Страх і ненависть періоду вакцинації

Мої вакциновані батьки захворіли на коронавірус. Я отримала тепло і підтримку від знайомих і незнайомих людей. Але відколи я про це почала писати публічно, я також відкрила портал у пекло. Страх і ненависть. 

І якщо ви думаєте, що проблемою є коментарі про «вбудовані чипи» або «забруднений геном», ви помиляєтесь. Це я просто мовчки видаляла, щоб не поширювати фейки. Найгірше — це коли приходять «поспівчувати», щоб заявити свою позицію. І я виявила, що здатність до співчуття не визначається вакцинованістю чи невакцинованістю.

Мені писали: «Ти сама винна, що твої батьки хворіють, бо ти дуже толерантна до невакцинованих». Мені писали: «Так якого біса вакцинуватися, якщо все одно можна захворіти!». Мені писали, що мої батьки купили довідки про вакцинацію, бо вакциновані люди не хворіють.

Але в мене немає ненависті; вакциновані хворіють, але у 5 разів рідше заражаються та мають більш ніж у 10 разів нижчий ризик госпіталізації з COVID-19, ніж невакциновані. І ні — мої батьки ніяких довідок не купили.

Але це не влаштовує жодну зі сторін: маса людей живить свій страх ненавистю і шукає спосіб викинути це десь публічно.

Країна поділена на тих, хто за і хто проти вакцинації. Світ поділений на тих, хто за і хто проти вакцинації. І взаємна ненависть не дає можливості зупинитись і поговорити.

Тим часом свіже національне опитування, проведене Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) в Україні показало, що 42% громадян та громадянок України, які ще не вакцинувались, готові щепитись за певних умов.

Чому сумніваються? Серед основних причин:

• недовіра до вакцин;
• переконання, що вакцинація несе більше ризиків, аніж сам COVID-19;
• небажання  переживати реакцію на вакцини.

А майже чверть вважають, що мають медичні протипоказання до вакцинації від COVID-19, хоча не питали про це лікаря. Є ті, хто не вважають пандемію серйозною загрозою чи COVID-19 такою хворобою, від якої потрібно щепитися взагалі.

Роль сімейного лікаря: 87% щеплених українців сказали, що прислухались до поради лікаря щодо вакцинації. Але 6% – лікар не рекомендував щепитись.

І це показує, що між полюсами «антивакцинаторів» і «провакцинаторів» є цілий спектр думок і вагань.

Особливості споживання новин про пандемію

Український контекст не є чимось унікальним. Я знайшла дуже цікаве дослідження ситуації в чотирьох східноєвропейських країнах: Чехії, Угорщини, Польщі та Сербії. Особливо цікаве для нас, з огляду на схоже посткомуністичне минуле, географічну близькість і любов політиків хапатись за кожну кризу і використовувати її на власну користь. Воно здійснене на основі двох хвиль інтерв’ю та медіащоденників 120 учасників та учасниць з цих країн. Дослідження показує, як політичний та медійний контекст впливають на поведінку аудиторії під час пандемії.

Коли учасники цього дослідження (і з міської, і з сільської місцевості) описували свій досвід споживання новин, вони говорили про відчуття невизначеності та розколу. У психології катастроф медійне висвітлення подій на кшталт пандемії називають «марафоном катастрофи». І це призводить до втоми, зневіри та страху.

У всіх чотирьох країнах (Чехії, Угорщині, Польщі та Сербії) опитані також повідомляли, що через постійні обмежувальні заходи сиділи вдома, колективно-сімейно переглядали новини, обговорювали їх. Це також посилювало емоційне сприйняття та поляризацію.

Від перших місяців пандемії споживання новин дуже помітно зросло, але переважно з Інтернету та телебаченні — згідно з дослідженням, яке охоплювало 17 європейських країн. Це вказує на те, що під час криз та надзвичайно сильної потреби в тому, щоб якось зорієнтуватись, люди переважно звертаються до джерел новин, які легко доступні та пропонують негайне висвітлення.

Пандемія коронавірусу — це перша така криза, під час якої соцмережі та онлайн медіа (а частина з них — зовсім не працюють за журналістськими стандартами) зіграли настільки помітну роль. Досить згадати, що під час спалаху SARS у Китаї у 2003–2004 роках та спалаху пташиного грипу (H5N1) у 2006 році аудиторія все ще зверталася переважно до телебачення та газет як до основних джерел інформації. Більше про дезінформацію заговорили під час пандемії свинячого грипу (H1N1) у 2009 році та особливо під час спалаху Еболи й епідемії Зіка у 2014—2016 роках.

Дуже цікавий тренд, що громадські/суспільні мовники багатьох європейських країн перевершили комерційних конкурентів і мали більшу довіру. Але йдеться, зокрема, про Данію, Німеччину, але не Україну.

Криза систем охорони громадського здоров’я та політична поляризація

Більшість країн, як і  Україну, зачепила політична поляризація. Тому тема пандемії та самої роботи системи охорони громадського здоров’я отримує переважно ПОЛІТИЧНІ, а не ЕКСПЕРТНІ оцінки, що призводить до того, що аудиторія йде за тим, хто їм симпатичніший ідеологічно.

Дуже показові у цьому сенсі США, де багато досліджень підтверджують те,  що ставлення до вакцинації залежить від політичних уподобань аудиторії.

Наприклад, люди, які дивляться телеканали консервативного спрямування, такі як Fox News, частіше поширювали фейки або вважали, що ризики коронавірусу перебільшені. Вони ж менше дотримувались вимог особистої безпеки та гігієни (маски, руки, соціальна дистанція).

Читайте також: Рівень антитіл не має значення для вакцинації після перенесеного COVID-19 — імунолог

Журналістика і пандемія: хаос, популізм, фейки

Пандемія коронавірусу стала справжнім викликом для журналістів. Вона показала, що звичні моделі комерційних медіа (клікбейт, сенсаційність) або ідеологічно спрямованих ЗМІ чи ЗМІ, які належать олігархічним групам (для яких більш звично подавати політичні, а не експертні оцінки), лише посилили інформаційний хаос, замінили дискусію популізмом й емоційно роздерли суспільства. Ба більше, це час процвітання псевдомедіа, псевдоекспертизи та псевдоінформації.

Я наведу один дуже показовий приклад: участь представника антивакцинаторського руху Захара Мілютіна в ефірі популярного в Україні ток-шоу «Право на владу». Його запросили, він вільно озвучував неправдиву та маніпулятивну інформацію, а у відповідь ведуча називала його  думки — «гнійником, який треба видавлювати».

Інший гість ефіру підприємець Олексій Давиденко називав його «моральним уродом», лікарі, які були на прямому зв’язку, називали слова Мілютіна «повною дурницею» та «чушнею». З точки зору шоу було весело: всі одне одного обзивали, маніпулювали, погрожували бити. Наприкінці Захар Мілютін хотів залишити студію, перечепився і впав, стало ще веселіше.

Але при цьому в ефірі  не спростували неправдивої інформації та не пояснили, чому статистика, якою оперували, є маніпулятивною та вирваною із контексту.

Як такі «дискусії» працюють з комунікативної точки зору?

Люди йдуть за вибором своєї групи чи, якщо хочете – за вибором  свого племені. І так, люди обирають ризикованішу особисту поведінку через це, бо поляризація дає змогу відчути себе людиною, причетною до значущої групи – та загалом людиною з вибором. Нераціональним, але власним.

І так, саме поляризація і ненависть зробила вакцинацію не МЕДИЧНОЮ темою, а ІДЕОЛОГІЧНОЮ.

Виклик для журналістики — це завжди виклик для демократії

Кожне наше слово, забарвлене ненавистю, кожен експерт/ка, які озвучують ставлення або страхи замість аналізу й знань, кожне неадекватне протиставлення точок зору — це шкода, а не допомога аудиторії. Якщо ви написали десь, що «вас, невакцинованих не жаль» — ви не зробили нічого доброго для справи вакцинації. Ніхто не почує людей, які до них безжальні.

Але з іншого боку, віра у теорію змови — це проста відповідь. Віра у те, що увесь світ проти вас, — це проста відповідь. Талі Шарот, професорка когнітивних нейронаук, авторка книжки «Мистецтво впливу. Як змінити думки й поведінку інших людей», пише:

«Наш мозок не еволюціонував не для того, щоб користуватись даними та фактами і робити висновки. Наш мозок еволюціонував для того, щоб переконати інших, що ми праві — а насправді ні».

За останній час я провела дуже багато тренінгів і семінарів про критичне мислення.

Але мій досвід каже, що навіть 3 простих інструменти могли б допомогти.

• Якщо ви хочете ухвалювати якісні рішення щодо свого життя, зрозумійте кому і чому ви довіряєте. А також, чому ці люди/людина отримали право на вашу довіру. Завдяки яким таким знанням? (Не симпатичності, не тому, що це відома людина, не тому, що вона каже те, з чим ви згодні. А саме ЗНАННЯМ).
• Чому вам комфортно шукати лише підтвердження тому, у що ви вірите? Це лінь? Обурення? Злість? Недовіра?
• Подумайте про горизонт планування свого життя. Скільки та наскільки якісно ви хочете жити?  Роки, рік, місяць, до завтра? І як ті рішення, які ви самостійно (не держава, не дядько з телевізора, не сусідка в чаті ОСББ), а саме ви самостійно ухвалюєте щодо свого життя наближають вас до цієї мети.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS