Руслан/Фото: Яніна Львутіна
Щодня Збройні сили України стримують росіян та працюють над деокупацією України. Журналістка Громадського радіо Яніна Львутіна побувала на Донеччині на передовій та побачила, як працює українська артилерія по російських окупантах.
За шість хвилин українські бійці можуть навести зброю, відстрілятися та покинути позиції, аби не наражати себе на небезпеку у разі відповідної реакції росіян. Разом із бійцями відходимо до лісосмуги. Поки вони чекають на наступні координати цілі від аеророзвідки, спілкуємось. Командир підрозділу Руслан розповідає: через війну в Україні повернувся із Данії — там працював на будівництві. Каже, звільнитися з армії може через новий указ Президента, той передбачає таку можливість за наявності від трьох неповнолітніх дітей та більше. У Руслана їх п’ятеро. Але повертатися до мирного життя чоловік поки не збирається. Каже: діти за його спиною. І він захищає їх тут, на Донбасі.
«У мене п’ятеро дітей і я відмовляюся звільнятися, тому що я буду до кінця йти», — говорить Руслан.
Щодня він разом із побратимами ризикує своїм життям. За вісім місяців назбиралося вже чимало історій, коли вони могли загинути, каже чоловік:
«Скла трошки поїв. Бушлат у мене зірвало так, що я його і не знайшов по сьогодні. Мабуть, там десь лежить, у кущах. Я лежав, був балкон засклений ось так. Склопакетом. І ось від вибухової хвилі у мене бушлат зірвало. Коли ми почали евакуйовуватися, я вибіг на вулицю, а потім розумію, що на мені немає бушлата. Ми його шукали-шукали, так і не знайшли».
Читайте також: «Все трясеться, земля вгору піднімається»: жителька Бахмута про російські обстріли
У багатьох випадках бійців рятують командири, які аналізують ситуацію та працюють на випередження супротивника, каже армієць Олександр:
«Якби не він, ще б хвилин п’ять ми посиділи, там, де ми сиділи, я ще йому сказав: давай може трохи відпочинемо. Бігли через оранку. І я підвернув ногу. Упав, оглядаюсь назад, а реактивними так б’ють по нас, що хай Бог милує. 152-гі. Комбат кричить: «Олександре, вставай! Біжимо! А я кажу: «Комбат, я вже не можу». Був повністю в обмундируванні. Ну довелося, бо не хотілося вмирати».
Бійці цього підрозділу працюють ще на радянській гаубиці Д-30. Але навіть з цією зброєю роблять неможливе, каже Руслан:
«Закинули на триста метрів далі, аніж вона може бити. Я не знаю, як так вийшло. Це нам ще Господь допомагає. Закидати їх якомога далі».
Росіяни ж не вміють користуватися із розумом наявною зброєю, каже інший військовослужбовець Володимир:
«Як подивитися по їхніх маневрах, то вони не наводять наново гармату. Ось, як вдарили раз, треба перенаводитися, а вони цього не роблять. Вони відразу стріляють. Їм головне, я так зрозумів, відстрілятися. І втекти».
Бійці розуміють, за що воюють. За їхніми спинами — мирні люди, пенсіонери, сім’ї, діти. Після того, як росіяни вдарили по залізничному вокзалу у Краматорську ракетою з написом «за дітей», артилеристи цього підрозділу теж почали підписувати снаряди.
«Підписую снаряд «за наших побратимів». І такий будемо відправляти. Якщо воно розривається на великі шматки, вони бачать його. Якщо із тіла достають свого, звісно, вони його бачать», — розповідає військовий.
Українські військовослужбовці кажуть, що Новий рік хочуть святкувати вдома, зі своїми сім’ями. Але не підуть звідси раніше, аніж повністю звільнять країну від російських окупантів.
Яніна Львутіна, Донеччина, Громадське радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS