Справа проти мене «розроблялася» рік або навіть більше — звільнений журналіст Роман Сущенко

Про життя та мистецтво за ґратами, про зраду, затримання та суд. Про все це у великому інтерв’ю зі звільненим із російської в’язниці українським журналістом Романом Сущенком

Записали ми цю розмову не у студії, а у лікарні «Феофанія», де нині перебуває Роман.

Нагадаємо, 30 вересня 2016-го року його затримали у Росії, звинуватили у шпигунстві на користь України, а у 2018-му році засудили до 12 років позбавлення волі.

7 вересня цього року під час обміну між Україною та Росією Роман Сущенко повернувся в Україну.

Валентина Троян: Хотілося б повернутися у 2016-ий рік, коли ви працювали власним кореспондентом «Укрінформу» у Франції і за певних обставин поїхали до Москви. Чому ви наважилися, адже у 2016-му році українці побоювалися їхати туди, навіть у власних справах?

Роман Сущенко: Це була особиста сімейна історія і мені потрібно було відвідати родичів. Ніхто з моїх близьких не міг їхати з різних причин і я наївно сподівався, що моя скромна персона журналіста, який працює в Парижі, висвітлює події переважно у Франції, не викличе зацікавленість.

Валентина Троян: На прес-конференції, яку ви нещодавно давали разом із своїм захисником Марком Фейгіним, було згадано про росгвардійця, з якими ви підтримували зв’язок. Ви можете розповісти про цю людину?

Роман Сущенко: Ця людина народилася у місті Києві ще за радянських часів, отримала військову освіту і будувала свою кар’єру. Після того, як Україна стала незалежною, він поїхав спочатку за кордон служити, а потім опинився в Росії і продовжив цю військову кар’єру. Ми спілкуємося вже понад два десятки років, але це спілкування не було тісним чи регулярним.

Валентина Троян: Виглядає так, що ваш друг дитинства?

Роман Сущенко: Ні, це не друг дитинства. Просто наші дружини колись були знайомі, і так склалося, що ми познайомилися, а далі просто підтримували якісь товариські стосунки.

Валентина Троян: Що з ним зараз?

Роман Сущенко: Мені важко казати, що саме зараз відбувається з ним, оскільки востаннє я його бачив у травні 2018-го року, коли він свідчив у суді. Після того, як він дав ці свідчення, ми жодного разу ніде не контактували.

Валентина Троян: Марк Фейгін сказав, що ваша справа була засекреченою, то чи можете ви про обставини, про які я розпитую, говорити повною мірою?

Роман Сущенко: Вона насправді закрита. Марк Фейгін, оскільки він громадянин Росії, вимушений був підписувати відповідні папери, але я нічого не підписував, тому я відкрито можу говорити про все.

Справа сфабрикована. За нашими з адвокатом оцінками, вона планувалася, можливо, рік а можливо і довше. Мотивацію оцього мого колишнього товариша я навіть не знаю достеменно, я тільки можу припустити: чи він перебував на гачку у спецслужб, чи вляпався в якусь історію. Чи це була його ініціатива, чи спецслужби читали нашу електронну переписку з ним, адже я бачив всі наші повідомлення у справі – їх використали у якості свідчень.

Сама операція була розроблена спецслужбами, відповідно, була залучена велика кількість людей. Я в справі дивився документи, то були певні запити в різні їхні суміжні структури, вони з усіх боків вивчали мене, і їхні спецслужби звітували, що вони мене знають, що я очікую акредитацію при МЗС Франції, що я ходжу в різні інститути на події. І я читаю, що мене викреслено з якихось списків відвідувачів, там йшлося про якісь закриті засідання, я навіть не знав про такі.

Ще якась спецслужба відстежувала, де я проживаю в Києві – там є адреса, номер авта. І вони зробили припущення, що мій будинок наче закріплений за Міноборони, а це означає, що я можу бути причетний до українських спецслужб. Хоча цей будинок збудований був Державним інститутом Харчпрому за радянських часів, від бабусі моєї дружини нам дісталася ця квартира.

Я так розумію, що вони стежили з мною, хоча сам я нікого не бачив, бо пересувався в багатолюдних місцях. Але інтуїтивно якийсь дискомфорт був, і особливо в той день, коли відбулося захоплення. Я тоді не зрозумів джерело такої негативної енергетики, але мені було ніяково.

Валентина Троян: Вам закидали, що ви – співробітник розвідки. Потім Головне управління розвідки спростувало цю інформацію. Чи додали це до справи?

Роман Сущенко: Так, адвокат Марк Фейгін отримав купу документів від наших урядових структур. Це були офіційні документи і від Міністерства оборони, і з Головного управління розвідки, це були документи з Інституту журналістики, це були документи з «Укрінформу», були документи моєї акредитації при МЗС Франції. Крім того, зі мною були документи, що я проживаю у Франції. Всі ці документи у справі є.

Валентина Троян: Поки тривало слідство і ви були в СІЗО, які у вас були думки. Чи була хоч невелика надія на те, що буде виправдання або умовний термін?

Роман Сущенко: Такі надії були десь півтора року, можливо, рік. Під час перехресного допиту головний свідок обвинувачення, м’яко кажучи, поплив. Там знайшлася купа протиріч: він чи забув, чи погано підготувався до цього засідання – він говорив такі речі, які не відповідали протоколам його допиту слідчими. І після цього опитування ми сподівалися, що це також вплине, адже суддя в своїх висновках відзначив це, що наявні серйозні протиріччя. Але вирок був винесений такий, який ми знаємо.

Валентина Троян: Ви якийсь стосунок взагалі мали до Міноборони?

Роман Сущенко: Так, я за першою освітою військовий, навчався в Києві, колись це було Танкове військове інженерне училище, яке випускало кадри технічного складу. Тобто я військовий інженер, знаюся на військовій техніці і озброєнні. Потім я до 2001-го року служив у Збройних силах. Але так склалося, що я не бачив перспектив, там були постійні скорочення, відповідно, я вирішив залишити військову службу. За рік після звільнення я пішов працювати в «Укрінформ». Працюючи в «Укрінформі» я також опікувався військовою тематикою, працював із прес-службою Міноборони, інколи з прикордонниками. А паралельно у 2002-му році я заочно поступив до інституту журналістики.

Валентина Троян: Вашу першу військову освіту згадували під час суду?

Роман Сущенко: Так, звичайно, вони згадували цю мою освіту і мій досвід, це по-перше, а по-друге, вони підняли архіви, і там був один документ – приписна картка. І там були переміщення на посадах, куди я поїхав, призначення і так далі.

Валентина Троян: Під час прес-конференції ви сказали, що змінили понад десять камер. Хто були ваші сусіди і чи були суперечки?

Роман Сущенко: Це тільки в Лефортово стільки, а потім ще -надцять камер було в колонії. Сусіди були різні, зокрема, в Лефортово це були два таджики. Першого було засуджено за політичне бачення організації Хізб-ут Тахрір, яка в Росії заборонена. Також були троє росіян, один бус спецслужбіст, і в нас з ним не склалося. Ми три тижні десь перебували в одній камері, і він не дуже горно себе повів. Справа в тому, що мені передавали книжки активісти, і в мене було близько 50-ти книжок. Коли я до нього переселявся, то я йому подарував кілька книг, які я прочитав, бо в нього був день народження. Він подякував, але в мене залишилися цікаві книжки. І коли я їх зложив на полицю, за кілька днів побачив, що вони стали змінювати свій порядок, в якому я їх встановив. Одного разу до нас заглядає працівниця ФСІН, яка відповідала за бібліотеку, каже, чи вирішив він зі мною, щоб мою книжку переслати родичам. А він сказав, що це не моя книжка, а сусіда, який був до мене. І повертає йому конверт, в якому він комусь хотів відправити мою книжку. Я одразу перелікував всі книжки, виявилося, що не вистачає ще двох. А він їх заховав до себе у сумці. Я потребував їх, він мені віддав, нічого не кажучи. При зустрічі з адвокатом я розповів цю ситуацію, він одразу зателефонував слідчому і попросив, щоб мене перевели в іншу камеру.

Валентина Троян: Коли я побачила ваші малюнки, вони мені дуже сподобалися, і в мене виникло питання — чи завжди ви так малювали?

Роман Сущенко: Я малюванням займався з дитинства, але вчився самотужки. Тобто я ніде ніяких художніх шкіл не закінчував. Десь у дитинстві у дитячому садочку я вперше побачив олівці, малювання продовжилося в шкільні роки. Мама працювала у бібліотеці і я часто приходив до неї на роботу, брав великі книжки і перемальовував з них ілюстрації. А вже коли я вчився у військовому училищі, нас було троє хлопців, які випускали стінгазету. В двох моїх цих друзів був хист і освіта відповідна, я навчився в них, як малювати олією, аквареллю. Тому пізніше у дорослому житті натягував полотно на рами і малював для себе чи родичів.

А потрапивши за грати, треба було якось випливати з цих жахливих умов, і я там почав малювати. Спонукав мене до цього оцей сокамерник, який в мене вкрав книжки. Він там теж щось малював, але невеликої якості були його малюнки. А потім, коли поміняв сусіда, в нього було кілька цікавих ілюстрацій, і я почав малювати і втягнувся. Так розпочалися мої експерименти.

Валентина Троян: З чим ви експериментували?

Роман Сущенко: Спочатку це була заварка чаю. Вона настоювалася в окріпі і я брав вушні палички і потихеньку розмальовував. Коли треба було малювати якісь тонкі речі, то використовував дерев’яні зубочистки. А так – кулькова ручка, переважна синього, чорного або фіолетово кольору.

Пізніше я взяв лушпиння цибулі, також настоював та використовував. А потім одного разу мені передали бурячок і він так класно лягав на папір!

Коли я потрапив у колонію, консул привіз мені пастель, крейду, і я нею почав працювати. Ну а коли Марк вже надіслав акварель і пензлики тоненькі, то я почав отримувати задоволення повною мірою.

Валентина Троян: Як ви дізналися про обмін?

Роман Сущенко: Я до кінця не знав, чи він відбудеться, чи ні. Але етапування відбулося літаком, це був конкретний натяк на те, що якісь рухи йдуть. 15 серпня до мене прийшли і сказали – збирайся, їдеш на етап літаком, скоріше за все, в Москву. Я швидко зібрався. Всі речі, які в мене були – їжа, газети, ковдра, теплі речі – я всі залишив і попросив передати їх ще одному нашому братові по нещастю – Валентину Вигівському, який там залишився. Я не знаю, чи він отримав чи ні, але я вже звертався до наших дипломатів, щоб вони попросили консула дізнатися про це.

15 серпня мене конвоювали окремим конвоєм до Кірова в ізолятор. Перед тим мені дали можливість зателефонувати адвокату. Правда, він не зміг взяти слухавку. Тоді я набрав консула і повідомив про етапування.

16 серпня ми прибули у Лефортово, і там я знаходився вже до обміну. А чи шостого чи п’ятого березня мене вивели на зустріч до консула, який з сяючими очима, наповненими сльозами, сказав, що треба підписати документ, і скоріше за все, очікування щодо обміну будуть виправдані. Цей документ називався Посвідчення про повернення в Україну. І 7 вересня о 4 ранку постукали у віконце і сказали, що треба збирати речі. Я вже зрозумів, що, скоріше за все, це станеться, хоча до кінця не вірив.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.