«Ми — нація, що не боїться радіації»: радіофільм про самопоселенців у Чорнобилі

«Ми — нація, що не боїться радіації»: радіофільм про самопоселенців у Чорнобилі

Іван Гайванович спілкується з самопоселенцями та експертами про сучасне і майбутнє Чорнобиля.

Аварія на Чорнобилі 1986 року донині вважається однією з найбільших екологічних катастроф, які коли-небудь траплялися. Майже 120 тисяч людей евакуючали з 30-кілометрової зони, а сама Зона відчуження лише на українській території охоплює 2600 квадратних кілометрів, що приблизно дорівнює площі держави Люксембург. Лише персонал електростанції, яка виводиться з експлуатації, а також фахівці, які працюють на спеціалізованих державних підприємствах у Зоні відчуження та обслуговують саму Зону, проводять тут свої робочі зміни. Втім, є також кілька десятків місцевих жителів, які після евакуації знову повернулися в рідні домівки.

Автомобіль їде цілковито порожньою дорогою, крізь асфальт якої подекуди проростає трава або й навіть кущі. Покриття дороги, на диво, непогане. В усякому разі, бувають в українських глибинках навіть гірші шляхи. Однак рухатися доводиться повільно й обережно, тому що машина періодично перекочується через дивні здуття, що нагадують «лежачих поліцейских», які встановлюють в містах для зниження швидкості транспорту.

Олександр Михайлович, мій провідник, пояснює, що це коріння дерев розростається під асфальтом і піднімає його. Без супроводу стороннім в Зоні пересуватися заборонено. Ми їдемо до так званих самоселенців, які все ще живуть у Зоні відчуження. Мій супутник тут працює і має, зокрема, відвідувати цих людей раз на місяць.

«Загалом їх 109 чоловік, всіх самопоселенців, які внесені до списку… Живуть в самому місті Чорнобиль, і остальні в селах. Були часи, коли не дозволяли їм жить, боролися з ними, а потім, видно, прийняли таке рішення: порахували їх і дозволили їм жить. По-різному до них ставилися в свої часи».

Власне, сотня нинішніх самопоселенців — це ті, що залишилися. Вони старіють і тихо помирають, або ж їх, вже неспроможних давати собі раду, врешті-решт забирають із Зони родичі. Так, ще додавна в селі Опачичі жила одна-єдина бабуся, але тепер ми з моїм супровідником її не знайшли. Наступне село, Куповате, можна вважати густонаселеним. Тут налічується п’ятнадцять душ. 86-річна Ганна Олексіївна, баба Ганя, живе удвох зі своєю на чотири роки молодшою сестрою Сонею. Соня не ходить, тож баба Ганя доглядає її.

Самопоселенка Соня

Після аварії на Чорнобильській атомній електростанції, вже на початку травня 1986-го баба Ганя, як і всі тодішні три сотні мешканців Куповатого, була евакуйована. Але вже через три місяці повернулася. Квартиру, отриману від держави, передала опікунові в обмін на допомогу.

«Я рішила: думаю, а, Родіна незамєніма чєловєку, і матка незамєніма. До могилки близько, то й приєхала. Мені й тут непогано».

Раз на п’ять тижнів до самопоселенців навіть приїжджає автомобіль-крамниця з найнеобхіднішим. Баба Ганя скаржиться на відсутність транспортного сполучення, через що церкву в Чорнобилі вона не може відвідати навіть на Великдень. Тим не менше, на її думку, краще жити в рідному селі, бо стрес через переїзд на нове місце вкоротив віку вже багатьом її односельчанам.

«Знаєте, що, синок, роблять нерви? Щоб ти знав, що нерви роблять. А ми тутечки собі ходимо, хоть на кийках. У цьому Грузькому такі молоді померли — по 60 да по 50 год. А ми ото по 100 год і живьом».

Баба Ганя знову й знову намагається хоч чимось пригостити, пропонуючи то чарку, то сало, то овочі зі свого власного городу, який вона, попри свої 86, сама ж і обробляє.

