Слов’янськ: місто в пошуках свого місця

12 квітня 2014 року диверсійна група під командуванням офіцера російської ФСБ Ігоря Гіркіна, яка складалася переважно з росіян, взяла під контроль Слов’янськ і заявила, що тепер місто належить не Україні, а самопроголошеній Донецькій народній республіці. Український уряд у відповідь оголосив антитерористичну операцію, в яку були залучені Збройні Сили. 5 липня українські військові увійшли в Слов’янськ.

Віталій добре пам’ятає тогочасні бойові дії. Разом із дружиною та дочкою він займається виготовленням ваз на своєму невеликому керамічному підприємстві. Про політику Віталій говорити не хоче, але показує місце, де ще досі можна побачити сліди артилерійських обстрілів:

«Тут поруч із майстернею лягли осколки мін. Нам просто пощастило, що вони не влучили в цех. Ось тут впала міна, зараз вже майже не видно, замулило, а он там сліди добре видно. Оце все прорешетили міни».

Власне, за освітою Віталій зварювальник, але керамікою займається з 90-х. У той час галопувала інфляція, масово закривалися підприємства, і знайти роботу було непросто. Тому Віталій, був змушений стати самозайнятим, як і тисячі його співгромадян. Спочатку продавав ширвжиток на ринку, а згодом, за чиєюсь порадою, вирішив виготовляти кераміку. Ідея для Слов’янська, треба сказати, не така вже й оригінальна, адже керамічне виробництво має тут певну традицію.

Керамічний ринок у Слов’янську — місце добре відоме. Раніше він працював щоденно по дванадцять годин без вихідних, а оптові замовлення звідси постачалися у різні напрямки, більшість — у Росію. Сьогодні ринок напівпорожній навіть у суботу й неділю. Я підходжу до продавчині, щоби дізнатися, як ідуть справи. На моє запитання вона реагує доволі неприязно.

«Як можуть іти справи, якщо в нашій країні нічого хорошого не відбувається? А як щодо нашої економіки? У мене дві вищих освіти, — економічна і психологічна, — але я займаюся виробництвом та продажем кераміки.

Отже, вона не просто наймана продавчиня, а підприємиця. Тим краще. Цікавлюся, як змінилося економічне становище гончарів: стало краще чи гірше. І раптом у відповідь на, здавалося б, невинне запитання, вона починає лаятися.

— Та пи**ць, як гірше стало, просто неможливо. Якщо раніше у мене було більше ніж двісті працівників, то зараз їх лише вісімдесят. І це лише ті, кому я одна забезпечую зарплату, щоб їм було заї**сь.

— І ви самі ще й продаєте?

— Так, бо я не можу дозволити собі оплачувати продавця тут, на ринку.

Моя співрозмовниця, яка категорично відмовляється назвати себе, додає, що кількість гончарів у Слов’янську за останні роки зменшилася вчетверо. І ніколи ще їм не було настільки погано, як зараз. На цьому вона дає зрозуміти, що розмову закінчено.

Відійшовши в протилежний куток ринку, намагаюся розговорити інших продавців. Це виявляється нелегкою справою: ніхто не хоче говорити на мікрофон. При цьому всі скаржаться на зростання ціни на електроенергію, внаслідок чого собівартість виробництва кераміки стала суттєво вищою. Адже посуд обпалюють в електричних печах, і це левова частка собівартості. Крім того, керамічний бізнес постраждав унаслідок руйнування логістики, особливо в напрямку Росії, оскільки російські оптові покупці тепер бояться приїжджати до Слов’янська.

У розмові зачіпаємо тему боїв за місто між українською армією та проросійськими бойовиками. Тема, очевидно, болюча, і продавчиня, яка представляється Веронікою, нарешті забуває про стриманість. Вона заявляє, що «українські військові не повинні були обстрілювати місто».

— Ми сиділи в підвалі. Це було страшно — над нами літали міни. Ми донині страждаємо від наслідків. Тож нічого хорошого тоді не було. Я вважаю, що це все можна було вирішити мирно, а не оточувати нас танками. Це моя думка.

— Я зрозумів, що у вас є претензії до українських військових. Але чи є претензії до іншої строни — Стрєлкова?

На Ігоря Стрєлкова — це псевдонім Ігоря Гіркіна — полює навіть міжнародне правосуддя в рамках справи про збиття пасажирського літака MH 17. А про його роль у захопленні Слов’янська, як мені видається, знає у нас кожен.

— Я не знаю, хто такі стрєлковці, і навіть не хочу про це говорити. Я кажу, що це слід було вирішувати мирним шляхом.

— Ці люди ввійшли в місто з автоматами.

— Як з автоматами? Хто бачив їхні автомати?

— Тобто місто не було окуповане?

— Ну, я не знаю.

— Тут не було озброєних бойовиків?

— Я їх не бачила, тих бойовиків. Чому бойовиків? Це були місцеві жителі, які вийшли на вулиці. До чого тут бойовики?

— Зі зброєю.

— Я не знаю, я не бачила зброї. Я тоді я не їздила в місто і не бачила жодної зброї. Тут нема чого приховувати.

