Тарас Апонюк: 22 лютого, напередодні початку повномасштабної війни, розуміючи, що надвигається щось серйозне, я повернувся до підрозділу. І вже як людина, яка там відбула ротацію, має якийсь попередній досвід, мене взяли до артилерійського розрахунку.
Олег Климчук: Де була ваша дислокація?
Тарас Апонюк: В Авдіївці, але нас доволі швидко почали перекидати на інші напрямки. Спочатку ми поїхали на Оріхівський напрямок, зупиняли там прорив. Потім — на Криворізький напрямок, потім на кілька днів повернулись на Київщину, працювали на лівобережжі, після цього знову поїхали у Кривий Ріг, далі — Ізюм. У складі цього підрозділу ми почали розширятися. Була зібрана нарада, де більшість бійців висловили свою позицію щодо того, що треба нарешті легалізовуватись в якійсь силовій структурі. З 2014 року цей підрозділ ніде ніколи офіційно не був легалізованим — він був у складі Добровольчого українського корпусу.
З квітня 2022 року почався процес оформлення — тоді підрозділ формувався у складі Сил спеціальних операцій. Формувались нові підрозділи й Дмитро «Да Вінчі» Коцюбайло ухвалив рішення й призначив мене командиром третьої роти Сил спеціальних операцій. Вже за 2 місяці ми з цією ротою працювали в районі Бахмуту. 30 липня мене поранили — було доволі важке поранення, вже третє. Ще одне було у 2018-му році під Авдіївкою. Цього разу я надовго вибув із війська. У мене була перебита стегнова кістка, накладена пластина, відірваний шматок м’язів, одна нога коротше іншої. Власне пізніше я отримав інвалідність, але загалом відновлення зайняло приблизно 10 місяців. Це був доволі тривалий період і за цей час в батальйоні все змінилось. Його з ССО перевели у Сухопутні війська, сформувалася 67-ма окрема механізована бригада.
Уже на момент мого повернення Дмитро Коцюбайло загинув, тобто змінився і командир батальйону. Коли я повернувся, ним став Юрій Капустяк, до цього він був заступником командира. Я дуже просився назад до хлопців, але мені пояснили, що я навіть бігати не зможу, потрібне відновлення і тоді я зможу повернутись. Однак не так склалось, як гадалось, і я потрапив у штаб. Спочатку був начальником групи підготовки батальйону. З липня він став окремим, тобто йшлося про розширення штату, зміну логістики, можливість мати певні види важкого озброєння. Продовжуючи справу Дмитра Коцюбайла, підрозділ отримав назву 1-й Окремий штурмовий батальйон «Да Вінчі» ім. Героя України Дмитра Коцюбайла у складі 67 ОМБР ДУ з командиром Юрієм «Капустою» Капустяком.
Власне подальша його доля доволі непроста — Юрій Бутусов пізніше назве цей підрозділ пожежниками фронту. Його перекидали як резервний на найскладніші напрямки фронту, тоді почались втрати й доволі складні кампанії. Однак зараз підрозділ розвивається, розгортається й ефективно виконує завдання на фронті.
Олег Климчук: Ваша рідна земля Одещина, Бессарабія, так? Наскільки вона змінилася за ці 10 років?
Тарас Апонюк: Зміни відбулись, безумовно. Можливо не так швидко, як хотілося б. Однак люди вже більше орієнтуються, розуміються, що відбувається, підтримують. Щоразу, коли я приїжджаю у Татарбунари, вистачає людей, які підходять, дякують, запрошують мене на різні заходи, до прикладу, уроки мужності в школі, чи ще щось.
Змінилася й Одеса — обласний центр, який завжди був доволі складним. Згадуючи період до Майдану і війни, можна було туди приїхати й десь на зупинці мати конфліктну ситуацію з місцевими мешканцями щодо спілкування українською або носіння вишиванки. І в мене безпосередньо такі конфлікти доволі часто виникали. Зараз, приїжджаючи в Одесу, вже цього не відчуваєш, і дуже приємно, коли там перебуваєш і випадково чуєш українську мову на дитячому майданчику, в кафе чи деінде. Ситуація поліпшується. Можливо не такими швидкими темпами, як хотілося б. Мені здається, що східні та південні регіони швидше почнуть українізуватися, набиратись українського змісту тоді, коли Україна справді стане успішною країною. І коли бути українцем, носити цю ідентичність, говорити цією мовою, це буде ознака успішної людини.
Олег Климчук: Ви, як представник 1-го окремого штурмового батальйону, що зараз робите у Києві, з якою місією приїхали?
Тарас Апонюк: Зараз командування підрозділу відправило мене в Київ для того, щоб відкрити рекрутинговий центр підрозділу. Це дуже важливий напрямок. Якщо знаєте, з 5 жовтня вступив в дію новий закон, по якому кожна військова частина може мобілізувати людей саме до себе. Відповідно важливе розгортання рекрутингу, спілкування і налагодження контакту з тими людьми, які загалом хочуть займатися підготовкою, розвиватись і в перспективі бути підготовленими до виконання задач у батальйоні.
Одна з проблем, з якою ми зараз зіштовхуємося, це методи відбору людей через ТЦК. Людей виривають з їхнього цивільного життя, вони максимально неготові, взагалі не розуміють, що відбувається, вони не були ніколи до цього у військових організмах, підрозділах. Вони стресують, до того, це можуть бути люди 50+ років, з якимись хронічними захворюваннями. Це складно, адже потрібен рівень перепідготовки для того, щоб людина, як по сходинках, проходила цей шлях. Вона спочатку прийшла, подивилася, позаймалася, отримала якісь навички з тактичної медицини, позаймалась фізично, потім отримала навички з військової топографії. І step by step (крок за кроком — ред.) рухалась далі до того рівня, коли вона вже отримує впевненість у собі. Людина має ознайомиться, що таке взагалі військовий підрозділ, як він організований і які є перспективи перебування в ньому. Яка дисципліна, субординація, виконання команд, які дають тобі старші. І поступово людина вже буде більш підготовлена навіть ментально до того, що одного дня її мобілізують, можливо до нас, а можливо ні.
Ще також можливий момент для кожного, хто потенційно може рекрутуватись, — це потрапити в підрозділ, мати вже якісь знайомства, горизонтальні зв’язки з тих підрозділів, куди хочеш потрапити. Це важливо для того, щоб не опинитись в ситуації, коли ти прийдеш, мобілізуєшся, а потім захочеш дуже швидко покинути цей підрозділ, тому що там, до прикладу, командир некомпетентний, або він має якісь шкідливі звички, колектив не відповідає власним уявленням тощо.
Олег Климчук: То ви ще не розгорнули свій рекрутинговий центр, чи вже він почав працювати?
Тарас Апонюк: Ми вже працюємо з деякими групами громадян, в тому числі молоддю, з тим, щоб їх навчати, займатись з ними. Щодо самого центру, як місця, куди потенційний рекрут може прийти, щоб заповнити анкетування і відповідно через якийсь час йому знайдуть посаду, — це місце у нас ще в пошуку. У нас була неприємна ситуація, коли ми знайшли приміщення, розбудували офіс, повісили рекламу, але мешканці житлового будинку, де розташовувалося це приміщення, були проти. Вони казали, що в цей під’їзд можуть закинути гранату або димову шашку, тобто буде небезпека для них самих.
Зараз у нас є «гаряча лінія» і сайт. Є онлайн можливість поспілкуватися з нашим представником, з відділом кадрів на «гарячій лінії», отримати повну інформацію, як потрапити до нас у підрозділ.
Олег Климчук: Які у вас є військові спеціальності?
Тарас Апонюк: Їх достатньо за різними напрямками, але тут все залежить від рекрута, від тих сильних сторін, які він має, і його навичок у певному напрямку. Якщо людина колись була трактористом і знає, як керувати цією машиною, то відповідно її можна забрати на механіка, водія. Для неї не буде складно в оперативні строки навчитись цього. Якщо людина має якісь технічні навички, вона може бути зв’язківцем. Якщо вона має медичну освіту і має досвід у медичній області, то таку людину можна забрати на медпункт. Очевидно найбільш поширена і потрібна професія зараз — це штурмовик.
Олег Климчук: У вас теж є, мабуть, дроновий підрозділ?
Тарас Апонюк: Так, безперечно, у нас є іноземні дрони, безпілотні авіаційні системи — цей штат теж розширюється, туди набирають людей. Це напрямок, який постійно розвивається, рухається, не стоїть на місці. І відповідно, якщо ти хочеш залишатись ефективним, тобі потрібно вдосконалюватись.
Олег Климчук: Яку ви бачите найбільшу проблему з боку тих, хто бажає долучитися до підрозділу? Чи це фізична підготовка, чи морально неготові люди, чи занадто молоді або занадто старші? Якісь є такі очевидні речі, яких не можна уникнути й з цим треба працювати?
Тарас Апонюк: Головне питання — це цільова аудиторія, з ким ми взагалі маємо працювати на сьогодні. У більшості це люди, які до цього можливо мали певний досвід ухилення. Насамперед їм треба пояснити, що їх підготують, забезпечать, треба показати їм наших командирів, те, що це компетентні люди, і відповідно, щоб вони попрацювали з ними, а потім ухвалювали своє рішення. У певної кількості громадськості є таке уявлення про те, що людей без підготовки нібито «кинуть на м’ясо». Відповідно багато хто цього боїться. З людьми треба працювати і все їм пояснювати.
Олег Климчук: Чи можете ви сказати, яка ситуація нині на фронті? Чи слідкують бійці за світовою і внутрішньою політикою?
Тарас Апонюк: Очевидно, що бійці мають гаджети і можливість доступу до інтернету. Вони активно слідкують за тим, що відбувається як всередині країни, так і ззовні, обговорюють між собою всі ці події, і це дуже далеко не завжди якісь позитивні відгуки. Дещо зачіпає повністю всіх нас і в тому числі тих бійців, які ризикують своїм життям і здоров’ям на фронті. Якщо десь не вистачає забезпечення чи зброї, тоді можуть бути коментарі з цього приводу.
Олег Климчук: А буває, що досі не вистачає озброєння і забезпечують не так вчасно і не в такій кількості, як хотілося б?
Тарас Апонюк: Ніколи не буває всього достатньо, особливо боєприпасів, але тут, знаєте, більше про інше. Про те, що дійсно будь-яка тема супроводжується якимись власними коментарями, жартами, ще чимось. Дуже різні на це все реакції, в тому числі за Трампа, активно все обговорюється, висуваються різні позиції і відповідно воно не може бути поза увагою. Військо — це зріз суспільства, і ці самі люди, які вчора були біля вас, йдуть в армію, і так само потім комунікують і між собою все обговорюють. Очевидно, що всім це цікаво, і будь-яка тема, яка виникає, спричиняє певну дискусію.
Олег Климчук: У вас, у ваших колег немає відчуття, що ви живете одними цінностями, а цивільне суспільство — іншими? Дехто каже, що це дуже чітко бачить.
Тарас Апонюк: Так, є ця прірва, справді, вона тільки розширяється. Вона пов’язана з цілим набором запитань, але, якщо ми дивимося на державу, як певний суспільний договір, то в тих, хто захищає сьогодні дуже багато запитань. Одне із банальних: «Чому мене вчасно не поміняли, чому я залишаюсь тут і служу, а ви можете далі нормально себе почувати в цивільному житті?». Тому що 2,5 роки війна, так? І навіть дуже такий грубий метал, він потрохи плавиться, в більшості людей вдома сидять діти, проблеми, робота, ще щось, але вони не можуть повернутися. Їм немає заміни, тому що частина цивільних у тилу не захотіли прийти в ТЦК, оновити свої дані, щоб їх замінити, думаючи про те, що ось ці люди там самі між собою якось розберуться. Це одна із проблем, але прірва наростає.
Якщо послухати бійців, які повертаються з відпустки, то у них вже є шаблон історій про те, що «качки в спортзалах, величезна кількість здорових мужиків, які не на війні, а ми тут знову ж тягнемо цю лямку, і для нас це все не закінчується».
Олег Климчук: Я собі можу уявити ваші думки, коли ви читаєте про прокурорів, які оформили собі інвалідність, про їхній премії.
Тарас Апонюк: Так, це також стає предметом дискусії між бійцями й запитань, чому я тут. Я добровільно прийшов, але чому я тут, а ось там таке відбувається. Запитань багато, а відповідей мало. Є певний конфлікт. Якоюсь мірою наше завдання це все долати, а для цього треба формувати нормальну державну суспільну політику. Громадян потрібно правильно виховувати, щоб вони були підготовлені й загалом розуміли, що відбувається в країні.
Олег Климчук: Ще запитаю про Майдан. Ви, ваші друзі, побратими слідкуєте за тим, як рухаються кримінальні провадження проти підозрюваних у розстрілі людей? Ви задоволені тим, як українські суди відпрацювали, чи у вас залишається запитання щодо покарання винуватців розстрілів?
Тарас Апонюк: Запитань дійсно багато, і на жаль, знаєте, це можливо, що в центрі європейської країни, в центрі її столиці відбувається масовий розстріл громадян. І кінець кінцем ця справа дуже повільно рухається і відчуття того, що все було справедливо, що покарання понесли всі винні — його немає взагалі. Більше складається враження про те, що ті, кому було потрібно, і ті, хто реально дотичний до всіх цих злочинів, справжні виконавці, вже давно покинули межі нашої країни, і їх покарання ніяк не знайде.
Олег Климчук: Попри всі ці запитання і відповіді, ви залишаєтесь на своєму шляху. Що вас веде і тримає?
Тарас Апонюк: Мене тримає теза: «Пам’ятай, чому ти почав». З якими цінностями ти встав на цей шлях, як ти ним рухався, і про це не забувай. Не забувай насамперед про людей, про тих хлопців, які вже віддали своє життя, про їхні сім’ї та рідних, для яких це величезна втрата. І про розуміння того, що найліпшим, що ми можемо зробити для них усіх — це досягти цілей, які ставив Майдан. Тобто побудова сильної, незалежної, незламної, вільної України. Це основна ціль, до якої ми маємо рухатися і рано чи пізно прийти. Ми маємо це зробити з повагою до свого власного вибору, і до життів і жертв хлопців. Найбільша поразка, яка можлива — це, щоб їхні втрати, щоб ця жертва стала для нас даремною. Перемога — це буде досягнення цілей Майдану і взагалі всього цього руху. Те, чого найбільше боїться і не хоче наш ворог — це сильна Україна.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі