«Силовики» Придністров'я приходять у цивільному на правий берег Молдови і викрадають людей — правозахисник

Чи покарані ті, завдяки кому у Європі з’явилася економічна «чорна діра» — Придністров’я? Чому люди продають майно у Кишиневі та переїжджають у цю «чорну діру»? На кого полюють «силовики» невизнаної республіки на адміністративному кордоні? Про це і не тільки юрист, правозахисник, директор компанії  PROMO-LEX у Молдові Іон Маноле розповів в інтерв’ю Громадському радіо.

– Як би ви визначили статус Придністров’я?

– «Стан» ви мали на увазі?

– Так, це заморожений конфлікт або не заморожений? Чи ведуться перемовини?

– Це навіть не конфлікт. Це — проблема. Ми так її називаємо. Бо конфлікт — це щось інше. Це проблема із замороженим рішенням. Тобто, ніхто не зацікавлений, щоб ця проблема, з якою ми стикаємося протягом 30 років, вирішувалася. Ніхто не зацікавлений, ніхто не хоче змінювати цей статус-кво, який має режим лівобережжя у Молдові.

– А кому це вигідно і чому? Я постійно проводжу аналогію із нашим, але у нас все-таки збройний конфлікт і війна. І у нас також кажуть, що є сторони, яким це вигідно. Кому вигідно у вашому випадку?

– У нашому випадку на сьогодні всім вигідно, окрім простих жителів Придністровського регіону і жителів всієї Республіки Молдова. Оскільки ситуація, яка нині там, негативно впливає на всю ситуацію у Республіці Молдова. Як ви знаєте, придністровський режим протягом 10 років мав доступ до митного штампу Республіки Молдова. Протягом цих років, коли штамп був у їхніх руках, Придністров’я стало відоме у Європі, як «чорна діра». Економічна «чорна діра». Тобто, було дуже багато схем контрабанди різних товарів, які осідали по всій Європі — і в Україні, і у Росії, і у інших європейських країнах. У 2006 році Молдова позбавила Придністров’я доступу до цього штампу. Тоді вони казали, що Молдова створює блокаду Придністровського регіону, але крок за кроком усі підприємства почали реєструватися у молдавських структурах і операції з імпорту-експорту все одно ніби перевіряються молдавськими державними структурами.

– Яка зараз ситуація на лінії розмежування? У нас це називається лінія розмежування, а як у вас?

– У нас називається адміністративний кордон. Ситуація дуже складна, тому що, з точки зору прав людини, а нас це цікавить у першу чергу і ми будемо про це говорити, ситуація погана. Складна. Особливо після пандемії, коли були вжиті заходи з обмеження пересування, тираспольський режим практично взяв під контроль все населення. В’їхати туди дуже складно і навіть виїжджати звідти для жителів Придністровського регіону теж — можливо, але з великими ускладненнями. Також у цей період вони поставили багато нових постів, які порушують права різних категорій людей. Найбільш проблематична ситуація у тих населених пунктах, які межують із цим режимом або з територією, яку контролює цей режим. Є ситуації, коли (і це відбувається протягом багатьох років) представники силових структур лівобережжя, оці незаконні структури, приходять у цивільному на правий берег, тобто на територію, підконтрольну Кишиневу і викрадають людей. Вони забирають їх туди. Було багато таких випадків. Є навіть випадки, коли до викрадення причетні молдавська поліція або різні молдавські державні структури.

– Викрадають випадкових людей, чи тих, у кому зацікавлені окупаційна адміністрація Придністров’я?

– Ні, випадкових людей не викрадають. Вони викрадають тих, кого у чомусь підозрюють, наприклад. Або переслідують за політичними, скажімо так, мотивами. Це, наприклад, випадок із колишнім міністром, так званим міністром внутрішніх справ Придністров’я Кузьмічовим (Геннадій Кузьмічов — ред.), а також колишнім співробітником місцевих структур у Бендерах Гервазюком (Юрій Гервазюк — голова адміністрації міста Бендері 2013-2015 р.р.) та іншими. Але є випадки, коли вони і простих людей викрадають, щоб закрити кримінальні справи та відправити їх у тюрми.

– Чи є у вас така процедура, як обмін полоненими або обмін заручниками? Уже ж стільки років конфлікту.

– Ні, цього у нас давно немає.

– Але ж було?

