуміння, що гендерна рівність потрібна для формування професійної армії. Багато чого було зроблено з 2014 року, зокрема, частково і завдяки таким інформаційним кампаніям як «Невидимий батальйон», тому що тоді було вперше так серйозно поставлене питання щодо статусу жінки в армії. Суспільство було шоковане розумінням того, як багато жінок на фронті перебувають на напівлегальних позиціях. Вони здійснюють функції оборони, ризикують своїм життям, але не мають жодних ні правових, ні соціальних гарантій. По-друге, всі розуміли наш інтерес в тому, щоб в нас була сильна професійна армія, і там служили люди, які дійсно мотивовані. Тому з підтримкою і медіа, і міжнародних організацій, і суспільства вдалося подолати опір чиновників з Міністерства оборони, які були зашорені, і список бойових посад для жінок розширили.

Суспільство було шоковане розумінням того, як багато жінок на фронті знаходяться на пів-легальних позиціях. Вони здійснюють функції оборони, ризикують своїм життям, але не мають жодних ні правових, ні соціальних гарантій

Після того у 2017 році був прийнятий законопроєкт № 6109, який урівняв жінок в можливості проходити контракт на службу в армії. Це теж важливо, тому що там були певні вікові обмеження. А ми розуміємо, що жінка у 40 років — це активна людина, сповнена сил.

Лариса Денисенко: Чи часто жінки-військовослужбовиці стикаються з перепонами кар’єрного зростання?

Оксана Іванців: Багато хто з жінок не може продовжувати службу через те, що вони народжують дітей. Немає відповідної логістики, щоб жінка, яка має маленьку дитину, могла служити. У нас немає садочків при військових частинах, і службу продовжувати надзвичайно важко, тим більше, якщо жінка хоче адекватно продовжувати поєднувати материнство і службу, зазвичай, вона поставлена перед вибором – або, або. Я вважаю, що справжня рівність тоді, коли жінку не змушують вибирати. Чоловіки чомусь не замислюються, чого вони хочуть – чи кар’єру, чи сім’ю, вони можуть мати і те, і інше. А нас, жінок, заганяють в рамки, коли нам доводиться обирати. І справжні проблеми, пов’язані з гендерною рівністю і кар’єрним розвитком, криються як раз в той момент, коли жінка стає мамою. Перш за все, через те, що вона не має можливостей. Можна говорити, що от ви рівні, ми однаково ставимося як до чоловіків, так і до жінок, але немає розуміння специфіки жінки. Що, наприклад, жінка хоче, щоб не тільки вона була відповідальною за дитину, на себе має брати відповідальність і тато.

Лариса Денисенко: Я часто читаю, зокрема у соцмережах, запитання: «Чому вона взагалі пішла у армію? Це абсолютно не жіноча справа».  Таке навіть пишуть, коли жінка гине на війні. Інколи дуже агресивно кажуть – яке вона мала право йти на війну, коли в неї малі діти?

Оксана Іванців: На це питання ми багато шукали відповідей у нашому фільмі, і кожна з шести героїнь відповідала про свою мотивацію — чому вона хоче служити. Мені дуже запали в серце слова Юлії Паєвської, яка говорить про те, що, можливо, не так багато жінок, які дійсно хочуть служити в армії. Але ми маємо обов’язок дозволити тим, які дійсно хочуть, це зробити. У неї є чудове формулювання, що є жінки, які під це заточені. І ті жінки, які під це заточені, настільки мотивовані, що іноді варті десятка чи сотні бійців.

Жінки, які заточені під службу в армії, настільки мотивовані, що іноді варті десятка чи сотні бійців

Тому мені здається, що нам, як суспільству, потрібно відходити від осуду чийогось життєвого вибору. Тому що ми не знаємо про місію цієї людини. Якщо людина відчуває, що це те, що їй потрібно в житті зробити, то ми не маємо жодного людського права це засуджувати. А якщо ми хвилюємося за дітей, ми повинні робити все, щоб підтримувати дітей і сім’ї військовослужбовців, зокрема й тих, які загинули.

Повну розмову слухайте у аудіофайлі за посиланням.

Цей матеріал був створений за підтримки Програми MATRA (Посольство Королівства Нідерланди). Погляди та висновки авторів програми можуть не відображати офіційну позицію Уряду Королівства Нідерланди.

Проєкт виходить у партнерстві з Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем».

Останнi новини