Разом із власної волі: що варто знати про сторіччя Соборності?

Сто років тому, 22 січня 1919 року, Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка об’єдналися в одну державу.

Яким був Київ 22 січня сто років тому? Що пригадували очевидці цієї історичної події? Про День Соборності на тлі епохи поговорили з істориком Віталієм Скальським.

 

— Що робили пересічні кияни 22 січня сто років тому? Про це є відомості?

— Є, все ж таки збереглися якісь спогади, свідчення. Наприклад, 22 січня об 11 годині школярів старших класів київських гімназій привели на Софійську площу. Так би мовити, використали адмінресурс — зараз би так сказали. Але це непересічна подія, а дати можливість молодим поколінням стати свідками історичної події — напевно, в цьому немає нічого поганого.

Величезний натовп був на тому майдані. Крім учнів, були й військові, прості службовці, хоча цей день не було оголошено вихідним. Коли 18 січня приїхала галицька делегація, вони ходили по Києву, мали наради, прогулювалися Хрещатиком, для них були організовані екскурсії. Деякі члени цієї делегації виглядали досить екстравагантно: вони приїхали з Карпат, з Буковини. В Києві, в принципі, були дуже мало знайомі з традиційним одягом того часу, а вони приїхали в своїх вишиваних кожушках, у специфічних шапках, дехто мав навіть гуцульські топірці. У спогадах пишуть, ніби кияни були в захваті. Вони ходили навколо них, намагалися спілкуватися й робили для себе відкриття: виявляється, вони розмовляють українською мовою, вони такі ж. Це було справді відкриття Україні. Намацування меж.

— Чи багато киян говорили українською мовою?

— Української мови, напевно, було мало. Хоча, що таке мало? З чим порівнювати? На фоні сучасного стану — напевно, мало. Але на початку ХХ століття українцями в Києві себе визнали чи 10%, чи 15%, хай навіть і 20% мешканців, але це тільки п’ята частина. Були російськомовні, були євреї, які розмовляли на їдиші, були поляки. Ще до Революції основна мова спілкування була російська – державна мова, так би мовити. Але два роки Революції залишили свій слід. Стотисячна демонстрація в березні 1917 в Києві під українськими прапорами показала, що Київ — це українське місто. За ефектом це можна порівнювати з мітингом першого грудня 2013 року.

Потім Центральна Рада проводила свою політику українізації. За Гетьманату, як би ми не оцінювали його, українізація проводилася. Відкрилися українські університети, гімназії. На залізницях познімали російські вивіски — позаміняли українськими.

Коли прийшла Директорія, за тиждень-два до проголошення Злуки, вперше було ухвалено закон про державну українську мову. Дуже коротенький, з одного речення: «Українська мова є державною мовою в Україні».  Було видане розпорядження, що всі вивіски у Києві мусять бути замінені українськими. Хто не замінить — штраф. Як не дивно, всі кинулися заміняти.

Можливо, не було достатньо грамотних людей, сама мова ще не була достатньо кодифікована, тому з’являлися якісь перекручені слова, десь із помилками. Але це з’явилося! В спогадах описано, що для галицької делегації це було досить вражаюче явище: тут є українська мова, така ж, якою розмовляють вони.

— Чи є десь описи очікувань делегації від того, що відбувалося в Києві?

— Очікування можна довго розписувати, але всі прагнули єдності. Для Галичини Київ завжди сприймався столицею: золотоверхий Київ, центр України. А от що таке Галичина з точки зору київських політиків? Важлива частина, Україна, але це один із регіонів. Є ще Волинь, яка потребує уваги, є східні регіони, які потребують дуже великої уваги й так далі.

Якщо почитати спогади про 22 січня чи про проблему Соборності загалом, то ми помітимо, що галицькі діячі приділяють цьому питанню набагато більше уваги. Це було для них питання виживання. Для Києва, Наддніпрянщини це була проблема трохи нижчого рівня. Це не значить, що кияни не вболівали за цілісність України, але були й інші проблеми, на які потрібно було звертати увагу.

— Можливо, сучасним поколінням це якось подається якось так, що до Злуки було одне, а після Злуки — одна цільна держава.

— В принципі, цільна держава. Хоча насправді, крім, напевно, спільної назви, того, що Петрушевича, керівника ЗУНР, включили до складу Директорії, а міністр закордонних справ ЗУНР став першим заступником міністра закордонних справ УНР, напевно, більше не було…  Але тут важливе було не те практичне об’єднання. Не так просто зшити всі регіони в щось одне цілісне. Незалежна Україна добирається до третього десятку існування, а досі регіони мають різні, навіть протилежні, погляди на ті чи інші питання. Це не катастрофа, це нормально в демократичному суспільстві, коли є різні точки зору.

В Соборності, в Акті Злуки, був важливий духовний момент, символічність: ми справді єдині, нам є за що боротися. Вся подальша історія національно-визвольного руху значною мірою спиралася на традиції Злуки та єдиної держави. А якщо проаналізувати історію української діаспори, напевно, не було більшого свята для неї, як 22 січня.

— Якщо оцінювати місяці після Злуки, хто кого більше підтримував?

— Важко сказати. Напевно, як у родині — не можна порахувати. Можна було, напевно, пред’являти якісь претензії і намагатися зараз виставляти рахунки, але це абсолютно безглузда затія. Буквально вчора мені потрапила до рук одна газетна вирізка. Я здивувався і ще не до кінця її зрозумів. Там перелік, скільки вагонів і чого відправлено з Наддніпрянщини в Галичину – якесь борошно зерно. І так само з Галичини в Наддніпрянщину – теж якесь борошно. Поки я не можу зрозуміти, для чого це було зроблено. Можливо, якісь сорти різні.

Дуже часто допомога була спонтанна. Ще до офіційного проголошення Злуки, щойно у Львові розпочався Листопадовий зрив, почалася Польсько-українська війна, щонайменше в Києві й Одесі постворювалися групки людей, які намагалися виїхати в Галичину й захищати Україну.

— Упродовж останніх п’яти років ми часто говоримо про уроки історії. Сота річниця підказує нам якісь специфічні уроки?

— Уроки історії — це насправді такий махровий марксизм. Неможливо, напевно, раз і назавжди сформулювати ці уроки історії. Навіть на сторіччя. Кожен вбачає свій урок, робить свій висновок із тих історій. Те, що прийнятне для мене, раптом може бути неприйнятним для вас.

А от важливе те, що мусимо знати про те, що відбувалося. Можемо по-різному оцінювати. Абсолютно нормально, якщо ми будемо критикувати той Акт. Але ми мусимо визнати, що такий факт був. Це давало натхнення усім наступним поколінням борців.

УІНП має гасло до Дня Соборності — «Разом із власної волі. От вони ж дійсно самі захотіли так зробити! Зробили. Напевно, нам треба так жити, як ми хочемо. Все в наших руках.

Слухайте повну версію розмови з істориком у доданому звуковому файлі.