8 тисяч доларів і ти на волі: як жителька окупованого села на Мелітопольщині викупила себе з полону
22 хв тому
Сімейні таємниці архівів. Де дізнатися про репресованих родичів
“Уявити таку картину в сусідній державі, коли, по-перше, є доступ, а, по-друге, керівництво не ховається і максимально йде на зустріч будь-якому громадянину, який хоче встановити щось для себе — це розкіш і потрібно це цінувати”
Орієнтовний час читання: 5 хв
Приблизно через два роки всі архіви радянських репресивних органів мають опинитися в одному місці — Галузевому державному архіві Українського інституту національної пам’яті. Де зараз шукати справи репресованих і яким є порядок доступу?
Зануритися в архіви киянку Світлану Марчак змусило дівоче прізвище — Шуст. Разом з братом вони вирішили дізнатися його походження. У процесі «докопали» родовід до середини XVIII століття і знайшли родича, репресованого за радянських часів. Хлібороба Романа Жилу схопили як учасника антирадянського заколоту.
«Як дізнавалася взагалі влада про такі заколоти? Були агенти підіслані. І вони під виглядом “мир, дружба, жуйка” цікавилися, які плани, де зброя лежить і все передавали владі», — розповідає Марчак.
Затримали Романа Жилу на Черкащині, а розстріляли в Полтавській області, в 1930 році. 1989-го року його реабілітував прокурор Черкаської області. Дізнатися про предка Світлана змогла завдяки фондам Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Туди ж звертався інший киянин Олексій Гусєв, щоб отримати інформацію про бабусю — Віру Гусєву-Романовську.
«Акт виконаних робіт, як це називається у них, акт вилучення особистого майна», — переказує він, які документи були в особовій справі.
Викладачка Київського річкового технікуму Вера Гусєва-Романівська була дружиною фабриканта-мільйонера — це зазначене у особовій справі. Її звинуватили у підтримці українських націоналістів і розстріляли у 1938-му. Про обставини смерті жінки її родина дізналася лише 1989-року, разом із реабілітацією.
«Тітка ходила ще ледь не рік, носила передачі, які вони приймали. А людини вже не було», — розповідає нащадок репресованої.
Саме з тіткою у 1989 році Олексій Гусєв вперше зміг побачити архівну справу бабусі.
«Ми її пролистали тільки по діагоналі, не могли ані копію зняти, або в інший спосіб. Це було поверхневе короткочасне знайомство, тим більше, коли йдеться про рідну людину, нервувалися, запам’ятати цю інформацію було важко. І тому неквапливе ознайомлення вдруге було дуже важливим для нас – будь-який документ, коли не поспішаєш, засвоюється краще», — продовжує він
Повторно Олексій Гусєв знайомився з документами самостійно — у 2015 році. Його тітки, доньки репресованої, не було в живих. Олексій вирішив скористатися новим законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». Після початку дії закону всі радянські грифи «Таємно» стали недійсними. Обмежити доступ до документів можуть лише родичі репресованих. Директор Галузевого державного архіву СБУ Андрій Когут пояснює: щоб попрацювати з матеріалом, треба написати заяву.
«Вказати, хто саме до нас звертається, залишити контактні дані. а також зазначити, з чим саме він хотів би попрацювати і коли саме. Ми протягом від тижня до місяця проводимо попередній пошук, чи є у нас такі матеріали, або матеріали, які можуть містити інформацію, яка цікавить запитувача. Якщо є, даємо номер співробітника, з яким треба узгодити дату відвідування, якщо немає, ми даємо поради, куди ще можна звернутися», — розповідає Когут.
Галузевий архів Служби безпеки України розташований на вулиці Золотоворітській, 7, в одній будівлі з кількома іншими департаментами СБУ. Щоб потрапити туди, треба отримати перепустку. Для іноземних громадян отримання перепустки може розтягнутися на три дні — і замовляти її треба завчасно. Документи можна вільно копіювати на свої носії. Олексій Гусєв використав цю можливість, але має зауваження.
«Було б непогано з моєї суб’єктивної точки зору, якби була можливість зробити ксерокс чи скан-копію, хай навіть на комерційній основі. Мені довелося в декілька заходів ходити туди, бо сканера не було, а з фотоапарата тільки з другого чи третього разу вийшла нормальна копія», — каже він.
Координатор проекту «Остання адреса-Україна» Євген Білий часто працює в архівах: щоразу, коли родичі репресованих замовляють таблички на їхню пам’ять, він звіряє дані з документами. Прогресом він вважає уже сам вільний доступ до матеріалів.
«Знайти в Україні в 2019 році карну справу свого родича або взагалі будь-яку карну справу — це навіть не секрет Полішинеля. Тим паче якщо озирнутися по боках і побачити, як складаються справи в наших найближчих сусідів. Можна говорити багато про що, але ж уявити ситуацію, що ти йдеш в архів СБУ і заходиш випадково одночасно в одні двері з директором архіву — уявити таку картину в сусідній державі, коли, по-перше, є доступ, а, по-друге, керівництво не ховається і максимально йде на зустріч будь-якому громадянину, який хоче встановити щось для себе — це розкіш і потрібно це цінувати», — вважає Білий.
Зараз матеріали репресивних органів і їхніх жертв розпорошені по кількох установах. Документи є в архіві СБУ, в архіві МВС, в архіві громадських об’єднань — це колишній архів КПРС. У перспективі, і це передбачає закон — матеріали мають об’єднати у Галузевому державному архіві Українського інституту національної пам’яті. Цього року він отримав приміщення на київському Лівобережжі, розповів в ефірі «Громадського радіо» директор установи Ігор Кулик.
«Це архів, де мали б бути мобільні стелажі, архів, в якому надійно були б захищені документи, бо ці документи унікальні, вони проливають світло на історію ХХ століття, натомість для відвідувачів має бути максимально зручний, максимально комфортний архів, починаючи з того, що має бути система оцифрування документів, можливість викладання в інтернет не тільки документів, але й описів, щоб люди розуміли наперед, що є в цьому архіві», — пояснив Ігор Кулик.
Для втілення проєкту, за оцінками Кулика, треба близько трьохсот мільйонів гривень і два з половиною роки часу.