Нові деталі тієї 84-денної окупації стають відомі й досі. Так, правозахисники встановили, що проросійські бойовики створили в місті п’ять незаконних в’язниць, в яких катували і навіть вбивали в’язнів. Сам Гіркін, він же Стрєлков, зізнавався у своїх інтерв’ю, що відбувалися страти «за законами», як він казав, «воєнного стану».

За інформацією української сторони, в ніч з 4 на 5 липня 2014 року покинули місто в напрямку Донецька понад 1500 людей. Поки я розмірковую, як взагалі можна не помітити таку кількість людей, Лариса Мамедова не дивується добровільній сліпоті деяких мешканців Слов’янська. Вона є директоркою центральної бібліотеки міста.

«Тому що тут багато людей, які підтримували сепаратизм і продовжують його підтримувати. Вони кажуть на чорне — біле, на біле — чорне, і нічого з цим не поробиш. Я кажу завжди: Слов’янськ занадто мало постраждав. Нам дуже пощастило, що окупація тривала лише три місяці, і це було влітку. І ті, хто не на нашій стороні, напевно, не відчули справжнього лиха».

Відеозаписи з квітня 2014-го, які зафіксували заповнену людьми площу перед міськрадою, не залишають сумнівів у тому, що багато слов’янців справді підтримали озброєних сепаратистів. Навіть деякі працівники бібліотеки, розповідає Лариса Мамедова.

«Більше половини працівників бібліотеки підтримали Донецьку народну республіку. Коли Слов’янськ вже був окупований, я питала їх: Дівчата, які телевізійні канали ви дивитесь, хіба ви не бачите, що тут відбувається? Ви не розумієте, що тут щось не так? Багато з них мене не розуміли. Одна бібліотекарка навіть кинула роботу і пішла в «ополчення».

Та бібліотекарка, зрештою, втекла разом з проросійськими окупантами (гіркінцями?), коли їм довелося покинути Слов’янськ під тиском української армії. Її чоловік та дитина залишились у місті.

Загалом у боях за Слов’янськ поклали свої життя 82 українських солдати. За неофіційними даними, втрати проросійських бойовиків сягнули півтисячі. Крім того, загинули 124 цивільних.

Коли в грудні 2019-го, до Дня Збройних Сил України, у Слов’янську відкривають пам’ятну стелу загиблим українським воїнам, участь в урочистому мітингу беруть близько сотні людей. Це будень, і половина з присутніх — учні, яких сюди привели їхні вчителі. Вони тримають у руках портрети полеглих у війні, які народилися в Слов’янську або визволяли його. Заступник міського голови виголошує промову:

«Сьогодні ми зібралися тут, щоби згадати загиблих солдатів, згадати наших співвітчизників, хлопців, які поклали голови тут, недалеко від нашого міста в 2014 році. Сьогодні ми повинні самі собі і всім, хто нас чує, сказати: Слов’янськ — це Україна, так було і так буде».

Не згодні з цією тезою у Слов’янську напевно є. Але вони не кажуть цього відкрито. Імовірно, тому що не хочуть привертати уваги Служби безпеки та поліції. То ж ті, хто публічно підтримував сепаратистів, — або втекли з бойовиками Гіркіна, або залишились у місті й затамували подих, або лежать без подиху буквально — на кладовищі.

Мешканці Слов’янська знають, що там є алея, де поховані сепаратисти, вбиті в боях за Слов’янськ. Подейкують навіть, що хтось досі покладає квіти на їхні могили.

Однак, прийшовши на кладовище, я знаходжу «сепаратистську алею» в занедбаному стані. Три десятки могил розташовані просто за цвинтарною брамою, праворуч, в ряд уздовж огорожі. Із них лише кілька доглянуті. Таблички на хрестах вказують, що майже всі поховання на алеї датовані червнем-липнем 2014 року. Але є також відносно свіжі могили, які, очевидно, не мають ніякого відношення до бойовиків. Кілька людей, яких я зустрічаю на кладовищі, не виявляють бажання говорити про ці поховання.

Зрештою, наполегливо приховуючи мікрофон, мені таки вдається коротко поговорити з чоловіком, який, мабуть, працює на кладовищі.

— Чи доглядають за могилами?

— Приїжджають люди, родичі. Тут серед похованих немає жодного зі Слов’янська.

— Хто ж тоді доглядає?

— Отам є могила, до неї приїжджав хлопець із Москви, брат. Він поставив великий гранітний пам’ятник. Але інші всі з Костянтинівки, з Дружківки, з Донецької області.

— І як так сталося, що нема жодного зі Слов’янська?

— А так сталося, що нема жодного.

— І як люди оцінюють ті події?

— Усі вже все забули. Ніяк не оцінюють.

— Ну добре, не події, а цих людей: вони загинули через дурість чи за справу?

Останнє запитання, мабуть, занадто пряме, бо чоловік вмовкає і дивиться на мене з підозріливою посмішкою. Незважаючи на мої запевняння, що я не агент, а журналіст, він стає ще більше неговірким:

«І з українського боку, і з боку ДНР — це все дурість».

Кладовище називається «Північне», і розташоване на Літературній вулиці. Якщо пройти вулицею трохи далі в напрямку центру, побачите протестантську церкву «Добра звістка» — білу будівлю з великим хрестом на фасаді. У 2014 році це приміщення зайняли проросійські бойовики. Я зустрічаюся з Петром Дудником, пастором цієї церкви.

«Три групи жили тут, де ми зараз перебуваємо: це був російський спецназ, приблизно від 15 до 18 осіб, 40 російських донських козаків, такі серйозні чоловіки віком від 40 років, а також місцеві сепаратисти. Всього — до 100 людей. Кожен із них мав своє власне командування. Вони сказали, що церква є військовим об’єктом, і нас вигнали. Потім прийшли православні священики і сказали, що вона вже не наша. На території тут поставили танки, стріляли звідси і казали: дивіться як росіяни воюють».

Відео тих подій, про які розповідає Петро Дудник, відзняте самими сепаратистами, й зараз доступне в інтернеті.

В кімнаті, де я зустрічаюсь з пастором, облаштовано невелику виставку. Серед експонатів — гільзи, уламки мін, пробиті осколками та кулями солдатські каски.

«Коли сьогодні люди приїжджають в Слов’янськ, вони бачать відбудоване місто і не можуть повірити, що тут була війна. Але насправді тут була жорстка війна, було зруйновано близько півтори тисячі приватних будинків, пошкоджено дві тисячі квартир, багато заміновано. Тому ми створили такий невеличкий музей», — каже пастор Петро Дудник.

Сам Петро Дудник за час війни отримав прізвисько «пастор-волонтер». Разом із іншими активістами очолюваної ним церкви він організував евакуацію громадян із окупованих міст мікроавтобусами. Лише зі Слов’янська було вивезено близько 4 тисяч людей, ще 12 тисяч — з інших міст Луганської та Донецької областей. Можливо, членам церковної громади й пощастило, що вони не мали змоги збиратися у захопленому бойовиками храмі. Адже саме під час богослужіння проросійські бойовики заарештували чотирьох членів іншої протестантської церкви у Слов’янську — «Преображення Господнє» — у тому числі двох синів пастора. Їх катували до пізньої ночі, а потім убили. За даними поліції, яка пізніше розслідувала справу, злочин скоїли троє осіб, двоє з яких — зі Слов’янська, а третій — із Макіївки. Пастор Петро Дудник вважає, що бойовики хотіли залякати вірян «неправильних», як вони вважали, церков:

«Люди, які захопили місто, сповідували дуже агресивну релігійну, православну ідеологію».

Водночас неправильними вважалися всі християнські конфесії, які не в єдності з Московським патріархатом. Так, для отця Савви, нині єпископа Православної церкви України, патріарх московський не був предстоятелем і в 2014-му. Адже тоді, до об’єднавчого собору і отримання українським православ’ям томосу від Вселенського патріарха, отець Савва був священиком Української автокефальної православної церкви. Утім, цього також виявилося достатньо для переслідування.

«До мене прийшла група людей у масках, які представились православним донським козацтвом. Вони сказали, що ми їхні вороги, «фашисти», і як українська церква ми не маємо права бути тут. Погрожували мене забрати з собою, бо я нібито самозванець. Я сказав, що нікуди не піду, поки вони не пояснять, що сталося. Тоді вони поставили мене до стіни, маючи намір, як вони казали, швидко залагодити справу».

Розстріл відвернуло лише те, що отець Савва заявив бойовикам, нібито його безпеку гарантував тодішній так званий народний мер В’ячеслав Пономарьов, який співпрацював з Гіркіним. За іронією долі, наступного дня отця Савву справді врятував син Поньомарьова, Антон, — щоправда без будь-якої участі чи навіть відома самопроголошеного мера. Антон особисто відвіз священика на блокпост сепаратистів і допоміг йому втекти з міста. А за кілька днів по тому було розстріляно членів протестантської церкви «Преображення Господнє». У розпалюванні ненависті та антиукраїнській агітації отець Савва звинувачує насамперед Російську православну церкву та її українську філію.

«Російська православна церква — це ідеологи, пропагандисти і рупор усієї цієї політики. Я думаю, що навіть внесок ЗМІ менший, ніж цієї церкви, в тому, що наші люди зрадили державу, що вони самі себе зрадили».

Поза тим, зараз у гостя Слов’янська може скластися враження, що колишня напруженість лишилася в минулому. Принаймні, на перший погляд. Ритм життя тут розміреніший, ніж у більшості великих індустріальних міст Донбасу. У нещодавно відремонтованому міському парку на вихідних грає джаз-бенд місцевої школи мистецтв — така собі відкрита репетиція.

У Святогірську також панує тиша і спокій. Так було навіть у 2014 році. Це містечко з чотирма з половиною тисячами мешканців лежить лише за тридцять кілометрів від Слов’янська. Тут, на крейдяних пагорбах над річкою Сіверський Донець, височіє Свято-Успенський Святогірський чоловічий монастир, історія якого сягає в Середньовіччя.

Монастир належить Московському патріархату. У 2004 році він отримав статус лаври, який у православ’ї надається лише особливо важливим і святим монастирям. Ходили чутки, що це рішення просував Віктор Янукович, який на той час був прем’єр-міністром України.

Сам Ігор Гіркін, який після захоплення Слов’янська був його військовим комендантом і таким чином володів практично необмеженою владою над містом, заявляв ЗМІ, що священики Святогірської лаври «благословляли» бойовиків, його особиста охорона повністю складалася з ченців цього монастиря, а послушник із Лаври навіть командував підрозділом бойовиків.

Чотири дні поспіль намагаюся зв’язатися зі Святогірською лаврою і домовитися про зустріч. Безуспішно. Мої листи на електронну пошту монастиря залишаються без відповіді, а якщо вдається додзвонитися, співрозмовник на іншому боці нічого не знає, нічого не вирішує, і лише обіцяє передати моє прохання. Утім, на зв’язок ніхто не виходить, тому беру і їду в Святогірськ.

Вхідні ворота лаври охороняють козаки у штанях з лампасами та в формених кашкетах. Поруч із головним храмом у вольєрах співають фазани, голуби, павичі та папуги. Територія доглянута, тут і там видно екскурсантів, а також групи паломників на чолі зі священиками. Правила суворі: спостерігаю, наприклад, як чоловікові в шортах вхід на територію забороняють. Після довгих пошуків митрополита і спроб поговорити хоч би з кимось із монастирської братії, моя наполегливість винагороджується: при мені кудись телефонують, і скеровують до ще одних, внутрішніх і також охоронюваних воріт. Через деякий час із них до мене виходить монах, який вже на початку розмови попереджає, що він буде говорити не під запис.

«Я не даю інтерв’ю, мене не записуйте. Я можу дати вам лише загальну інформацію, і все», — каже Архімандрит Галактіон.

Мій співрозмовник, як виявляється, не просто чернець, а благочинний — по-суті, заступник настоятеля. Він озвучує те, що я й сам, насправді, розумію: відсутність відповіді на мої запити слід трактувати як відмову.

«Це практично форма відмови. Ми не пишемо: «Вибачте, ми не можемо вас прийняти». Просто не відповідаємо — і все».

Тим не менше, наша розмова без мікрофона триває майже три чверті години і стає цілком відвертою. Обговорюємо політичні питання та закиди на адресу монастиря. Представник Лаври називає заяви Гіркіна про співпрацю з бойовиками брехнею. Якби все це було правдою, каже він, Служба безпеки України вже закрила б монастир. Разом із тим, заступник настоятеля лаври стверджує, що в 2014 році в Києві «відбувся переворот», що в Україні зараз «триває громадянська війна» і що «український уряд нічого не зробив для миру». Він навіть не заперечує участі Росії в конфлікті, але пояснює це тим, що «Володимир Путін був змушений втрутитися на Донбасі і підтримати сепаратистів, інакше б американці втрутилися з іншого боку».

Нашу розмову раптово перериває настоятель — митрополит Антоній, який виходить із внутрішніх воріт і строго зауважує, що без дозволу не можна давати жодних інтерв’ю. І хоч митрополит одразу іде далі в своїх справах, мій співрозмовник закінчує розмову.

Уже за полудень. Усі паломники щодня в монастирі забезпечуються обідом і вечерею. Безкоштовно. Цього теплого дня трапеза проходить просто неба неподалік готелю для паломників. Дають варену картоплю, салат з капусти, тушковані кабачки та варену квасолю. Мабуть, серед трапезників є і внутрішньо переміщені особи. Архімандрит Галактіон у розмові казав, що у 2014 році в монастирі знайшли притулок близько 1000 біженців із зони бойових дій на сході України, близько 70 із них залишаються в монастирі донині. Усі вони виїхали з ОРДЛО, але досі не мають помешкання на території, яка контролюється Україною.

У період з квітня по липень 2014-го у Святогірському монастирі проживали також численні біженці зі Слов’янська. Загалом на той час місто покинули майже дві третини з його 112 тисяч мешканців. Магазини були зачинені, банкомати не працювали, електро- та водопостачання було перерване.

Серед тих, хто залишив місто, була і Людмила Савчук. У червні вона виїхала з сім’єю до родичів у Харківську область.

«Ми поїхали, бо більше не могли тут жити, я би з глузду з’їхала. Навіть зараз, коли десь гримить, я хоч і не непритомнію, але все одно маю страх, що будуть стріляти».

Хоча політикою Людмила не особливо й цікавилася, але тодішні події в місті вважала неподобством, і на проросійські мітинги не ходила. Каже, що не стрималася б, якби пішла. Так, як не стрималася навіть під час виїзду зі Слов’янська.

«Коли ми вже збиралися їхати, підбіг озброєний чоловік і каже: «Не їдьте, інакше українці місто зітруть». А я йому: «То чому вони повинні його стирати зі мною? Нехай його з тобою стирають. А я хочу залишитися живою, тому ми їдемо. Ну, він побрязкав автоматом, а міг застрілити».

Після того, як проросійські бойовики залишили місто, Людмила повернулася. І раптом відчула потребу увиразнити українську сутність міста.

«Коли ми повернулися, Слов’янськ щойно був звільнений. Багато було руйнувань, і шок все ще був глибоким. Що робити? Хтось каже: давайте мости пофарбуємо! Тож ми зібрали гроші, купили фарбу. Одного разу перехожий якийсь запитав, для чого ми це робимо. Я кажу: щоб війна закінчилась і був мир, я весь Слов’янськ у жовтий та синій кольори пофарбую. Для мене це було перше, що я зробила. Я тоді усвідомила: в мене є батьківщина!».

Тим часом Людмила приєдналася до групи волонтерів, які плетуть маскувальні сітки для української армії.

Із 2014 року вона щодня приходить сюди після роботи, щоб у вільний час вплітати клаптики кольорової тканини в рибальську сітку. Каже, що навіть може впізнати свою роботу, коли по телевізору бачить репортажі з українських позицій. Іноді в місті Людмила зустрічає співгромадян, які в 2014 році були на іншому боці.

— Із одним так цікаво було. Я не очікувала його зустріти. Він привітався — радісний, веселий — і пішов далі. І все.

— Він був у формі, з автоматом?

— Тоді — так. Зараз ні. Зараз він просто гуляє.

Людмила багатозначно мовчить, і коли я запитую, чому вона не повідомила про цього чоловіка в Службу безпеки України, відповідає, що не має доказів, крім власних очей, а інші свідки не дали б показань. Людмила сердиться, що сепаратисти стають дедалі нахабнішими:

«Спочатку вони боялись, мовчали, але потім зрозуміли, що нема ніякого покарання. І тепер вже не бояться рота роззявляти: «Наші прийдуть, наші покажуть». Я відповідаю: «Наші вже прийшли!»

Тим не менше, Людмила Савчук визнає, що настрої в місті змінилися.

«Раніше, за моїм враженням, 70 відсотків були проти України, а 30 відсотків — за. Зараз мені здається, що це співвідношення принаймні 50:50. І я рада, що більшість нашої молоді проукраїнська. Активістів мого віку небагато. А от молодь — це радує».

Денис Бігунов — один із цих молодих активістів. На даний момент він працює в громадській організації «Сильні громади», назва якої сама за себе каже про спрямування діяльності. За оцінкою Дениса, активні проукраїнськи налаштовані громадяни становлять лише близько третини жителів міста. Але він також переконаний, що 2014 рік став для Слов’янська переламним моментом.

«2014 рік — це був вододіл, віха. Навіть якщо тоді була проросійська більшість, це зараз не має значення. Головне, що обрано проукраїнський шлях. Це призведе до єдності між громадянами, до злагоди та нормалізації ситуації».

Однак усі результати виборів у Слов’янську, починаючи з 2014 року, суперечать цьому оптимізму. Вони демонструють, що тон у місті задають саме проросійські та прорадянські виборці. У другому турі президентських виборів у квітні 2019 року Слов’янськ проголосував за Володимира Зеленського лише для того, аби не допустити обрання Петра Порошенка.

Однак у першому турі, трьома тижнями раніше, більшість голосів отримав проросійський кандидат у президенти. А на парламентських виборах у липні 2019 року 60% голосів було віддано за відверто проросійські партії.

Навіть у жовтні 2015 року, трохи більше як за рік після вигнання Гіркіна і його бойовиків із міста, мером було обрано соратника президента-втікача. Зайве казати, що й до того Слов’янськ, як і вся Донецька область, був оплотом «Партії регіонів» Януковича.

Нинішнім виборам пікантності додає те, що серед зареєстрованих кандидатів на посаду мера є й колишня міська голова Слов’янська Неля Штепа, яка не брала участі у виборах 2015 року.

Особа Штепи є щонайменше «суперечливою» з огляду на її поведінку під час захоплення Слов’янська бойовиками Гіркіна. Інтерв’ю, яке вона дала російській газеті у квітні 2014 року, й досі можна знайти в інтернеті. Тоді Неля Штепа казала таке:

«Я єдиний законний мер, який сьогодні йому каже: Володимир Володимирович Путін, зайдіть сюди, зайдіть і просто допоможіть нам. Ми побачимо, що ми вам потрібні, і вся громада проголосує за федералізацію в складі Росії».

На початку окупації Слов’янська Штепа підтримала проросійських бойовиків, закликала Володимира Путіна (а це значить — російські війська) на допомогу, виступила за анексію Криму та підтримала незаконний референдум про відокремлення від України. Правда, трохи пізніше Штепа коментувала події у Слов’янську вже для українських ЗМІ, оцінюючи їх як збройну окупацію. Тим не менше, після звільнення міста Неля Штепа була заарештована й звинувачена в підтримці сепаратизму й тероризму. Обвинувачення, за яке загрожує довічне ув’язнення. Утім, Штепа заперечує всі звинувачення і стверджує, що її заяви були зроблені під примусом (в тому числі й фізичним) з боку сепаратистів.

Понад три роки Неля Штепа провела під вартою в слідчому ізоляторі, потім деякий час перебувала під домашнім арештом, аж доки скінчився його строк. Таким чином, зараз вона все ще в статусі підозрюваної, але може вільно пересуватися. Понад те, Штепа виграла судовий процес проти України в Європейському суді з прав людини, — як компенсацію за надто тривале тримання під вартою під час досудового розслідування держава виплатила їй 3600 євро. А судовий процес проти неї після шести років та п’яти перезавантажень все ще перебуває на початковій стадії.

У боротьбі за крісло мера Слов’янська на місцевих виборах 2020 року соціологічні опитування показують високі шанси Нелі Штепи на перемогу. Активіст Денис Бігунов знає Штепу особисто, оскільки працював у міській раді в час, коли вона очолювала місто. Каже, мав із нею розмову й зараз, вже коли вона ухвалила рішення балотуватися на посаду міської голови.

«Вона каже: я — мама міста, я всіх вас люблю, і я виграю вибори, зроблю це місто кращим. Вона мені це сказала».

Денис ретельно підбирає слова, щоб охарактеризувати Нелю Штепу.

«Вона така жінка, яка… (пауза). Ну, слід трохи думати, перш ніж щось робити. Вона часто імпульсивна, і взагалі вона дуже колоритна жінка… Але я б не сказав, що у неї чіткі проросійські чи сепаратистські погляди, або проукраїнські погляди. Це просто звичайна жінка зі Слов’янська, яка виросла в Радянському Союзі, пройшла свій життєвий шлях, і вона просто любить своє місто, свою квартиру, свою сім’ю… Коли прийде Україна, вона вивісить український прапор і зустріне з короваєм. Коли прийде Росія, вона й Росію зустріне з короваєм».

Свідченням популярності Нелі Штепи у місті є хоча б те, що в 2015 році, коли вона сиділа у слідчому ізоляторі, нинішній мер виграв вибори із гаслом: «Любити Слов’янськ, як Неля».
Практично нема сумніву, що й на нинішніх місцевих виборах у Слов’янську та в цілому на Донбасі переможуть проросійські партії. Денис Бігунов, однак, вважає, що їхні виборці голосують передусім не за Росію, а за мир, який ці партії обіцяють.

«За мир, за соціальні виплати, за все хороше — за дешеву ковбасу та за мир. Але як цього досягти, вони не вдаються у подробиці. Я думаю, що вони люблять Україну, але люблять її по-своєму. Вони люблять Україну, яка була в Радянському Союзі… Так само можна любити зайців, які бігають десь у лісі, а можна любити зайців на шампурі, теж дуже смачно. Так і в цьому випадку: кожен любить по-своєму».

Дійсно, саме встановлення миру є найбільшим бажанням і очікуванням виборців, і тому навіть на місцевих виборах провідну роль відіграє «велика політика». Цим користуються всі політичні сили, які у пошуках голосів прагнуть представити себе «миротворцями».

Нинішній міський голова Слов’янська Вадим Лях балотується від партії «Опозиційний блок». Інший топ-кандидат на посаду очільника міста — Павло Придворов, висунутий від партії «Опозиційна платформа — за життя», рекламні щити якої безапеляційно заявляють: «Єдина, здатна відновити мир». Неля Штепа, своєю чергою, іде в мери від «Партії миру та розвитку». Усі три партії генетично пов’язані (походять із середовища) з колишньою «Партією регіонів» Віктора Януковича і борються за перемогу в Слов’янську на наступних виборах. Виклик їм може кинути хіба що партія «Слуга народу» Володимира Зеленського, та й та великою мірою завдяки своїй аморфній ідеології.

Утім, проукраїнські активісти задаються питанням, якою буде ціна миру. Коли в грудні 2019 року, після трирічної перерви, в Парижі готувався минулий саміт «нормандської четвірки», щоб обговорити врегулювання конфлікту, в багатьох населених пунктах України пройшли велелюдні попереджувальні мітинги. У Слов’янську тоді на головній площі міста зібралося близько півсотні людей, щоб заявити про неприпустимість будь-яких поступок у принципових питаннях.

«Дуже досвідчені керівники Німеччини, Франції, а особливо хитрий Путін, можуть легко обвести довкола пальця нашого політично недосвідченого президента. Я хвилююся за свою державу і не хочу, щоб президент переходив «червоні лінії». Він не повинен допустити здачі української території, він повинен не допустити виборів на окупованій території, поки там є російські війська, і так далі».

Наступні місцеві вибори, які відбудуться 25 жовтня 2020 року, не будуть проводитися на неконтрольованій території. Та й в осяжному майбутньому мало надії на остаточне розв’язання конфлікту. Тим не менше, за президентства Зеленського Україна вже зробила певні кроки до реінтеграції, які, проте, значна частина суспільства сприйняла неоднозначно.

Серед них, зокрема, спрощена процедура прийому випускників шкіл з неконтрольованих територій до всіх українських університетів. Багато українців побоюються, що діти, які протягом останніх шести років виростали в агресивному антиукраїнському середовищі сепаратистських псевдореспублік, принесуть цю ворожість із собою. Навіть Петро Дудник, пастор-волонтер, сумнівається в їх здатності до інтеграції в українське суспільство.

«Якби це був 2014 рік, я б відповів: так, звичайно, треба над цим працювати. У 2015 році з цим ще можна було б якось впоратися. Але зараз — з тих пір виросло нове покоління. Вже минуло шість років! Подумайте лише — дітям, яким тоді було 11 років, зараз 17, і вони все своє свідоме життя прожили у ситуації війни. Не просто війни, а промивання мізків!»

Петро Дудник сподівається, що час врешті-решт примирить обидві сторони. Однак сьогодні, на його думку, Україні краще було б відмежуватися від окупованих територій.

«Я би погодився, щоб, Україна дала строк всім, хто хоче звідти виїхати, виділила їм гроші, щоб могли собі тут житло побудувати, а через півроку побудувала б велику бетонну стіну і сказала : живіть, як хочете, не чіпайте нас. Пройдуть роки, як з Берліном, з Німеччиною, коли будуть проситися і казати: давайте змінимо ситуацію. Можливо, це було б найкраще сьогодні для України».

Чимало українців вважають, що всі лояльні до України громадяни вже виїхали з так званих Донецької та Луганської народних республік. Справді, в Україні налічується майже 1,5 мільйона внутрішньо переміщених осіб, переважно з Донбасу. Лише в Слов’янську їх зареєстровано 40 тисяч. Утім, багато хто насправді й надалі мешкає на окупованих територіях ОРДЛО, а сюди приїжджає через лінію зіткнення лише періодично, щоб, наприклад, забрати українські пенсії або інші соціальні виплати.

Але дехто справді переїхав до Слов’янська, і, навпаки, зрідка буває на окупованій території, щоб навідатись у покинуте там житло. Коля та Лєна є саме такими переселенцями. Сімейна пара вже рік винаймає помешкання в Слов’янську, тоді як їхня власна квартира в Донецьку стоїть порожня. Для нашої розмови є одна умова: не фотографувати. Побоюються, що це може нашкодити під час наступних поїздок до Донецька. Коля, до речі, не підтримує ідею будівництва стіни на межі з ОРДЛО:

«Чесно кажучи, треба звільнити територію і вигнати всіх цих. Я вважаю, що зараз там не повинно проводитись жодних виборів. Але найкраще — викинути їх в Росію, нехай Магадан будують. І особисто я також за те, щоб Україна не виплачувала там пенсії. Чому проукраїнська бабуся тут отримує одну пенсію, а там отримують дві?»

Не секрет, що пенсіонери на окупованій території навіть отримують вигоду від поточної ситуації, оскільки вони можуть одночасно отримувати пенсію як від України, так і від сепаратистських псевдореспублік.

Коля — кремезний, серйозний чоловік із триденною щетиною, Лєна — скоріше тендітна жінка. Обоє середнього віку. Лєна каже, що до від’їзду з Донецька її чоловік одна за одною втратив там дві роботи. Із першої його звільнили, бо відмовився вступити в рух «Донецька республіка». Другу роботу втратив, оскільки відмовився підписати петицію проти України. Крім того, каже Лєна, вони просто вже не витримували тої ворожої до України атмосфери. І їй важко уявити, як вона могла б знову жити поряд з цими людьми в Донецьку, якщо конфлікт якимось дивом буде розв’язано.

«Зараз це чуже місто для мене. Моє місто залишилося в 2014 році. Коли я зараз іду вулицями, я його не впізнаю. Навколо чужі люди. Ми розірвали стосунки з половиною родичів та більшістю знайомих. Нам боляче, ми страждали через це. Можливо, ми беремо все це занадто близько до серця, але інакше це не виходить. Ми залишили все і приїхали сюди. Так, можливо, тут складніше починати нове життя, але морально нам легше», — каже вона.

Шанси зустріти внутрішньо переміщену особу в Слов’янську справді високі. Так, одразу в готелі, де я зупинився, жінка на стійці реєстрації виявляється біженкою з Макіївки.

Потім у кафе, де обідаю кілька днів поспіль, дізнаюся від офіціантки, що менеджерка — Катя — з Алчевська, міста на окупованій території так званої ЛНР. Із розмови з Катею дізнаюся, що кафе було частиною регіональної мережі, яка почалася саме з Алчевська й розрослася до півтора десятка закладів у Донецькій та Луганській областях. Щоправда, більшість кафе залишилися на непідконтрольній Україні території. Сама Катя переїхала з Алчевська в Слов’янськ ще в 2014-му році. На моє запитання, де живе власник бізнесу, дівчина відповіді не знає.

У будь-якому випадку, Катя застерігає не сприймати всіх, хто залишився на окупованих територіях Донбасу, як налаштованих проти України:

«Ми не знаємо, чому вони там залишились. Можливо, у них просто немає грошей на переїзд. Залишити все і переїхати — це дуже складно!»

Єдине станом на сьогодні опитування, проведене українськими соціологами на території сепаратистських псевдореспублік восени 2019 року, демонструє похмуру картину настроїв в окупованих районах Донбасу. Володимир Путін та його пропагандист Володимир Соловйов вважаються тут найбільшими авторитетами, респонденти бачать своє майбутнє в Росії, а Україна, на їхню думку, несе всю відповідальність за конфлікт. Утім, достеменність результатів цього опитування дехто піддає сумніву. Скептики переконані, що в умовах диктатури респонденти бояться вільно висловлювати свою думку. Слов’янський активіст Денис Бігунов також вважає, що на окупованих територіях настрої не такі однозначні:

«Якщо хтось підходить до вас і питає: хто винен, Росія чи Україна, а офіс КДБ-МГБ ДНР знаходиться лише в декількох кварталах, то, звичайно, ви скажете, що винна Україна. Так було і в Слов’янську. Група проросійськи налаштованих людей підійшла тоді до мене на вулиці і питає: ну, ти за Росію? Я відповідаю: звичайно, за Росію! Чи слід було сказати, що я за Україну? Щоб мене кинули на підвал? Перш за все, стояло завдання вижити! І там така сама ситуація. Тому я скептично ставлюся до таких опитувань у районах, де завтра тебе просто можуть закопати. І що тоді з того, що ти був патріотом».

Водночас соціологи кажуть про нову тенденцію в суспільних настроях тієї частини Донбасу, яку контролює Україна, а саме: готовність жити окремо від самопроголошених республік.

Згідно з дослідженням, проведеним фондом «Демократичні ініціативи» у лютому та березні 2020 року, передусім мешканці Донецької області не погоджуються на мир за будь-яку ціну.

Наприклад, багато з них вважають неприйнятним проведення виборів на непідконтрольній Україні території на умовах сепаратистів, які, зокрема, вимагають створення там місцевої поліції, судів та прокуратури виключно з представників сепаратистських районів, а також надання повної амністії проросійським бойовикам. При цьому всі хочуть миру.

Остання домовленість із бойовиками про припинення вогню вздовж лінії фронту була досягнута наприкінці липня. Це вже 29-та угода такого роду, починаючи з 2014 року.

Нинішня домовленість наразі дотримується найдовше, хоча навіть зараз російські найманці регулярно відкривають провокаційний вогонь, і навіть в період нібито перемир’я з українського боку були втрати.

Водночас переговори про відведення озброєнь викликають тривогу в суспільстві. Рік тому українські військові були відведені з двох позицій, зараз мова йде про відведення з наступних трьох або й п’яти. Критики закидають владі, і передусім президенту Зеленському, що такі дії демотивують українських бійців та послаблюють обороноздатність держави.

Для Олени Напрягло відведення українських озброєнь віддає особистим болем. За одну із цих позицій її син Роман заплатив своїм життям.

«Я цього не розумію. Це відведення військ для мене — як ніж у серце. Стільки хлопців було вбито! І зараз ми збираємось здати ці території з надією, що ніхто з іншого боку туди не зайде? Такого не може бути! Може десь, але з Росією це не працює».

Олена розмовляє російською, час від часу намагаючись переходити на ламану українську. Вона сипле іменами командирів, посад та підрозділів, які навряд чи щось скажуть непосвяченому. У кутку вітальні на стіні висять портрети її сина, на комоді — його медалі, шеврони та чорний берет морського піхотинця. Скраю миготить лампадка.

 

Роман Напрягло пішов добровольцем до війська у віці 19 років і був убитий менше ніж за два тижні після свого 20-річчя. Зараз його батько, чоловік Олени, служить у колишній частині сина. Тож дома Олена удвох із донькою, 14-річною Оксаною. Оксані було десять років, коли її старший брат пішов в армію, вона запам’ятала його дуже дорослим і серйозним. Коли Олена Напрягло говорить про прихильників Росії та сепаратистів, називає їх «колаборантами». Каже, співчуття від них у зв’язку з Романовою смертю нема.

«Дуже мало хто співчуває. Натомість, зазвичай плюють у спину. А якби мали можливість, то й в лице би плюнули. Дуже важко бути патріотом тут, у Слов’янську …»

Коли я запитую Оксану, дочку Олени, чи є проросійські настрої у школі, чи підтримують Росію її однокласники, вона заперечує, але потім додає фразу, якій я не знаю — радіти чи засмучуватися.

«У нас є люди, які за Україну і яким все одно. Більшості все одно, який тут прапор висітиме…»

Могилу Романа Напрягла знайти не важко. Вона розташована на головній алеї Північного кладовища у Слов’янську. На надгробку з чорного мармуру — Романів портрет. Дорога до його могили веде повз поховання бойовиків, адже вони праворуч від входу на цвинтар. Я питаю у матері Романа, що вона при цьому відчуває.

«Бог їм суддя. Чому я повинна судити їх? Усі ми колись там будемо і відповімо за всі наші дії. Зараз для мене головне, щоби Роману там трохи легше було. Кажуть, там немає нічого поганого, немає страждань, все добре. Нічого не болить. Ми не знаємо, але повинні Богу принести молитву».

Громадська ініціатива про присвоєння імені Романа Напрягла головній вулиці Слов’янська, яка нині називається Центральна, наразі не знайшла великої підтримки. Подейкують, нібито саме прізвище багатьом не до вподоби, оскільки має конотацію зі словом «напружувати» чи «напруження», а люди, мовляв, і без того мають занадто важке й повне стресу життя.

Вулиця Центральна біжить від церкви «Преображення Господнє», чотирьох вірян якої убили проросійські бойовики, повз пам’ятну стелу загиблим українським солдатам, далі повз храм Православної церкви України, в якому служить ледь не розстріляний донськими казаками отець Савва, та коледж, в якому навчався полеглий Роман, — аж до міської ради. Та стоїть на Соборній площі.

Перед міськрадою майорять на вітрі п’ятнадцять українських прапорів, і ще один — над ратушею. Із гучномовців на Соборній площі, зовсім неочікувано, лунає джаз.

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS