«Щомісяця пробую себе в чомусь новому»: як «Клуб Добродіїв» допомагає 13-річній Світлані та іншим сиротам знаходити покликання

«Щомісяця пробую себе в чомусь новому»: як «Клуб Добродіїв» допомагає 13-річній Світлані та іншим сиротам знаходити покликання

Світланка живе в дитячому будинку сімейного типу родини Міщенків у селі Горохуватка під Києвом. Старших Міщенків називає мамою і татом, а дванадцятьох дітей, що там виховуються, вважає братиками й сестричками. Завдяки «Клубу Добродіїв» дівчинка кожного місяця навчається чогось нового, шукає своє покликання та спілкується з десятками людей, яким не байдуже, про що вона мріє та чого прагне. У спецпроєкті «Допомога що треба» в рамках програми Rozetka* з підтримки благодійних фондів розповідаємо, як фонди з усієї України допомагають своїм підопічним. 

 

До зустрічі з родиною Міщенків я жила у звичайному дитячому будинку.

Він знаходився у сусідньому селі Бурти. Ми з братами Антоном та Назаром були там наймолодшими вихованцями. Коли більшість дітей закінчили одинадцятий клас, дитбудинок вирішили розформувати. Мені було дев’ять. Пам’ятаю, як приїхали мама з татом, щоб забрати нас до себе. Щойно вони переступили поріг я як закричу! Вони аж розгубились. Лише за місяць зізналася мамі, що перед їхнім приїздом мені хтось порадив здійняти галас: «Може вони злякаються і залишать вас». Тоді я не знала, яке щастя намагалася від себе відлякати.

У дитбудинку я не вміла ні прибирати, ні прати, ні готувати. 

А тепер, як каже мама, хоч заміж виходь: годую всіх супами, борщами, котлетами, топтанками. Відповідаю за порядок. Є у нас, наприклад, одна зачарована кімната, яку ми називаємо «Бермудським трикутником». У ній завжди зникають речі малих. Тільки я вмію зібрати їх докупи, а потім розкласти по стопках окремо одяг для дому, окремо для виходу в люди.

Мама часто говорить: «Не потопаєш не полопаєш»

У нас справжнє господарство: корови, кури, гуси, індички. А ще город: вирощуємо буряки, картоплю, моркву, огірки, помідори, гарбузи. Сіємо, полемо, збираємо, а потім сортуємо що на посадку піде, що худобі, а що нам на їжу. Аби вдесятьох зібрати город картоплі, потрібно десь години три. Батьки з дитинства звикли багато працювати, і ми намагаємось не відставати.

Раніше я була пацанкою, оскільки росла серед хлопців.

Сьогодні ж спостерігаю за старшими сестрами: як вони приміряють наряди перед дзеркалом, роблять макіяж, манікюр. Тепер і сама часом можу до школи сукню одягнути, очі підфарбувати. Мама каже, в мене навіть хода стала інша, жіночніша.

Завдяки підтримці родини я стала президентом школи.

Якось пожалілася мамі, що вчителі вибрали президентом школи мою однокласницю Аліну. Мені здалося це несправедливим, адже за неї ніхто не голосував. Мама підказала: «А ми підемо іншим шляхом. Візьми в шухляді ватман, і йдіть із дівчатами намалюйте передвиборний плакат». За вечір ми підготували плакат з моєю автобіографією та списком всього корисного, що я можу зробити для школи. Зранку мовчки повісила його на дошку у класі. Ми влаштували вибори, і за мене проголосувала більшість.

Думаю, в родині дуже важливо вміти вибачатися та вибачати.

Буває, ми «прошкодимося», і мама каже тихо: «Як вам не соромно?» — та йде з кімнати. Мені так сумно стає. В таких випадках ми залишаємо під її дверима листівку. Робимо її з кольорового паперу і від руки підписуємо: «Мамо, вибач, будь ласка. Ми більше так не будемо». Маму це завжди зворушує.

Мій улюблений час новорічні та різдвяні свята.

Взимку ми ніби живемо у казці: всі разом ліпимо сніговиків, бавимось у сніжки, запускаємо салюти, катаємось на санчатах, прикрашаємо ялинку. Точніше цілих дві! Найбільше любимо ту, що наряджаємо не лише іграшками та гірляндами, але й мандаринами, цукерками. Більш ніж два дні вони на гілках не затримуються. Поки батьки не бачать ввечері і вночі ходимо до тієї ялинки за смаколиками. А якщо пощастить, засинаємо під нею.

Найбільша пригода в моєму житті — поїздка в Карпати.

Ніколи не забуду вранішні купання у річці, катання на гірських велосипедах, макарони з сиром увечері. Та найяскравіший спогад пов’язаний з тим, як ми з мамою і братами підкорили свою першу вершину. Спочатку ідея хлопцям не сподобалась: «Нащо це нам? Буде нудно». Мама була непохитною: «Я поставила собі мету, відступати не можна». Гора була невисока, та мамі доводилось робити перерви, щоб віддихатися і заспокоїти серце. За дві години шістнадцять хвилин ми були на  вершині. Мама щодуху закричала: «Урааа!» Її приклад досі надихає мене ніколи не здаватися.

Завдяки «Клубу Добродіїв» я багато чого зробила вперше.

Побачила столицю; побувала на аеродромі, на телевізійному каналі, на футбольному полі, де тренується «Динамо»; потанцювала з Амадором Лопесом; встала на ролики та ковзани. Завдяки фонду кожного місяця я пробую себе в чомусь новому. Це допомагає зрозуміти, що мені подобається, чого я хочу в житті. 

Щомісяця до нас із сестрою Альоною приїздить фотограф і волонтер фонду Андрій. 

Він проводить для нас уроки фотографії. Це моє найбільше захоплення! Спочатку Андрій перевіряє наше домашнє завдання, пояснює теорію, а далі ми практикуємось. Наприклад, намагаємось повторити світлини, які нам сподобались в інстаграмі. Фонд подарував нам професійну камеру, тож ми фотографуємо майже кожного дня. Найбільше я люблю знімати портрети, передавати емоції людей, їхній стан.

Мені подобається допомагати іншим.

Якось в аптеці мама забула назву антибіотика, що лікар прописав комусь із малих. А я згадала! Виявилося, в мене хороша пам’ять на ліки. З того часу відповідаю вдома за першу медичну допомогу. «Свєта, помагай», — слова, з якими зазвичай підходять до мене брати й сестри, якщо вдарились, порізались, або просто коли болить голова чи живіт. Люблю їм допомагати. Якщо всі люди на планеті піклуватимуться одне про одного, ніхто не відчуватиме себе самотнім.

*Завдяки платформі Rozetka для благодійних фондів «Клуб Добродіїв» заощаджує кошти на придбанні товарів. Більше про платформу «Допомога що треба» можна дізнатися за посиланням.

Авторка — Олександра Косенко

Останнi новини