– На початку 91-92 років. Мабуть, тоді точно було — обмін такими людьми. Але тут є інша проблема. Практично у всіх, навіть у «міліціонерів» із Придністров’я, у так званих прокурорів або «суддів», які виконують так звані закони на тій території — у всіх у них є громадянство Молдови. І у нас виникає дуже дивна ситуація, коли громадяни Молдови на території Республіки Молдова, а я нагадаю, що навіть Європейський Суд визнав, що всі порушення прав людини, які відбуваються на лівому березі Дністра, все одно відбуваються у Республіці Молдова і все одно у Молдови є позитивні зобов’язання підключатися всіма можливими мирними засобами та вирішувати або сприяти вирішенню проблем і захищати права людини. Цього немає. І є навіть така дивна ситуація, яку Кишинів ніяк не розглядає, а я повторюсь, що у всіх є громадянство Молдови, і на території Молдови вони порушують закон Молдови та права людини, і все одно молдавські структури проти них жодних дій не застосовують. І це зміцнює безкарність, а безкарність заохочує тих, хто порушує і навпаки робить так, щоб прості люди, жителі, громадяни втратили довіру до конституційного устрою, до демократичних цінностей, до правової держави, до міжнародного права, врешті-решт.

– Хочу уточнити щодо ситуації з COVID — у Придністров’ї була вакцинація людей, якою вакциною їх щепили?

– Коли почалася проблема із COVID-19, у Тирасполі не було навіть лабораторії з тестування, яка б виявляла цей вірус і всі тести проводили у Кишиневі. Потім вони добилися і така ж лабораторія у них зараз є у Тирасполі. Тобто, співпрацювали із конституційною владою без жодних питань. Кишинів тут або в інших соціальних чи гуманітарних питаннях відкритий і робить багато для того, щоб жителі лівобережжя, наші громадяни, які там живуть, мали доступ до медицини, мали доступ до освіти. Що стосується вакцинації — те саме. Коли Кишинів отримував від Євросоюзу та різних держав допомогу, вони завжди ділилися із Тирасполем цими вакцинами. Тобто, навіть коли наші партнери давали нам ці вакцини, вони говорили, що Тирасполь також може використати ці вакцини, щоби щепити людей, які проживають там.

– Як реагують жителі підконтрольної Кишиневу території на те, що Кишинів не забуває про людей, які живуть у Придністров’ї?

– По-різному, я би сказав. Тому що є люди, які, скажімо так, втомилися від цієї ситуації, які розуміють, що придністровська проблема — це дуже серйозна проблема, яка заважає розвиватися Республіці Молдова і заважає інтегруватися, скажімо так, у цивілізований світ. Є, звісно, й такі, які розуміють, що люди, які там проживають, є заручниками цієї ситуації. І те, що Кишинів у цих соціальних та гуманітарних питаннях щось робить для цих людей, вони дивляться на це позитивно. Все по-різному. Але той факт, що в опитуваннях, які проводять різні соціологічні компанії у нас у Молдові, питання і вся проблематика, яка стосується Придністров’я, посідає останні місця. І це теж показує, що люди втомилися, не хочуть говорити, думати і всі зайняті своїми питаннями — місцевими або соціальними. Щодо конфліктів, які відбуваються зараз між людьми, то, ви знаєте, протягом багатьох років всім подобалось і всі так гучно говорили про те, що придністровський конфлікт і, як ми говоримо, придністровська проблема, найлегша, яку можна вирішити. Це з тих, які були тоді, на просторі колишнього СРСР. Усі говорили, що цей конфлікт не у масах, тобто, не між людьми, а між елітами. Так званими елітами. Що стосується останніх років, виходить, що цей конфлікт зараз опускається. Це моя думка. Конфлікт опускається у маси, бо еліти кооперуються, еліти співпрацюють. Вони працюють разом. У них дуже великі можливості і різні схеми, якими вони користуються і доступ до різних схем, якими вони роблять «чорні» гроші, а люди страждають.

Наведу приклад, чому вважаю, що цей конфлікт опускається у маси. На останніх президентських та парламентських виборах, які проходили у Республіці Молдова, був помічений такий феномен — організоване підвезення громадян на виборчі дільниці. Особливо помітно це було на парламентських виборах 2019 року, коли людей просто підвезли на автобусах. Вони навіть зізнавались, що отримали гроші. По 20 доларів за участь у виборах. І їм, звісно, говорили, за кого потрібно голосувати.

– А за кого?

– Ну, тоді результати показали, що демократична партія і соціалісти взяли найбільше. Це за результатами після підрахунку голосів. І вже на президентські вибори минулого року у багатьох населених пунктах, де відкривалися виборчі дільниці для жителів Придністровського регіону, люди вже мобілізувалися, протестували. Навіть місцева влада чинила опір тому, щоб відкрити виборчі дільниці, створювати всі умови для того, щоб ті, хто купляє голоси, змогли вільно підвозити цих людей. Тобто, людей із Придністровського регіону, оскільки він закритий — інформаційний простір закритий, і територіально вони фактично ізольовані — вони використовують їх. І за 20 доларів вони беруть участь у виборах і впливають на політичний курс Республіки Молдова, на політичне життя у країні. І, звісно, на правому березі є багато сил, які цим невдоволені, які критикують і вимагають якихось дій для запобігання такій ситуації.

– Давайте про закритість поговоримо. Я розмовляла колись з колегою з Молдови, говорили про Придністров’я, про те, чи є можливість у журналістів із Кишинева їздити у Придністров’я вільно, робити матеріали. Вона говорить, що бувало по-різному. Зараз доступ закритий. Єдине, що залишається, стояти біля КПП і там розмовляти з людьми. Вона задзначила, що люди в цілому доброзичливі. Не говорять: «А, ви журналістка з Кишинева». А у нас таке може бути. І вона пояснила, що у «у вас — живий конфлікт, а у нас — пройшли роки», тому люди так гостро не реагують. Тобто, буває по-різному. Усе залежить від того, хто у керма у Придністров’ї.

– Ні, що стосується журналістів, то там є дуже багато хороших журналістів.

– У Придністров’ї?

– Так. Є і залишилось небагато журналістів, які хотіли б виконувати свої функції, роботу професійно, але є ризики, якщо вони хочуть цього досягти. Їм практично не дають працювати вільно. І співпраця з молдавськими колегами гальмуються або не допускаються. Було багато проектів, де вони брали участь разом — так зване наведення мостів між людьми по обидва боки Дністра. І вони брали участь — дуже багато журналістів з лівого берега. Вони були дуже задоволені тим, що мають можливість підвищити свої професійні навички або навчитися чомусь новому. Але після повернення у Придністров’я їм не давали співпрацювати.

– Таких журналістів переслідують у Придністров’ї?

– Знаєте, спочатку були переслідування, спочатку були погрози. Потім ситуація заспокоїлася і, як ми помітили, у Придністров’ї вже працюють у «білих рукавичках». Тобто, коли є якась людина або журналіст, вони намагаються застосувати м’яку силу: з ними проводять бесіди, пояснюють, що якщо він не заспокоїться, не буде виконувати їхні вимоги, дотримуватись їхніх правил, то, звичайно, проти нього, порушать кримінальну справу, він буде страждати, члени його родини і так далі і тому подібне.

– І ось ця журналістка, з якою я говорила, розповідала, що її так само затримували (не пам’ятаю, у якому районі), каже, що її не катували, не били, моральне не тиснули, але сам факт того, що її кілька годин протримали без пояснень було неприємно і після цього їздити туди, працювати, бажання зникло.

– Так-так, ви практично сказали те саме іншими словами. Я саме це хотів сказати. Тобто, вони працюють в «білих рукавичках», намагаються зробити так, щоб не було скандалів, щоб не було явних ситуацій, які демонструють, що вони там переслідують якихось людей, журналістів і так далі. Наведу ще приклад нашої організації. Ми працювали у Придністров’ї із 2004 року, ми виявляли справи, випадки порушення прав людини, очевидних таких, серйозних. Ми моніторили як могли ситуацію. Періодично ми виходили з різними звітами, з різними аналізами по ситуації. І, звісно, давали рекомендації щодо покращення ситуації. Проте у 2015 році проти нас порушили так звані кримінальні справи. І нас оголосили персонами нон-ґрата. І ми відтоді не можемо туди в’їхати. Природно, що для нас це проблема, адже тепер ми не маємо доступу до наших бенефіціарів, скажімо так. Зрештою, через 6 років з того моменту, ми дійшли висновку, що головна задача цієї дії — тримати нас подалі від цього регіону, від цієї території, робити так, щоб люди не могли знати свої права, робити так, щоб люди не знали, як захиститись і, тим більше, не дійти до Європейського Суду і вирішувати свою проблему через рішення цього міжнародного суду.

– За якого статтею проти вас порушили кримінальну справу?

– Ми не знаємо. Нам повідомили про це через інтернет. В один момент, одного ранку ми дізналися, що на сайті «КГБ» опублікований матеріал чи новина про те, що вони відкрили «кримінальні провадження». І все. Ми спробували використати всі їхні механізми для захисту наших прав, але так і не вдалося. Тобто, ми отримували подвійні відповіді: з одного боку, нас запрошували туди, з іншого – нам говорили, якщо ми прийдемо, то нас заарештують. Так, до 2015 року — кожен тиждень.

– Як вас там приймали місцеві жителі, прості люди, яким ви хотіли розповісти про їхні права?

– Дуже багато – з надією. Із надією, що щось зміниться. Чому я говорю, що безкарність заохочується за порушення прав людини. Звісно, це був сигнал і для місцевого населення, що ми тут можемо зробити що завгодно, нам ніхто не заважає зробити з вами, що хочемо, якщо ви не будете дотримуватись або виконувати наші правила. Тобто, це був сигнал для місцевого населення про те, що вони самі. Сам на сам із цим режимом.

– Чи можна у Кишиневі почути від людини щось на кшталт: «Хочу виїхати жити у Придністров’я. Не подобається мені у Кишиневі»?

– Так.

– А чому? Що їх «підкупляє»?

– Не те щоб є такі думки, навіть є такі випадки, коли люди продають тут свою власність і їдуть жити туди. Купляють там і живуть там. Природно, що місцева пропаганда показує це як велику перемогу для такого їхнього режиму, їхньої так званої країни. Тобто, це більше у пропагандистських цілях. Що керує цими людьми? По-перше, треба зазначити, що протягом багатьох років (це зараз ситуація трохи вирівнюється) пенсії були більше, ніж у Молдові на правому березі, тому що Росія доплачувала 10 доларів до пенсії. Усім пенсіонерам, які отримували пенсії там, вони додавали ще 10 доларів від Москви. З іншого боку, всі ціни на комунальні послуги, на газ, на побутові, скажімо так, були нижчими у Придністров’ї. І особливо у холодний період року багато людей зачиняли свої квартири на правому березі і орендували квартиру на лівому березі, тому що там дешевше. Тобто, їх заманювали умовами, цінами у цьому напрямку. Це, звісно, за рахунок того, що вони  (жителі лівого берега Дністра — ред.) платять за газ. Я нагадаю, що борг Придністровського регіону за використання газу протягом усіх цих років складає майже 7 мільярдів доларів і Тирасполь відмовляється платити. Газпром не вимагає цього від Тирасполя, а коли заходить розмова про цей борг, Росія вимагає від Молдови сім мільярдів. І, звісно, що Тирасполь це використовує, тому що люди платять за газ. Неважливо, що він дешевше, ніж на правому березі. Все одно люди платять. І ці гроші залишаються там. Це пряма чи опосередкована підтримка цього режиму. Нагадаю, що був такий випадок, коли колишній так званий тираспольський президент Шевчук (Євген Шевчук — ред.), коли вони намагались говорити про борг, сказав: «Борги віддають тільки боягузи». Ви можете знайти в інтернеті. Задайте «Шевчук, борги віддають боягузи». Тож, ситуація не змінилася, усі мовчать. Кишинів тут же сприяє цьому процесу — тому що Кишинів купує електроенергію у Тирасполя, який виробляє електроенергію із російського газу. І ми сплачуємо за енергію, Кишинів платить туди гроші. І у той же час наш борг за газ росте. Тобто, ми самі сприяємо росту нашого боргу за газ. Жодних дискусій у суспільстві чи у парламенті, жодних дій із цього питання, у цьому напрямку, немає. Мабуть, тут є зацікавлені політичні сили, які мовчать і сприяють тому, щоб ситуація залишилася на цьому ж рівні.

– Іоне, у вас переслідують людей, які взяли до рук зброю і завдяки їм з’явилося Придністров’я? Чи вже ні?

– Звісно, ні. Немає ніяких кримінальних справ проти цих людей, немає ніяких переслідувань, навіть меседжів, посилів про це. Вони навіть не приховуються. Вони говорять про це всюди, і у Придністров’ї, і у Кишиневі, коли є можливість, про те, що вони учасники війни і так далі. Нагадаю, що і в Україні є багато тих, хто хизується цим фактом, що брав участь у Придністров’ї, у війні 92-го року.

– Навіть хизуються тим, що брали участь у боях на Донбасі і непокарані.

– Ну, так, так.

– Чи є у вас переселенці, люди, які під час збройного конфлікту були змушені виїхати на територію мирну, яка підконтрольна Кишиневу?

– Так, на початку, після війни 92-го року і під час війни було багато людей, але потім ситуація якось прояснилася, доволі багато людей повернулися назад, досить багато людей залишились у Кишиневі, а частина взагалі поїхала з Молдови. Хто у Європу, а хто — у Росію.

– Нинішнє керівництво Молдови може приїхати у Тирасполь?

– Ні. Існують списки людей, які не можуть. І наші, скажімо так, чиновники вони у цьому списку.

– І останнє питання: коли восени 2020 року у Нагірному Карабаху був збройний конфлікт, який на думку Азербайджану був вирішений – президент Алієв заявив, що вони перемогли. Як це сприйняли жителі Молдови, а як – Придністров’я?

– Жителі Молдови по-різному. Дехто говорив — ось як потрібно вирішувати питання, але більшість людей розуміли, що це — війна, що це — неприпустимо і небажано, але у Придністров’ї, звісно, дивилися однозначно, я б сказав. Люди розуміли, що їхній статус такий самий і багато хто зрозумів, що навіть мир протягом 30 років не означає, що ситуація заспокоїлася.

Валентина Троян, Громадське радіо

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS