Рятівна вода. Навіщо азійським містам арики

Громадське радіо починає серію матеріалів «Киргизстан. Там, де нас нема», присвячену побутовим та соціальним особливостям життя в цій країні. Прологом серії можна вважати статтю про Всесвітні Ігри Кочівників, що вийшла 9 вересня. У першій частині мова піде про те, чи збереглася в Киргизстані арична система та яких дерев без неї б не було.

Між вулицями міста мого дитинства — Бішкека — та київськими є одна відмінність. Тут і там уздовж проїжджої частини — дерева і тротуари. Але в Києві немає ариків. Штучні канали для поливу дерев та зволоження повітря — майже ровесники Бішкека. Вони свого часу допомогли перетворити місто на одне з найзеленіших у СРСР.

Через них можна перестрибувати, ними добре запускати кораблики. Арик для мене — частина дитячих спогадів. На вихідних ми намагалися потрапити на дачу — дні поливу. Прокласти шлях воді до ділянки — ціла пригода. Ти йдеш у кінець кооперативу, де від магістрального арика відходить канал на ділянки. Потім пробираєшся вздовж дачного великого арика, перекриваєш відгалуження, які залишили недбайливі сусіди. А далі на ділянці вирішуєш, яку грядку полити першою. Закон Середньої Азії: не поллєш — не виростиш.

Але це на дачах. А що треба поливати в місті? Я вирушаю на екскурсію з експертом із біорізноманіття, старшим науковим співробітником Інституту біології Національної академії наук Киргизстану Дмитром Мільком.

Бішкек — непросте місто для гуляння. Губишся від автомобільних клаксонів, у безвітряну погоду відчуваєш, як тхнуть автомобільні вихлопи. Спекотно. Дмитро Мілько каже: якби на більшості вулиць арики працювали, одразу б стало комфортніше.

Неподалік Академії наук — артезіанська свердловина. До арика підведено велику трубу. Звідси струмки розтікаються кварталами. Дмитро по-азійські сідає навпочіпки, починає пити.

«З великих свердловин хімічний склад і чистота ставлять цю на перше місце. Її можна пускати в водопровід, не хлоруючи. Вода гідна розливу в пляшки», — пояснює науковець.

Арики в Бішкеку наповнюються з двох джерел. Вода відводиться з річок або ж подається зі свердловин. Зрошувальна система на землях Киргизстану була вже півтори тисячі років тому. Дмитро Мілько розповідає: канали такого віку бачив на півдні країни. У теперішньому Бішкеку арики з’явилися, коли це ще було невелике поселення. Розбудовуючи місто з 1878 року, російська імперська влада прокладала канали вздовж вулиць. За правилами, на центральних вулицях мало бути два арики з кожного узбіччя.

Завдяки поливу в тодішньому Пішпеку (перша назва міста Бішкек — ред.) з’явилися дерева, звичні для України, але не придатні до азійського посушливого клімату. Наприклад, горіхи або яблуні. 

«Чуйська долина була не освоєна. Атмосферного зволоження було недостатньо. Тут пшениця, жито засихали на корені. Усе вимагало поливу», — пояснює Мілько.

У місті ж з’являлися нові парки, бульвари.

«До цього тут виростали дві породи — карагач і лох, бо вони посухостійкі. Цього недостатньо для комфортного проживання. Щоб висадити дерево біля будинку, потрібно підвести воду», — Дмитро Мілько продовжує екскурсію.

Так у місті з’явилися дерева, які давно приймаєш за свої. Наприклад, дуб — біля центральної площі Бішкека є Дубовий парк. Або тополі. А хіба впізнаєш у клені інтродуцента — дерево, навмисно завезене людиною з іншого регіону? Проте з шести видів клену в Бішкеку тільки один має місцеве «коріння».

Крім поливу, арики мають кліматичну функцію — зволожують повітря. Я б додав ще естетичну — дивитися на воду, що тече швидким струмом, приємно, та розважальну — згадаймо кораблики. Між собою арики слід розрізняти, каже Мілько.

«Є магістральні арики — це канали з укріпленими бережками. Вони більш швидкісні. У них кругле дно — при більшій швидкості води створюються вихори, які руйнують арик. Вода по краплині камінь точить, тим більше наш бетон. Є лоточні арики. Є арики для зливу дощу, які в основному мало що поливають. В арику мають бути отвори, причому, бажано, бокові», — додає науковець.

Сучасні арики Бішкека — це «залишки минулої розкоші». Вони переважно або сухі, або зруйновані. Трапляється і третій варіант — містяни кидають в арики сміття. Труби, якими вода тече під дорогами, забиваються, Усе розтікається асфальтом і не доходить до міста призначення. Інколи ж за рахунок ариків влада розширює дороги. За офіційними даними бішкекських комунальників, у місті в незадовільному стані — 40% іригаційної мережі.

Мілько одразу помічає, як це позначається на рослинах. Мілько підводить мене до дерева, яке, до того ж, довкола стовбура обкатали асфальтом тротуару.

«Дерево мені кричить, що воно хворе. На нього напав шкідливий жук, який робить величезні дірки. Це пов’язано з тим, що йому не дають пити і не дають дихати. Радіус пристовбурного кола повинен дорівнювати двом діаметрам дерева», — розповідає вчений.

Дерева на бульварі Молодої Гвардії теж поторочені шкідником та починають скидати листя ще на початку зовсім теплого вересня. Вивести шкідника хімією не вдасться, каже Дмитро Мілько.

Висихають арики — сохнуть і дерева. Зникає тінь, розпалюється азійське місто. Виграють від цього тільки продавці національних прохолодних напоїв, сумно жартує мій «гід». Торік представники бішкекського фонду «Міські ініціативи» прогулялися містом із тепловізором. З’ясували — там, де дерев нема, поверхня накалюється до 40-50 градусів. У тіні в цей час залишається в межах 20-ти.  

Керівництво бішкекського комунального підприємства «Зеленгосп» наголошує: аричну мережу прагне відновити. І за цей рік витратить на ремонт суму в еквіваленті 10 мільйонів гривень.

Те, що влада справді розуміє, навіщо місту арики, видно на одній із центральних вулиць Бішкека. На проспекті Чингіза Айтматова, що поєднує місто та президентську резиденцію, в арику дзюркоче вода, а вздовж траси височіють тополі.