Лєна: Мой партнер шантажировал меня моим ребенком. У меня на тот момент сыну было 14 лет. Он говорил, что придет в школу, и расскажет, что у него мать спидозная, или говорил “заражу твоего ребенка”. Избивал меня, говорил “кому ты, спидозная, нужна, куда ты денешься с подводной лодки». Он еще до того, как я узнала о ВИЧ-статусе, проявлял агрессию, но она была более завуалированная. ВИЧ стал новым рычагом давления на меня. Он понял, что я в безвыходном положении, не могла на тот момент работать, у меня плохое здоровье. Мне нужно было лечиться. Он понимал, что может давить на меня еще сильнее и проявлять уже физическое насилие, финансовое, психологическое. Он проявлял все виды насилия, которые мог.
Понимал, что это будет безнаказанно, потому что у меня на тот момент еще статус ВПО, у меня нет знакомых, не к кому обратиться. Делал то, что хотел.
В очередной раз, когда он меня избил, моя соседка вызвала полицию. Он меня бил, я кричала. Она думала, что мы выпиваем и это пьяный дебош. Я пожаловалась полицейским, что он меня избивает. Он сказал полицейским: “Да она спидозная, она ВИЧ домой принесла”. Полицейские мне ответили, что ничего не могут сделать, тогда еще не был принят закон по насилию. Они у меня спросили: “Что, у вас правда ВИЧ?”. Я на тот момент не понимала, что полицейские неправильно поступают.
Они мне сказали, идите в отделение, пишите заявление. Только тогда мы его сможем как-то привлечь в суде к ответственности. Я больше не обращалась, не верила, что помогут. В данный момент я с ним не общаюсь. Он и сейчас иногда мне пишет смски с угрозами.
Однажды я попала опять по скорой помощи в больницу. Медбрат в приемной мне сказал: “Плохо кончишь”. Я спросила: “Почему вы так думаете?”. Он сказал: “Ну по ходу ты спидозная, они всегда плохо заканчивают”. Я пропустила это мимо ушей, но запомнила надолго.
Лариса Денисенко: Таврування людини близькими людьми, недовіра поліції, ставлення до персональних даних, як і чоловіка, і поліціянтів… Оцей подив “Ви чесно хвора на СНІД?”. Що можна сказати, чи ілюструє ситуація основні проблеми, з якими стикаються ВІЛ-інфіковані?
Світлана Бєлай: Історія не зовсім повна, щоб чітко зрозуміти, яку правову оцінку дати. Але видно, що в сім’ї відбувається насилля, це проблема багатьох жінок. А ще якщо вона має захворювання на ВІЛ, і знає її чоловік, то ситуація більше усугубляється. Не лише для жінки, а й для дітей. В моїй практиці дуже часто зверталися до мене жінки, коли чоловік їх заразив. Це часто буває, коли вагітні стають на облік, і виявляється, що вони хворі. Піти додому сказати чоловіку – в них величезний страх. Потім виявляється, що чоловік давно має захворювання, ліки не приймає і заразив жінку. Але дуже складно щось доказати чоловікові, вони звинувачують, що це жінка винна.
Поліція повинна була б допомогти цій жінці, хоча б скерувати її в якусь організацію благодійну, до юриста, надати психологічну допомогу, а вони ще більше підкреслили те, що вона безпомічна.
Лариса Денисенко: Ви пригадали, що інколи жінки дізнаються про ВІЛ-статус вагітними. Чи існує така практика, що лікарі травмують і стигматизують жінок і відмовляють, наприклад, вести її?
Світлана Бєлай: Раніше була така практика, останнім часом таких випадків зменшилося. Я думаю, що це великий плюс, лікарі стали більш толерантніші, їм проводять навчання. В нас в Україні є відповідне вже лікування, одне з найкращих. Якщо жінка буде приймати терапію, то дитина в 90% випадків народиться здоровою.
Але були такі випадки, не так багато, але коли жінки робили аналіз, дізнавались, що захворіла. Але жінці не повідомляли. Папери прийшли пізніше, жінка вже народила цю дитину. В мене в одній області так було. В цих випадках жінки змиряються з цим і не хочуть, щоб їм надавали юридичну допомогу і
розголошувати.
Ще одна проблема, з якою стикаються ВІЛ-інфіковані, стигма і дискримінація з боку медичного персоналу. Для мене незрозуміло, чому лікарі так відносяться до цих жінок і особливо гінекологи. Піти до звичайного гінеколога – не завжди вона прийме, знаючи про такий статус.
В нас ВІЛ-інфіковані не мають право усиновити дитину. Хоча в нас є закон, де чітко вказано, що ВІЛ-інфіковані люди ті ж самі мають права і обов’язки, як звичайні люди без статусу.
Люди повинні розуміти: на сьогодні в Україні одна з найкращих АРТ-терапій для ВІЛ-інфікованих, одні знайкращих медичні заклади, я не побоюсь це сказати, тому що там працюють професіонали, які надають меддопомогу саме ВІЛ-інфікованим.
Для того, щоб заразитися ВІЛ-інфекцією на роботі, в побуті, треба ще постаратися. Є відповідна норма, коли передається захворювання. Люди, які приймають терапію, вчасно п’ють її, відвідують лікарів, вони не є небезпечними для нас і народжують здорових дітей.
Повну розмову слухайте в подкасті
Цей матеріал був створений за підтримки Програми MATRA (Посольство Королівства Нідерланди). Погляди та висновки авторів програми можуть не відображати офіційну позицію Уряду Королівства Нідерланди.
Проєкт виходить у партнерстві з Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем».