«Пишаюсь президентом!» VS «Іспанський сором!»

Чому нам дедалі більше байдуже до скандалів за участю політиків та чому ми по-різному дивимось на ті самі політичні події?

Тиждень, що минає, позначений щонайменше трьома дуже обговорюваними темами: прессекретар президента Сергій Никифоров позує з висолопленим язиком під час офіційного візиту Володимира Зеленського до Вашингтона на тлі Національного меморіалу Джорджа Вашингтона, символічного для США місця; речник української делегації в Тристоронній контактній групі Олексій Арестович пропонує змінити назву держави на «Русь-Україна»; ну і народний депутат від президентської фракції «Слуга народу» Олександр Трухін у п’яному стані потрапляє в ДТП, в якому постраджали шестеро людей, а інформацію про це видаляють понад 30 медіа.

Частина експертного середовища називає це скандалами, політичні опоненти широко коментують, народ подекуди каже, що це зашквари. Але великій частині аудиторії до цього байдуже або, навпаки, вони ще затятіше починають підтримувати «свою» політичну силу чи «свого» президента.

Але хіба з нами щось не так? Вторгнення в Ірак і «плівки Мельниченка», Cambridge Analytica і отруєння Литвиненка: хто реагуватиме на щоденного Арестовича чи Тищенка за таких обставин?

Що таке політичний скандал

Тривалий час у країнах із демократіями політичні скандали, поруч з війнами та економічними кризами, були помітною руйнівною силою і переформатовували політичний простір.
Принагідно згадалося. У ще майже аналоговій Україні, задовго до «я тобі не дорогенька», була ситуація під час прес-конференції президента Віктора Ющенка, коли у відповідь на прохання прокоментувати скандал, що виник навколо його сина, Ющенко назвав журналіста «Української правди» «кіллером, який жодної хвилини свого життя не працював на свободу преси». Під вимогою вибачень від президента тоді поставили підписи понад 400 журналістів.

Наступного дня президент надіслав листа до «Української правди», в якому пояснив, що «нам всім буває важко стримати емоції, коли мова йде про родину, про дітей». Прямих вибачень не було, але спроба зняти напругу була, і було встановлено прецедент публічного обговорення дій президента.

Але хто про це пам’ятає нині? Вдосконалення технологій та зміна редполітик в напрямку сенсаційності зробили скандали буденністю. А до того ж — засилля таких популярних серед виборців популістів та демагогів із їх щоденною некомпетентністю і дивною поведінкою. Тому за цим всім навіть значимі провали і скандали просто провалюються в інформаційну безодню.

Політичні скандали традиційно — це події, які довго й інтенсивно обговорюються у ЗМІ, мають вплив на репутацію фігурантів/ок і викликають помітну соціальну, політичну чи психологічну реакцію аудиторії. Тобто, більш чи менш серйозні політичні проступки (прийняття неправильних рішень, зловживання владою, корупція, подружня зрада) скандалізуються через повідомлення та обговорення у ЗМІ і соцмережах.
Австрійський науковець Крістіан фон Сікорські провів метааналіз 78-ми академічних досліджень щодо наслідків політичних скандалів у різних регіонах світу (Азія, Європа, Північна і Південна Америка) і виявив, що інтенсивність висвітлення скандалу істотно відрізняється залежно від політичної культури, залежно від виборчої системи, залежно від Індексу демократії.

Що це означає? Це означає, що те, що є порушенням норми і може бути скандальним в одній країні чи регіоні світу, в іншій — зовсім не скандал. Яскравим прикладом є скандал Клінтон-Левінскі, напевне найвідоміший скандал у світі. Коли він вибухнув, рейтинги підтримки Білла Клінтона були на одному з найвищих рівнів за час його перебування на посаді, але потім мало не стався імпічмент.

Разом із тим, є політичні культури, де подружня зрада не мала б такого ефекту, бо політикам просто не приписують саме такі моральні якості.

Також це означає, що у країнах з партійно-орієнтованими системами (наприклад, Норвегія чи Швеція) політичні скандали більше позначаються на рейтингу політичних партій, а в країнах, орієнтованих на лідерів (США чи Велика Британія) — на рейтингу самих кандидатів.

І також це означає, що у недемократичних суспільствах громадська думка не дуже чутлива до скандалів, і не дуже знає про них. Але авторитарні режими використовують їх для створення іміджу готовності вирішувати суспільні проблеми, окрім того, класика авторитаризму приписує політичним лідерам дотримання моральних певних норм, тому їх порушення може викликати мовчазне несхвалення громадськості.

Несподіваний профіт: політичний скандал і видимість політиків

Те, що кількість скандалів у сучасній політиці зростає, є наслідком стирання кордонів між суспільним та приватним життям і зростанням спроможності як держав, так і приватних компаній збирати інформацію про публічних осіб та використовувати її у своїх цілях.

Це взагалі цікавий феномен: дії, які приватно могли відбуватись роками, несподівано стають видимими і викликають обурення. Нас обурює те, про що ми дізнались, а особливо — якщо це ще й засудили значимі для нас люди.

Професор Джон Б. Томпсон, соціолог, який працює у Кембриджі, автор вже класичної книжки «Політичний скандал: влада і видимість в медіаеру», пише, що постійна присутність у медіапросторі, витоки даних — спровоковані чи неспровоковані, величезна кількість гравців в інформаційному полі — від самих політиків до журналістів, блогерів і так званих діджітал-викривачів — призводять до того, що інституційні і суспільні норми вступають у боротьбу з «логікою алгоритмів».

• Простіше кажучи, у кого більше охоплення — той здатен зібрати більшу армію на свою підтримку, попри скандальну репутацію або порушення суспільних норм.

Це частина «управління видимістю», яка стає другою натурою політиків, і це добре показувати на прикладі президента Трампа, який довго утримував особистий рейтинг схвалення на тлі звинувачень і скандалів, а тим часом погіршувалася репутація двох основних партій.

Більше того, група дослідників зі Школи публічної політики Чиказького університету виявила, що поляризація суспільства прискорює виробництво політичних скандалів.

Політичний простір по-новому: поляризація, емоційне сприйняття, фейки, політики-трикстери

Президент Зеленський виступає у Стенфорді. Люди коментують трансляцію. «Дуже потужно! Дуже гідно! Дякуємо вам за найкрутішу промову!», «Який іспанський сором! Говорить він, а соромно мені», «Він найкращий! Молодець! Супер президент наш Володимир Олександрович!!», «Хто йому промову писав??», «Хоч не розумію англійської, але мені подобається як президент нею розмовляє…молодець», «Тільки 9 хвилин зміг наговорити?»

Політик А потрапляє у скандал. У скандалище!

Його противники: «Як ці тупі можуть за нього голосувати???».

Його прихильники: «О, ну це просто сфабриковано».

Це і є поляризація.

У поляризованому суспільстві популярні політики мало страждають від скандалів. А якщо його партія ще й підтримає та відкине звинувачення, підтримка може зрости.

Цікаво, що у скандалах може важливою емоційна реакція гнівного заперечення на звинувачення: «Люди надають більшого статусу тим, хто висловлює гнів, аніж тим, хто каже, що йому прикро», — пише стенфордська професорка Лариса Тіденс.

Інша проблема в тому, що виборцям важко встановити правду, особливо якщо журналістика слабка і має низьку суспільну довіру (я маю на увазі ту журналістику, яка справді журналістика, а не пропаганда чи сайти-«помийки»). Бо скандали зводяться до звинувачень «він сказав, вона сказала» і так далі. Це стимулює будь-яку погану поведінку політиків, тому що наслідків для них фактично немає.

До того ж, багато скандалів справді побудовані на брехні. Журналістка в мені каже, що фейки треба спростовувати. Але є дослідження, які доводять, що брехливе звинувачення дуже важко виправити, і воно може мати тривалі наслідки навіть після його появи, і після спростувань.

У більшості випадків люди чинитимуть опір або відкинуть аргументи та докази, що суперечать їхнім думкам і упередженням. Бо, по-перше, вони шукатимуть інформацію, яка відповідає їхнім настроям, по-друге, некритично сприйматимуть повідомлення, які не відповідають їхньому ставленню до улюбленого політика, і, по-третє, можуть просто уникати негативної інформації про нього/неї.

Тому деякі експерименти показують, що ефективніше не просто заперечити фейк, а надати інше пояснення.
І політики-трикстери. Гучні, зухвалі, некомпетентні, неполіткоректні, нарицисичні, але вправні маніпулятори — при цьому є досить виборців, які перебувають під їх емоційною владою і вважають це все харизмою. Здається, що таким політикам можна все. Берлусконі, який каже дівчині, що на зустрічі зі студентами поскаржилась на низьку стипендію, «Виходьте заміж за мого сина і ви не матимете проблем із грошима!», Трамп, який каже все, що хоче. На цьому тлі президент Зеленський виглядає ледь не стриманим кадровим бюрократом.

• Чи може зашкодити скандал таким політкам? Ні. Скандал — їхнє поживне середовище. Протистояти їм громадська думка навряд чи в силі. А от інституції, як показує практика, можуть.

Чоловіки і жінки у політичних скандалах

Тут усе передбачувано і стереотипно: чоловікам переважно пробачають, жінок переважно засуджують. Чотири італійські дослідниці з університетів Парми і Модени стверджують, що виборці, як правило, приписують політикам-чоловікам і політикиням-жінкам різні риси особистості: жінки мають бути співчутливі та чесні, а чоловіки — сильні та самоствердні. Тому нестереотипна гендерна поведінка призводить до негативних вражень про них. Тому політикиня, яка контр-нападає у скандалі, може зазнати рейтингових втрат, бо це стереотипно чоловіча поведінка. А чоловік-політик, навпаки, може мати більшу підтримку.

Але, несподівано, перекидання відповідальності на зовнішні чи на пом’якшуючі обставини сприяють прощенню і політиків і політикинь. Звісно, ще має значення контекст, політична культура, а також те, що це за порушення: наприклад, моральна провина, некомпетентність, звинувачення у корупції тощо.

• Отже, те, що для когось іспанський сором, для іншого — дуже і дуже круто. Але це не привід радіти розмаїттю думок.

Головна біда в тому, постійне спостереження за політичним процесом як за суцільним скандалом, скандалищем чи скандальчиком впливає на політичну довіру, на наміри громадян голосувати і на виборчу активність загалом (але при цьому мало шкодить партії скандального поліика). І так само скандали всуціль підривають загальне задоволення демократією як системою і ЗМІ та журналістикою загалом. Бо хто ж любить гінців, що приносять погані звістки.

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS