У 2014 мені потрібно було довести чоловікам, що я можу бути частиною штурмової групи, і я це зробила — Андріана Сусак

«Наше суспільство стереотипно переконане, що війна — це не жіноча справа. Проте, насправді війна — це не жіноча, не чоловіча і взагалі не людська справа». Про те як українські жінки виборюють право захищати свою країну, розповіла військовослужбовиця, штурмовиця батальйону «Айдар» Андріана Сусак (позивний «Малиш»).

У Збройних силах України Андріана офіційно значилася швачкою. Одна з перших добровольців вирушила на схід у травні 2014-го року. Пройшла ключові операції на Луганському напрямку. Перша бойова операція — звільнення міста Щастя у червні 2014-го. Спочатку Андріана мала працювати з документацією у штабі, але коли ситуація на фронті загострилася, плани змінилися. Андріана є учасницею проекту «Невидимий батальйон» — першого українського документального фільму про війну і жінок на війні, що знятий жінками.

— Як ви прийняли рішення відправитися на фронт?

— Фронт стався після Революції Гідності, після Майдану, де я була активною учасницею. І саме розуміння того, що потрібно щось робити і рятувати країну, прийшло на Майдані. Потім 8 травня люди відправлялися в Луганську область. Ми ще не розуміли, що це війна, але вже була анексія Криму, вже відбулися події в Одесі. Отже ми на День Перемоги приїхали до Луганська, зупинилися в селищі Нянчине біля російського кордону, і вже звідти формувався батальйон «Айдар». Звідти ж ми стали штурмовим батальйоном і починали свій хід як військова частина на території Луганщини.

— Багато українців вважають, що війна – це не жіноча справа. Що скажете?

— Війна – це не жіноча, не чоловіча і взагалі не людська справа. Так, сприйняття нашого суспільства не є ще достатньо ліберальним та демократичним, щоб сприймати жінку на рівні з чоловіком в професійному руслі, тому що у нас ще пострадянське сприйняття. У нас жінка – це друг чоловіка, вари борщі і народжуй. Це було в радянські часи, коли жінка відправляла своїх дітей на війну і до сих пір ми бачимо, як Російська Федерація воює – вони відправляють на війну, а потім знову народжують.

Нам потрібно міняти мислення. Мені у 2014-му році потрібно було довести чоловікам, що я можу бути частиною штурмової групи, і я це зробила.

— Ми можемо поговорити детальніше про саме це доведення?

— Я працювала в штабі, і вони сприймали мене як людину, яка буде в штабі просто заповнювати документи.

— Що змінилося? Чому вам дозволили долучитися до штурмовиків?

— Тому що я захотіла, я була мотивована, я старалася і все робила для того, щоб самій собі довести, що я можу, що я не слабка ланка. Я сказала командиру на той час дати мені наказ йти і звільняти Щастя. Він мені дозволив, але спитав, з якою групою я хочу йти. Я сказала, що зі штурмовою групою «Чорні». Потім я вже хлопців просто поставила перед фактом, що в мене наказ командира. Тобто я таким обманним шляхом це зробила. Вони здивувалися, а я одягнула балаклаву і пішла. Проте вони думали, що на сам штурм я не піду, а я була в балаклаві, ховалася. Вони мене вже побачили на мості.

Моя штурмова група приняла мене вже після другої штурмової операції, це була бойова операція на «Металіст». Вони теж штурмували, а в мене не було наказу, проте я, як завжди, приїхала в балаклаві і поставила їх перед фактом. І коли я пройшла один з таких важких боїв, коли я потрапила в засідку, коли потрібно було швидко реагувати, коли не можна було впадати в паніку, тобто бути не тягарем, а частиною штурмової групи, вони мені сказали: «Все, ти з нами».

Коли я пройшла один з таких важких боїв, коли я потрапила в засідку, коли потрібно було швидко реагувати, коли не можна було впадати в паніку, тобто бути не тягарем, а частиною штурмової групи, вони мені сказали: «Все, ти з нами»

— Чи були у вас додаткові ускладнення під час того, як вам довелося пробурювати стіну нерозуміння або стереотипів?

— Незважаючи на те, що в нас вже п’ять років на фронті воюють дівчата,  стереотипність є до сих пір. Вона заважає в тому, що йдуть якісь насмішки, можуть відповісти: «Квіточка, йди вари борщі». І досі не дають дівчатам тих бойових посад, на які вони хочуть йти.

— Ви можете згадати один з таких випадків, коли відчули, що до вас якесь інше ставлення на службі через те, що ви жінка?

— Це коли командири приїжджають на позиції. Я тоді була на 25-му блокпості на бахмутській трасі. Вони мене питають, де командир? Я відповідаю, що його немає, я – заступник. Але вони з мною не хотіли розмовляти, тому що я – дівчина. Починають одразу посміхатися. Я кажу: «Чого посміхаємося? Нам потрібна техніка, мішки, нам потрібно окопуватися».

— Чи ви змогли врешті-решт встановити з такими людьми комунікацію?

— Так.

— Що для цього потрібно?

— Середня і висока ланка в армії – генерали, полковники – вони тебе починають сприймати, коли бачать твою активність, тобто вони бачать, що ти щось робиш. Коли тобі дають наказ, ти не повинна казати, що я не йду в наряд, тому що я – дівчинка. Ти повинна йти і на рівні з хлопцями нести службу. І коли ти виконуєш наказ, коли доводиш, що ти – не проблема, тоді вони починають тебе сприймати.

Коли тобі дають наказ, ти не повинна казати, що я не йду в наряд, тому що я – дівчинка

— Який це був момент, коли ви зрозуміли, що ви знаходитеся на рівні з усіма учасниками бойових дій і що ніхто не може вам дорікнути?

— Те, що я гідна служби, те, що я буду там і буду брати участь у бойових діях, я знала з самого початку. У мене настільки багато свободи всередині, що мені неважливо – хлопчик/дівчинка, я сприймаю людей тільки по людяності і по їх професіоналізму. Один раз в мене був випадок, коли я як дівчинка заістерила. Це було в Георгієвці. Але це тому, що мене залишили на позиції парамедика, а не взяли в штурм. І коли було дуже багато поранених, командир мені дав наказ спускатися до них і забирати поранених, я заістерила, тому що я вже половину шляху з ними пройшла, а тепер знову ламати цю стіну. Я почала казати, що переведуся, тому що мені не дали наказ йти з ними, адже я – частина штурмової групи. І ми посварилися прямо під час бою. Потім я почала вивозити поранених під обстрілом. Згодом я перепросила в командира за те, що я організувала цю істерику, але сказала, що надалі при плануванні операції ми будемо одразу планувати, хто йде, а хто не йде,  і якщо я не йду, щоб мені обґрунтовано пояснювали, чому.

— Якщо говорити про побут, що тут можна сказати?

— Побут важкий, особливо на передовій лінії, тому що, буває немає душу, немає води. Наприклад, в мене на 25-му блокпості не було води, а ми там півроку сиділи. Ти розумієш, що ти повинна пристосуватися до чоловічого побуту, тому що ти знаходишся в бліндажі, з тобою разом в цьому бліндажі знаходиться сім твоїх бійців, і ти одна, тому треба жити так, щоб жодного дискомфорту ні для тебе, ні для них не було.

— Опишіть якісь буденні речі.

— В нас були правила чистоти – хлопці мали собі самі прати носки і свій одяг, тому що їм ніхто їх не випре. Були правила їжі – я готувала тільки тоді, коли я хотіла. Хлопці теж готували. Але це потрібно було вибороти, бо вони постійно хотіли мене відправити на кухню. В мене навіть був такий випадок: під час однієї бойової операції я захотіла приготувати їм щось їсти, тому що ми сиділи 13 днів. І коли я готувала їсти, до мене підійшов якийсь боєць, який мене не знав, і запитав, а що в нас сьогодні на обід? Я виходжу з цим ополоником на лінію вогню, де обстрілюється з мінометів, і починаю кричати, що я воїн, а не повар. Тобто цей боєць, який мене не знає, стереотипно сприйняв мене як жінку, і не сприйняв, що я тут сиджу вже 13 днів, брудна і просто захотіла їсти приготувати.

— Чи були у вас ситуації, коли вам доводилося відмовитися від того, щоб зробити щось таке, що посилює оці стереотипи про жінок? Не готувати, наприклад, коли вам цього хотілося?

— В принципі, я не фарбувалася і нігті не фарбувала. Але хотілося душу після бойової операції, якого крему після душу, щоб відчути себе людиною. У душ я завжди йшла останньою, щоб мене ніхто не чекав, оскільки я дуже довго милася. Інколи потрібно було переймати хлопчикову натуру і ставати хлопчиком, щоб тебе сприймали.

— Якщо говорити про жіночі цикли, наскільки важко із цим, бо це те, що відрізняє побут і такий складний побут, як на війні, не розрахований на жінку в цьому контексті?

— Я мовчала, я нічого не говорила, як би мені важко не було. Були цикли навіть при штурмах. Так, це неприємно, це дуже боляче, але в мене були пігулки з собою. Один раз хлопці бачили, що мені дуже погано, але добре, що тоді як раз не було жодних штурмів. У побуті теж важко, тому що, якщо ти знаходишся на позиціях в мороз в полі і немає води, користуєшся тільки вологими серветками, і чекаєш, що через два дні тебе відвезуть на шахту помитися, то це важко. Але це не є причиною, щоб відмовляти дівчатам в службі чи ставити на них хрест в професійній площині. Я вважаю, що на державному рівні, коли ми лобіюємо закони про гендерні питання щодо жінок в армії, недопустимо говорити, що дівчині не можна йти в армію, тому що в неї «ці дні». Адже хлопці в нас теж хворіють.

— Якщо говорити про сексуальні домагання в армії чи на фронті, як ви на своєму досвіді це відчули? Адже є різні аспекти того, як бути однією жінкою в осередку чоловіків.

— У мене був чоловік, тому мені було легше. Але я знаю, що сексуальне насильство стосується як хлопців, так і дівчат. У випадку дівчат може бути різне насильство: економічне, сексуальне домагання, тощо.

— Що означає економічне насильство?

— Так звана «польова жінка командира». Вона приходить в армію, за нею починають доглядати, вона може відмовити, і починається економічне насильство. Можуть і зарплату урізати, і пустити неправдиві чутки щодо неї, а  вона – одна і не може за себе постояти. Тому вона стає польовою жінкою, коханкою командира, тому що в неї немає вибору.

— Чи це популярна зараз посада – «польова жінка»?

— Зараз ми боремося з цим. І мені здається, що зараз з цим будуть проблеми, оскільки вже дозволено жінкам займати бойові посади, а стереотипність мислення командування досі залишається пострадянською.

Я вважаю, що в деякій мірі і командир винен в тому, що вона стає такою. Буває, що дівчатам самим цікавий цей шлях, що дівчата і йдуть на фронт саме з такою мотивацією, і ми з цим теж боремося. Але, якщо командир допускає це в себе, то це, я вважаю, його провина.

— Як з цим можна боротися? Ви ж не можете заглядати в ліжко до кожного командира.

— Так, дівчата, які зараз приходять в армію, беруть відношення від частини, потім через військкомат призиваються до тієї частини. Я вважаю, що має бути обов’язковим профвідбір для дівчат, як і для хлопців. Тобто ти повинен скласти два тижні смуги перешкод, ти маєш зрозуміти, що таке бути в полі, що таке автомати, що червоний лак для нігтів не підходить під камуфляж, він має бути хоча б зелений.

— Що робити жінкам, які потрапляють під економічне насильство? Чи є в них такі інструменти, аби залишатися на фронті і не бути там з обмеженими правами?

— Найлегше – все кинути і піти, завжди легше нічого не робити. А я думаю, що варто боротися. Тому що, якщо жінка буде далі просто мовчати, то це буде далі продовжуватися. А ми не повинні допустити, щоб воно продовжувалося, ми повинні побудувати професійну армію. І обов’язково, якщо є випадки насильства, то мають бути покарані винні, тому що непокараний командир дозволить собі це і вдруге.

— Чи чуєте ви закиди про те, що в нас війна, а ти тут зі своїми модними словами типу «харасмент» шиєш наклепи на нашого командира?

— Я знаю, що так є, але в нас більшість населення не розуміє, що таке фемінізм і гендер, що це не сприйняття рівності жінки та чоловіка, а сприйняття упередженості. Те саме про харасмент. Скільки ми були з «Невидимим батальйоном» в різних країнах, то скрізь чули, що з військовими проводяться тренінги на тему, що таке sexual harassment.

— І як в різних країнах вирішується питання сексуальних домагань?

— Наприклад, в Канаді і США — це недопустимо. Якщо ти один раз запропонував дівчині в частині піти з нею на побачення і вона тобі відмовила, але ти наполягаєш, то це вже є sexual harassment і це вже підпадає під звільнення за статтею.

— У військових частинах в різних країнах не служать разом чоловік та жінка, тобто в них немає сексуальних відносин між військовослужбовцями. Якщо ви стаєте чоловіком та жінкою у військовій частині, ви переводитеся в різні підрозділи.

— Чим відрізняються армії, де є стільки є жінок, скільки і чоловіків, від армій суто чоловічих, як ви вважаєте?

— Я не думаю про кількість, я думаю про якість. Мені не важливо, скільки жінок в армії. Я не за кількість, я за профвідбір.

— У 2016-му році для жінок відкрили близько ста спеціальностей в армії. Чи змінило це щось? Чи стало жінкам дійсно легше посісти якісь бойові позиції? Ви на початку розмови казали, що вас оформили як швачку, але ви служили як штурмовик.

— Так, змінило, дівчата зараз оформлені на тих посадах, які вони дійсно займають. Ті дівчата, які займали посади снайперів, але були оформлені санінструкторами або санітарками, зараз займають посади снайперки, стрільців, гранотометниць. Я знаю, що навіть в ССО – Сили спеціальних операцій – дозволяється жінкам брати участь у відборі. Просто ще жодна жінка не пройшла навантаження. І це правильно – вони йдуть, записуються, пробують свої сили.

Я знаю, що закриті посади в десантних військах. Відкритий солдатський і сержантський склад. Але зараз дівчата вже можуть через військкомат оформлюватися на ту посаду, на яку вони хочуть. Я знаю, що є ще відмови оформлюватися на бойові посади, але все одно рух йде.

— Які три найпопулярніші проблеми, з якими до вас звертаються жінки та дівчата?

— Перша проблема – зробіть щось, щоб не було оцього «блядства» в армії, щоб командири не дозволяли собі сексуальних відносин з дівчатами, не робили їх «польовими жінками», щоб дівчата, які йдуть в армію, знали, що це таке.

Друга проблема – забезпечення умов для дівчат. Хоча б якісь гінекологічні приїхали машини на передову. Це проблема здоров’я. Коли знаходишся весь час в холоді, тягаєш важкі речі, ти потім демобілізуєшся і маєш проблеми.

— Ви на війні завагітніли, але як ви прийняли рішення служити аж до п’ятого місяця?

— В мене затягнувся процес демобілізації, а до демобілізації я повинна бути, я – віськовослужбовиця, тому я повинна бути там.

За кордоном всі прекрасно розуміють, що армія має бути професійною. Там не має стереотипності щодо чоловіка чи жінки, тому що вони цей процес давно пройшли

— Коли ви дізналися, що ви вагітні?

— Я з самого початку знала, що це трапилося. Ми хотіли з чоловіком дитину. Я дізналася, але я щось не розрахувала час. Процес демобілізації затримався і сталося так, що я залишилася на службі до п’ятого місяця та продовжувала виходити на бойові операції, але на ті, які не зашкодять здоров’ю моєї дитини. Я, крім себе, знаю ще трьох дівчат, які служили вагітними, навіть довше, ніж я. Може, не на бойових посадах, але ж служили.

— Але ж це питання про стрес, в першу чергу. Жінкам в період вагітності рекомендують уникати стресу, адже саме це і є фактором ризику втратити дитину.

— Стресом для мене було, коли я повернулася до цивільного життя, тому що я була не готова повернутися до нього. Мені ніхто не пояснив, не розповів, що мені робити. Мені там було добре, тому що там були ті люди, з яким ми відвоювали, відслужили. Там все було чітко: ти знала, де ворог, де ти знаходишся, там легко – ти на своїй території, яку ти окопала, ти орієнтуєшся, куди можна йти, куди – ні.

Повертатися до цивільного життя після фронту дуже важко. Зокрема, люди стереотипно сприймали мене, що я жінка  прийшла з війни вагітною. Сміялися, немов я пішла на війну чоловіка шукати, питали, скількох чоловік я там мала. Довгий період часу я взагалі не виходила з дому, я не хотіла ні з ким спілкуватися, нікого бачити, щоб щось комусь пояснювати. До мене приїжджали мої хлопці-побратими, і вони жили в мене. Чоловік ще на той період часу служив, а хлопці жили в нашому домі в Карпатах.

— Як сприймають фільм про українських жінок на фронті за кордоном?

— За кордоном всі прекрасно розуміють, що армія має бути професійною. Там не має стереотипності щодо чоловіка чи жінки, тому що вони цей процес давно пройшли.

Люди за кордоном забувають про нашу війну, вона десь далеко та вже й немає новин на телебаченні, і цей фільм їм нагадує про нашу ситуацію. Шокує те, що після наших розмов у них знову з’являється усвідомлення того, що Україна бореться за демократичний світ не тільки на своїй території, а за демократичний світ по всій Європі. І вони знову включаються в процес. Ми розповідаємо про наш рух, про те, що він унікальний і вони надихаються.