Радянські ЗМІ vs реальність. Три історії про паралельний світ газет окупованої Галичини

Радянські ЗМІ vs реальність. Три історії про паралельний світ газет окупованої Галичини

Порівнюємо статті радянської “Вільної України” зі спогадами очевидців “першої окупації” Галичини

Коли у вересні 1939 року Червона армія окупувала Галичину, усі елементи системи поширились на ці землі. Включно із засобами масової інформації. Від самого початку свого існування радянські газети створювали паралельну реальність. Жителі країни Рад вчились читати між рядків, щоб розуміти, що насправді відбувається в в СРСР та за його межами. 80 років тому цьому довелось вчитись і жителям Західної України. 

Торговельна організація БЗС 

Заголовки львівської газети “Вільна Україна” є типовими прикладами втрати зв’язку з реальністю. У лютому 1940-го на перших сторінках розповідається про пекарні, які минулого місяця щоденно випікали 160 тонн хліба, а наступного місяця аж 240 тонн. Далі у цьому ж дусі про цукор та інші базові ресурси. Водночас свідок тієї зими Ольга Заболотська розповідає іншу історію: «Черги стояли за тим цукром. А згодом з’явилися вже білі булочки, білий хліб появився, бо до того був тільки чорний. І вже стали ніби, а за мануфактури ще завели. То десь кілька магазинів були виділені, де давали мануфактури. Люди там стояли і не знали: яка буде, чи то потрібної не буде, но всьо брали». 

Радянська газета розповідає про тонни хліба

А ось, що на цю тему писав Любомир Палюга: «Зарплати були мізерні, а черги по магазинах – величезні. Дефіцит був на кожному кроці. Не було по магазинах товарів. Видавали там цукор по трошки, чи муку, чи щось інше. Деякі речі були абсолютно недоступні». 

У ці дні в окремих районах Львова світло гасло вже після полудня, так галичани згадали про нафтові лампи. А десятки тисяч біженців мешкали в бараках, підвалах та приміщеннях. Мило коштувало дуже дорого й було, за спогадами очевидців, «страшним і чорним як вугілля». У другій половині січня 1940 року Львів, який вважали радянською візиткою Галичини, охопив голод. За цієї ситуації порятунком слугувала торговельна організація, яку в народі прозвали БЗС (баба з села).

Визволення  

Радянські газети осені 1939-го-зими 1940-го пронизані темою “визволення братніх народів Західної України і Білорусі від панського ярма”. Режисер Олександр Довженко навіть створив про це окремий фільм. На шпальтах “Вільної України” коротко описується сюжет в стилістиці самого фільму, хоча сам Довженко про “визволені землі” і більшовиків писав дещо інше: 

«Розімкнулися обійми, радість уступила місце розчаруванням, а потім гнівом і обуренням. Хтось сказав – сказано було, що треба гнобити, стріляти у спину, висилати, зневажати, плювати в душу, ганьбити, не прощати, нічого не простити! І розійшлись, скривавлені розмотовані, забуті богом, обдурені богом і людьми, на радість ворогам. Розірвались знову в ще більшій світовій трагедії, щоб більш уже ніколи не з’єднатись і зникнуть поодинцю в небуття» 

Колонка про фільм Довженка

У донесенні оперуповноважений Чекалдикін у 1940-му розповідає про настрої Довженка: «Когда у нас едешь поездом, то нигде не встретишь радостных лиц, нарядного убранства. Всюду убогость, бедность, придавленность. А там все красочно, весело, приятно. Вообще наши ведут себя там плохо; в Западной Украине нас встречали в прошлом году изумительно, а теперь мы довели до того, что там ширится повстанческое движение. Гуцулов выселяли из пограничных районов, делали тысячи ляпсусов. Теперь то же самое повторяют и в Буковине. Хватают без разбора людей — правых и виноватых». 

Влада над землею

80 років тому у рубриці “Листи до редакції” “селяни-бідняки” просили припинити свавілля куркулів, які прийшли із сусіднього села і захопили землі. “Біднякам залишилася нікудишня худоба. Чому райвиконком не вжив рішучих заходів до грабіжників?”, писали вони. 

Свавілля куркулів у «Вільній Україні»

В іншому тексті описується нове щасливе життя у колгоспі імені Сталіна. Очевидці розкуркулення і колективізації, які відбувались якраз 80 років тому згадують абсолютно іншу картину. За їхніми словами, спочатку тиск влади проявлявся у закликах і погрозах, пізніше через обкладання податками і вилучення хороших земель. Мешканка села Воля-Висоцька Стефанія Боруц розповіла про те, як більшовики змусили її батька вступити у колгосп: 

“Люди боялися і не хотіли йти у колгоспи. Казали: будемо всі з одної миски їсти. Як побачив, що ті йдуть, сховався за купку гною у полі. А вони виділи, як він вийшов і вже гнали його під конвоєм до сільради. І підисав він. Мама сварила, чому він підписав. А він каже: треба було тебе туди. Вони загнали усіх, кого могли. А впирався – били. Видно було, що то був не жаданий підпис. Почали забирати ліпші стодоли, корів. Коней забирали всіх. У мого тата була пара коней. Реманент, плуг, віз. Все забрали”.  

Стаття про «Перші дні в колгоспі Сталіна»

За менш ніж два роки окупації радянська влада провалила план швидкої тотальної колективізації. На червень 1941 року у колгоспи входило лише 13% господарств. Більшість з них розсипались одразу після відступу червоноармійців з цих земель і приходом нацистів. 

Що ще відбувалось в Україні і світі рівно 80 років тому читайте на сторінці нашого проекту у твіттері.

Останнi новини