— Свої гурочки, своя картопля, своє… Щоб я тобі показала свою землю, то ти б ізлякався, сказав: бабо! Руки роблять, нога болить. У мене квасоля, у мене огірки… Садись, синок, я тобі огірочка витягну. Садись, садись.
— Так, а хто їх обробляє? Ті огірки, і картоплю, і квасолю?
— Я! А горілку хто жене? Я! Усьо я дєлаю. Восємдєсят шість год. А на Покрову оце буде 87. На Покрову в мене день рождєнья. А в дівки ото вже на Крещеньє було, так їй вже 82.

Дівка — це сестра Соня. Як-не-як, на чотири роки молодша за бабу Ганю.

— А ви не боїтеся їсти огірки?
— Чого? Радіації, чи що? А ми такої нації, що не боїмось радіації.

Не має страху перед радіацією й 82-річний Євген Федорович Маркевич. До аварії він працював у Чорнобилі учителем трудового навчання. Господар зустрічає мене біля воріт на своєму подвір’ї.

Будинок, в якому Євген Федорович живе зі своєю дружиною Галею, будував ще його дід. Обоє Маркевичів — колишні педагоги. Він працював учителем трудового навчання, вона — викладала музику. Коли я заходжу до хати, на плиті якраз смажиться риба.

— Це що у вас?
— Це окуні. Це сьогодні на спінінг ми спіймали 7 окунів… Сьогодні був дуже поганий кльов, дуже поганий. Бо молодик, молодий місяць, а на молодик не ловиться риба, вона не клює. Але ж бачите, нам на вечерю досить. Я тут із семи год я з цьої річки не вилажу. І плавать навчився, і вудку держать на цій річці научився, все на світі.

Село

Аби повернутися в рідне місто, вже через два місяці після евакуації Євген Федорович влаштувався на роботу дозиметристом у Зоні відчуження. Спочатку жив у своєму будинку таємно, а в середині 90-х ставлення до самопоселенців змінилося — на їх незаконне проживання тут фактично заплющили очі.

«До мене приходили патрулі дивитися, чи я тут живу сам і чи є в мене пропуск, чи я працюю тут чи це я так зайняв. Раптом якийсь бандюга тут живе».

Ми п’ємо чай із Маркевичами у невеликій затишній кімнатці їхнього старого будинку, збудованого ще дідом.

«Оце мед, оце клюква з лимоном. Беріть собі, можна і то, і то зразу, буде дуже смачно. Ну і маслєчко. Іван Павлович, осьо булочки, осьо коржики, беріть, які нравляться».

Євген Федорович і сьогодні переконаний, що тодішнє його рішення — повернутися — було правильним. Шкодує лише, що колись дванадцятитисячний Чорнобиль сьогодні напівпорожній, мріє про відродження рідного міста.

«Я так думаю, що Чорнобиль може дуже скоро наповнитися, якщо зроблять десятикілометрову зону. Тоді це все швидко-швидко заповниться: і села, села заповняться, і сам Чорнобиль. Дуже багато хто повернеться, особливо повернуться старі, які ще можуть щось робити».

І хоч самопоселенець Євген Маркевич наголошує, що не відчуває за собою права кликати в Чорнобиль молодих людей чи дітей, особисто для себе він зробив висновок про достатню безпеку проживання в місті.

«Смертельного нічого тут немає. Якщо не їсти забруднений метал або не гризти кору, в якій залишилися якісь там нукліди, так нічого страшного і нема. От спитайте нас: ми вирощуємо що-небудь тут? Їмо ми свій продукт? Так, ми вирощуємо, для себе. І їмо це все. І морквину, і помідори, і огірки. Картоплю я саджу сам. Ми її їмо, і ось, слава Богу, сьогодні вже 34-й рік аварії. Я не відчуваю, що ті болячки, які у мене з’явилися, які є, це внаслідок випромінювання. І серед усіх людей, які живуть у Чорнобилі, я не знаю таких, які б вмирали, або хворіли саме через те, що вони живуть в зоні підвищеної радіації».

Після відвідин баби Гані та Євгена Федоровича мій супроводжувач, Олександр Михайлович, ділиться інформацією, яка циркулює між працівниками Зони. Каже, нібито й зараз є чимало охочих оселитися в Зоні відчуження. Він особисто за таке рішення, адже природа тут фантастична, а самопоселенці живуть тут після аварії вже кілька десятиліть без шкоди для здоров’я.

«Я б нікого сюди не возив на роботу. Всі ці будиночки в Чорнобилі заселив би людьми, яким більше за 40 років, які знають що з дітками тут жить не можна. Приїжджайте, живіть і працюйте».

Наразі в Зоні відчуження працюють понад десять тисяч людей, враховуючи персонал Чорнобильської АЕС, підрядників, охоронців, поліцейських, пожежників тощо. Робота організована вахтовим методом: по чотири дні на тиждень або ж по півмісяця однією вахтою. Якщо цього не знати і не помітити зруйновані й покинуті хати та автостанцію, Чорнобиль на перший погляд справляє враження звичайного собі українського провінційного містечка. Правда, дивує не демонтований пам’ятник Леніну в центрі міста, а також вулиці, названі іменами комуністичних діячів. Разом з тим тут є вуличне освітлення, кілька магазинів, кафе, навіть тренажерний зал і клуб.

З іншого боку, за останні двадцять років нікому не дозволяли оселятися в Зоні відчуження. Тут живуть лише ті нечисленні самопоселенці, які встигли повернутися у 80-х чи 90-х. Від відсутності людей у Зоні виграє природа, і це, своєю чергою, тішить екологів.

Старший науковий співробітник Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника Сергій Обрізан пояснює, що заповідний статус території не виключає можливості проживання на ній людей, якщо це не шкодить природі. У той же час, на його переконання, необхідності селити людей в Зоні відчуження немає.

«Сама Зона відчуження — це 2600 квадратних кілометрів. З них 87% — заповідник, понад 2200 квадратних кілометрів. І разом із білоруською частиною це вже десь чотири з половиною тисячі, такий величезний резерват. І саме оця велика територія корисна для збереження великих видів фауни. Таким тваринам, як зубр, лось, олені, дикі коні потрібна велика територія.

Люди тут отримують більшу дозу опромінення, аніж на сусідній території. Тому привозити людей — невиправдано, це протирічить принципам захисту людини. Не треба людину зайвий раз опромінювати».

На запитання про мутації серед тварин Сергій Обрізан відповідає з посмішкою. Каже, що з 1996 року, відколи він почав працювати в Зоні відчуження, бачив мутанта — двоголове теля — лише на фотографії. Але й ця фотографія є результатом фотомонтажу, її зробили самі ж співробітники Зони задля розваги. Втім, це не означає, що в Зоні відчуження немає ризику для здоров’я, додає Обрізан.

«Заповідник є учасником напрямку радіобіологічних досліджень. Приїжджають вчені з Фукусімського університету з Японії, які відловлюють мишовидних гризунів в районі водойми охолоджувач та рудого лісу, тобто в дуже високих полях. Вони досліджують біохімію крові, внутрішні органи. У мишей поки що знаходять різні відхилення у складі крові. Тобто у тих організмів, які живуть в надзвичайно забрудених умовах і харчуються близько до землі, проявляються такі ефекти. Це не мутації типу двох хвостів чи великої голови, це саме якісь внутрішні порушення».

Природознавець підкреслює, що для живих організмів набагато шкідливішим за зовнішнє радіоактивне випромінювання, яке вимірюють у ґрунті чи на поверхнях, може стати внутрішнє опромінення.

«Внутрішнє опромінення — це те, що людина вдихає і вживає з водою або з продуктами харчування. Йдеться про надходження радіонуклідів всередину організму: у легені, в шлунково-кишковий тракт і далі по тканинах».

За словами Сергія Обрізана, для персоналу в Зоні відчуження ризик внутрішнього опромінення мінімізується, наприклад, шляхом організованого харчування в їдальні, де вся їжа готується із продуктів, доставлених з-поза меж Зони. Очевидно, що у випадку оселення людей в нинішній Зоні відчуження забезпечити їх гарантовано чистими продуктами буде складніше, не кажучи вже про зовнішнє опромінення.

Тим не менше, ідея перегляду меж Зони відчуження обговорюється час від часу й серед науковців, і у владних кабінетах. Денис Русак є її активним прихильником. Його думка однозначна.

«Якщо відкриваєте Зону, я вам кажу відверто, з поверненням прав власності чорнобилянам (хто мав квартиру, хто мав там будинок) на ранок повернуться понад 2-3 тисячі людей. Це я вам кажу відразу».

Денис Русак — доктор економічних наук у галузі міжнародної економіки. Він був членом робочої групи, яка готувала минулорічний указ президента Володимира Зеленського про розвиток радіоактивно забруднених територій. Документ акцентує увагу на активізації туризму в Зоні відчуження. Справді, кількість туристів у Чорнобильській зоні подвоюється щороку. Так, у 2014 році тут було лише 8 тисяч відвідувачів, тоді як у 2018 році — 70 тисяч, у 2019 році — вже 130 тисяч, переважно іноземці. У 2020 році тут очікували від двохсот до двохсот п’ятдесяти тисяч відвідувачів, хоч тепер очевидно, що через пандемію коронавірусу їх кількість буде меншою. В будь-якому випадку Денис Русак, який донедавна був також радником керівника Державного агентства України з управління Зоною відчуження, вважає розвиток туризму лише першим, але далеко не найважливішим кроком.

«Тридцятикілометрова зона вже може бути інтегрована в господарське життя країни. Ми не можемо весь час паразитувати на тому, що ми рятуємо Європу від наслідків».

Економіст наводить як аргумент звуження Зони відчуження довкола Фукусімської АЕС, на якій у 2011-му також сталася аварія. Науковець вважає, що Чорнобильську зону відчуження слід перетворити на вільну економічну зону, в якій має бути створено науково-прикладний кластер. Причому, на його переконання, йдеться не лише про захоронення радіоактивних відходів чи відпрацьованого ядерного палива.

«Біотехнології нового покоління, елементи живлення нового покоління — будь-ласка. Тобто ми маємо дати цю територію для київського бізнесу, який хоче піти від податків, але переїхати з Києва за 100 кілометрів. Це не просто уникнення податків, це можливість направити певні обігові кошти на самофінансування, на інвестування в себе».

Саме лише відновлення річкового порту в Чорнобилі, на річці Прип’ять, та пов’язаної з ним інфраструктури, а також відкриття судноплавного маршруту між Білоруссю та Україною створило би близько 5 тисяч робочих місць. А вони, своєю чергою, стимулювали б заселення нинішньої тридцятикілометрової Зони відчуження, вважає Денис Русак.

«У нас сьогодні 300 тисяч переселенців з території «ДНР/ЛНР» не забезпечені ні житлом, ні роботою. А ви не думаєте, що багато з них би погодилися за наявності робочих місць?».

Натомість колишній міністр екології Остап Семерак ставиться до цих планів скептично. Уряд, в якому працював Семерак, склав повноваження після обрання нового парламенту влітку 2019 року. Ми зустрічаємось у кафе.

«Чорнобильська зона — це територія, яка забруднена в тому числі трансурановими елементами, період піврозпаду яких від 24 тисяч років і більше. Не можна її заселяти, якщо не здійснювати такі заходи як, скажімо, японці роблять на території Фукусіми, знімаючи верхні шари ґрунтів для очищення цієї території. Але це дуже дорого коштує. Україна не може такого робити. При чому не було прийнято ні урядових, ні міжнародних подібних рішень».

Виходячи з наявної законодавчої бази, вважає ексміністр екології, економічний потенціал Зони відчуження пов’язаний насамперед із поводженням з радіаційними відходами, а також з виробництвом електроенергії з відновлюваних джерел, передусім енергії сонця й вітру. При цьому, наголошує він, мова може вестись виключно про 10-кілометрову зону довкола виведеної з експлуатації атомної електростанції, адже в заповіднику будь-яка підприємницька діяльність заборонена. Семерак також не задоволений сьогоднішнім підходом до туризму в Зоні відчуження, хоч, власне, кількість відвідувачів Зони почала стрімко зростати ще під час його перебування на посаді.

«Теперішня влада ставиться до Чорнобильської зони або пропонує ставитися до Чорнобильської зони, як до такого собі нового квазіукраїнського парку розваг. Називає відвідини туризмом і намагається максимально комерціалізувати цей процес. В тому числі навіть заявляють про повернення на постійне проживання людей в Чорнобильську зону. М’яко кажучи, це від браку досвіду і знань про те що є в Чорнобильській зоні, що таке Чорнобильська аварія. І від браку розуміння стратегії розвитку країни, і цієї Зони взагалі».

На відміну від Семерака, молодий український письменник Маркіян Камиш не бачить нічого поганого в розважальній функції Зони відчуження. У своїх трьох опублікованих до цього часу книгах він так чи інакше звертається до теми Чорнобиля. Сам Камиш відвідував Зону відчуження десятки разів без будь-яких офіційних дозволів. Він вважає, що чорнобильські сталкери формують унікальну українську субкультуру. Особисто для нього Зона — місце медитації та роздумів.

«Щоразу коли ти йдеш надовго, ти повертаєшся іншою трохи людиною. Коли ти сам з собою довго і без музики, без нічого, ти дуже-дуже багато думаєш про своє життя і про такі речі, про які ти не думаєш в Києві, наприклад, сидячи вдома».

Разом з тим він вважає, що ретроспективний погляд на Чорнобиль як на трагедію — однобокий і застарілий. Зона, як умовний «Діснейленд», ще більше приваблюватиме відвідувачів, особливо іноземців, переконаний Камиш.

«Це можна зробити національним трендом, якщо ви хочете. Тому що ця штука тягне на національний бренд. Вибачте, коли в Україну приїжджають мої знайомі з Німеччини, з Голландії, з Польщі, їм не цікаві церкви. Молодим людям не цікаві церкви. Їм цікаво щось, що давало би грати їхнім струнам душі. Їм цікаво подивитися на щось унікальне. Можливо, це дійсно можна буде перетворити на щось, про що будуть знати, що це величезний «Діснейленд». Зробити частину меморіальною, частину розважальною, ще якоюсь. Приваблювати людей і змушувати увесь цей Чорнобиль працювати на нас».

Сергій Кіреєв — директор державного спеціалізованого підприємства «Екоцентр». Основне завдання підприємства — радіаційно-дозиметричний контроль та моніторинг радіоактивного забруднення в Зоні відчуження. Він показує мені знімки.

 «От бачите, отак воно в повітрі виглядає. Тобто як це зроблено. Це фотографія, але рентгенівська плівка… Оце воно, бачите, так виглядає: частки, вони отакі. А це ґрунт. Оце бачите, це так само ґрунт інший, частки. Ось полоса, інше забруднення. Ось основне забрудення, і воно вже почало мігрувати.

Один із принципів радіаційного захисту — це захист відстанню. Тобто, на мій погляд, рано ще казати що перенесення межі. Хіба вже як перенесемо, зрозуміємо, що ми наробили».

Навіть до туризму в Зоні відчуження Сергій Киреєв ставиться критично. Каже, якщо прилади й не фіксують перевищення допустимих рівнів радіоактивного забруднення на взутті, одязі чи сумках окремих відвідувачів, котрі виїжджають із Зони, ті все одно виносять із собою радіоактивні частинки.

«Якщо ми заїхали як відвідувачі, то винесли з Зони, умовно 5 бета-часток. Заїхали вдвох — винесли 10 бета-часток. А якщо нас буде 2 тисячі, ми 5 помножимо на 2 тисячі, і стільки ж ми винесемо, розумієте? Тобто збільшення турпотоку сприяє забрудненню решти території країни».

Кірєєв застерігає: якщо б, теоретично, в Зоні відчуження було дозволено оселятися чи організовувати виробництво, то це б супроводжувалося такими умовами й обмеженнями, які ставитимуть під сумнів саму доцільність реалізації ідеї.

«Ви можете тут побудувати будинок, але ж в отой ліс ви не можете ходить. А якщо ви будете збирати там або чорниці, або гриби, їх треба перевірити на спектрометрі…  Отут можна вирощувати і товарну продукцію. Але додана вартість такої продукції буде враховувати радіаційно-дозиметричний контроль і лабораторні вимірювання».

Керівник радіологічно-дозиметричної служби пригадує: якщо про землеробство у Зоні відчуження не йшлося ніколи, то експериментальна ферма, де розводили велику рогату худобу, тут існувала. Закрили її саме тому, що виробничі витрати через жорсткі заходи контролю та численні аналізи були занадто високими. Тож, за словами Кіреєва, профілем Зони відчуження залишатиметься захоронення радіоактивних відходів. В тому числі з п’яти українських атомних електростанцій, включаючи зняту з експлуатації Чорнобильську АЕС.

«До речі, Україна займає четверте місце в світі по високоактивних відходах. Тобто ми за всіма показниками ядерна держава».

Втім, вже зараз у Зоні відчуження працює компанія, яка не має нічого спільного з ядерною енергією. Проєкт «Solar Tschornobyl» — це не лише перша сонячна електростанція в Зоні відчуження, це перша приватна інвестиція тут. Символічно, що модулі сонячної електростанції, яка почала роботу в 2018 році, змонтовані лише в кількох сотнях метрів від четвертого реактора ЧАЕС, накритого новим безпечним конфайнментом. Однак для директора компанії, Євгена Варягіна, важливішим за будь-який символізм є успіх самого проєкту.

«Це є продуктом нашої, як ми вважаємо, соціальної корпоративної відповідальності. Тобто, ми показуємо своїм прикладом, що ми можемо робити в Зоні бізнес. Ми можемо робити прозорі комерційні проєкти на території Чорнобильської зони, залучаючи для цього репутаційних партнерів з Західної Європи і взагалі з усього світу».

Варягін не шкодує критичних слів на адресу попередньої влади. Каже, замість підтримки йому вставляли палки в колеса. Тим не менш, проєкт розвивається. Вони вже орендували площу для встановлення наступної черги сонячних модулів. Зараз потужність сонячної електростанції лише 1 мегават, але її планують збільшити до 100 мегават. При цьому, зізнається Варягін, Зона відчуження як туристичний об’єкт не цікавить його взагалі.

«Я особисто в Прип’яті не був ні разу.  Вважаю, що їздити туди з туризмом, як мінімум, нерозумно. Ось моє суто особисте, оціночне судження з цього приводу. Я багато разів був на самій станції через свою роботу, але ось на екскурсію я туди не їжджу. І мої знайомі туди на екскурсію не їздять. Нічого там робити».

Плани ревіталізації Зони відчуження Варягін вважає безглуздими.

«Ревіталізація Зони звучить, як на мене, дещо як ревіталізація Аушвіца, наприклад. Можна ж, напевно, в Аушвіці якимось чином використовувати інфраструктуру… Або ревіталізація ГУЛАГу. Я б дуже стримано ставився до оцінок розміщення там взагалі чого-небудь. І взагалі, людина при здоровому глузді навряд чи захоче там жити».

Але саме цього й хоче економіст Денис Русак, який просуває ідею звуження Зони відчуження та повернення людей в радіусі понад десять кілометрів від АЕС. Коли трапилася катастрофа, Денис ходив у перший клас чорнобильської школи. На пряме запитання, чи готовий був би він сам жити в Чорнобилі, відповідає без вагання.

«Я для цього це все й роблю. У мене мрія повернутись. В нас там і будинок на Подолі був у бабусі, квартира. Я б з задоволенням повернувся, повірте».

Сергій Кіреєв, який з 1986 року займається радіаційним моніторингом та дозиметричним контролем у Зоні відчуження, проводить тут чотири дні на тиждень. Триденні вихідні, підвищена зарплата, безкоштовне харчування та достроковий вихід на пенсію — це бонуси, якими користуються працівники Зони відчуження. Проте ці бонуси мають свою ціну, дає зрозуміти директор чорнобильського підприємства «Екоцентр». Він кличе з собою, щоб показати стелу з вибитими на ній іменами, яка стоїть поряд із корпусом підприємства:

«За весь цей період в «Екоцентрі» працювали в різні періоди 250-300 осіб. На стелі імена уже 180-ти. Вони з різних причин пішли з життя. І коли мені кажуть, що нічого тут не шкодить, я відповідаю: «Шановні, я з цими людьми працював». Ми лише за 2019 рік шістьох поховали…»

 Іван Гайванович для Громадського радіо

«Ми — нація, що не боїться радіації»: радіофільм про самопоселенців у Чорнобилі
0:00
/
0:00

Останнi новини