«У нього боліли зуби, були проблеми з головою та зором» — рідні про стан і умови утримання політв'язня Вигівського

Рідні українського політв’язня Валентина Вигівського передали у Національний музей Другої світової війни особисті речі сина і його дідуся — теж політв’язня, однак радянського режиму. А ще предмети, які належали родича Валентина, який загинув у боях під Іловайськом. Все це доповнить фотозбірню проекту «Родинна пам’ять про війну». 

«Передаємо тут речі свого батька, який був політв’язнем і передаємо деякі речі свого сина, який також, на жаль, політв’язень. Цікава особливість листів від мого батька і від сина у тому, що майже схожа адреса — Кіровська область», — показуючи особисті речі своїх нарідніших, розпочнає розмову Петро Вигівський.

Батько чоловіка — фронтовик-розвідник, а згодом політв’язень Радянського союзу, відбував покарання у Кіровській області Росії. Через понад 60 років там же за ґратами опинився і син Петра — Валентин. Він політв’язень вже сучасного російського режиму. Чоловіка захопили у вересні 2014 року в Сімферополі. Батькам про арешт сина навіть не повідомили.

«Зник, немає. Ми десь місяць не знали, де він взагалі подівся. Почали пошуки і вже потім з різних джерел ми мали відомості, що він був захоплений «Кримською самообороною», потім, як виявилося, він вже опинився в Росії», — пригадує батько політв’язня.

Валентину інкримінували «шпигунство». Однак  Петро Вигівський переконаний, що Валентин поплатився за своє захоплення авіатехнологіями. 

«Він контактував з багатьма людьми, які з Росії і були пов’язаними з військово-промисловим комплексом. А вже у той час вони були під контролем ФСБ. І тут українець, ворожа країна, цікавиться скрупульозно такими моментами, цікавими двигунами. І це, напевно, спричинило те, що він потрапив під контроль», — говорить батько.

Востаннє рідні бучили Валентина у січні 2017 року. Тоді матері дали можливість три доби побути разом із сином. Жінка розповідає, що через погані умови утримання у Валентина погіршився стан здоров’я. 

«У нього боліли зуби, були проблеми з головою та зором, тому що він багато читав, а світло в камері горить тьмяне. Його утримують завжди у найхолодніших камерах, у яких навіть є лід на стінах. Він говорить: «Я лежу, в мене голова мерзне. Я замерзаю», — пригадує мати.

Окрім того жінка каже, що на її сина регулярно тиснуть різними методами, наприклад, вивозили у ліс й імітували розстріл чи залишали на морозі на декілька годин. 

«- 40 градусів, був вітер сильний з морозом і мело. Він розповідав, що був на вулиці три години й думав, що відморозив собі кінцівки», — говорить Галина.

Додає, що найбільший тиск все ж психологічний. 

«Коли хотіли зняти про нього фільм, як про нібито шпигуна для Росії, він відмовився. Послав їх у «тепле місце». І після цього таке почалося. Його настільки ізолювали, що він на вулиці нікого не бачить, радіо не може слухати, нічого. Йому один опер сказав, що це “вказівка зверху», — каже мати.

Не боявся висловити свою думку і не зраджував своїм принципам — так про Валентина розповідає вже ексбранець Кремля Роман Сущенко. Він сидів у тій же колонії, що й Валентин. 

«Так склалося, що у нас з Валентином дуже багато спільного і це не тільки Батьківщина та любов до неї, але й стаття, за якою нас засудили і колонія, де утримували. Я потрапив у колонію 25 жовтня 2018 року, після того, як мені присудили 12 років суворого режиму.  Коли я потрапив туди, перебував на карантині і там дізнався, що я там не єдиний українець. У наглядачів розпитував і мені повідомили, що тут у колонії перебуває Валентин Вигівський», — пригадує Сущенко. 

Його помістили у штрафний ізолятор. Пригадує якими були умови.

«Це такий карцер, двоповерхова будівля, де жахливі санітарні умови. У цьому місці перебувають рецидивісти і люди, які неодноразово порушують не тільки правила внутрішнього розпорядку, але й підбурюють до різних протиправних дій інших ув’язнених. Люди у цьому ізоляторі перебувають під постійним психологічним пресингом. Це бетонне приміщення десь два метри шириною і вісім довжиною. Воно може бути меншим, але точно не більшим. Камери розраховані на шістьох ув’язнених. Нари спеціальними важелями приковують до стін і їх відмикають лише на час відпочинку, тобто з 21:00 до 5:00. Фактично людина перебуваючи там, не може лежати, навіть якщо це необхідно з огляду на її здоров’я. Крім нар у камері є невеличкі стіл і лави. Вони всі металеві. Столик 60 сантиметрів від підлоги, а лави 30 сантиметрів від підлоги й на них доводиться сидіти, приймати їжу, писати листи чи використовувати для фізичних вправ: віджимань, присідань. У цій же камері є умивальник та туалет. Все це не закрито», — розповідає Сущенко про умови свого утримання. 

У Валентина, як Роману вдалося дізнатися, умови були іншими — ще гіршими. Чоловік перебував у приміщенні камерного типу. Якщо Сущенку дозволяли три побачення і дві передачі у рік, а ще він міг двічі на місяць телефонувати рідним, то Валентин міг отримати лише дві передачі і мати два побачення у рік.

«Крім того, були обмеження на прогулянки, йому заборонили телефонувати рідним й ходити у магазин. На території колонії є магазин, де людина може піти, щось купити собі: письмові приладдя, їжу, овочі або санітарно-гігієнічні речі. У нього такої можливості не було, він міг лише замовляти. Тобто є список, він щось із нього обирає, а потім з його рахунку знімають кошти. Але коли приносять замовлення, то інколи чогось немає, або воно в такому стані, що це вже небезпечно вживати. Разом з тим, у нього залишалася можливість переписуватися з рідними і бачитися з адвокатом чи консулом. Умови там надзвичайно складні», — говорить Сущенко. 

Експолітв’язень пригадує першу зустріч із Валентином. Каже, адміністрація унеможливлювала будь-які їх спроби перетнутися. Навіть прогулянки відбувались у різний час.

Однак, одного разу, коли Вигівського вели на прогулянку, проходячи повз камеру Сущенка, той сказав: «Роман, тримайся, я Валентин». 

Наступна їхня зустріч відбулася, коли у колонію приїжджали представники спостережної громадської комісії. На зустріч запросили обох. Спершу поговорили з Валентином. І коли його виводили з приміщення, а Романа вели всередину, вони знову перетнулися. 

«Я дивлюся на зустріч іде якийсь чоловік: блондин, блакитні очі. Він іде, посміхається і каже: «Здоров був». Я на нього дивлюся і думаю: «Хто це?» Але відповідаю: «Здоров був». А коли вже потрапив до комісії, то мені кажуть: «Ми щойно бачилися з Вигівським. У нього стаття така ж як у вас». Тоді я вже зрозумів, хто це був і як виглядає», — пригадує Сущенко.

Після того, вони весь час віталися через ґрати камери чи між зустрічами з консулом і навіть передавали через наглядача одне одному продукти: марки, конверти, цукор, каву чи навіть салати.  А коли Сущенка помістили у камеру поряд із камерою Вигівського, політв’язні перегукувалися через стіну й підтримували одне одного.

«Він мені передавав багато журналів. Частину малюнків, які я передавав синові, це якраз з тих журналів, які передавав Валентин. Це на пряму не можна було передавати і там в одній з кімнат, де зберігалися особисті речі ув’язнених, Валентин клав ці журнали, потім через інших людей казав мені, де вони лежать. Я заходив наче за своїми речами і забирав ці журнали. Потім кілька разів нам вдалося зустрітися в душі. Там щовівторка і щоп’ятниці водять у так звану  «лазню». Ці 20 хвилин, які відводяться для душу ти миєшся і постійно спілкуєшся, ділишся новинами, підтримуєш одне одного. Ще працював місцевий зв’язок «радіо», тобто це спілкування або через каналізацію, або через двері, або через інших ув’язнених, яким ти передаєш новини», — говорить політв’язень.

За 11 місяців бранці бачились лише близько восьми разів. Та Сущенко каже, що ці хвилини неймовірно йому допомогли.

«Я дуже пишаюся знайомством з цією людиною. Він надзвичайно дружній і дуже допитливий. Він мав дуже радикальну позицію щодо режиму Кремля, щодо того, що робить Росія на міжнародній арені. Постійно про це висловлювався і не позаочі, а в очі адміністрації говорив хто вони є, на кого вони працюють і якої мети досягають. Демонстрував всюди свою нескореність. Його дуже поважали ув’язнені», — пригадує Сущенко.

Перед обміном Сущенку сказали збирати речі, ліміт — 20 кілограмів. Єдине, що йому пояснили — буде відбуватися етапування. Пригадує, що до останнього сподівався побачити в автозаку і Валентина.

«Я звернувся до адміністрації, кажу: «Я хочу залишити Валентину якісь письмові приладдя, ковдру теплу, ще якісь речі, якісь продукти». Також я якраз перед обміном передплатив газети на пів року. Кажу: «Передайте газети». Мені сказали написати заяву, щоб залишити все йому. Я це зробив, але я до останнього мав надію, що під час етапування я побачу його в автозаку», — говорить ексбранець Кремля.

Після цього відбувся обмін.

Рідні ж востаннє  рідні чули голос Валентина у березні 2017 року, саме з того часу йому не дозволяють ні телефонних розмов, ні побачень. Єдина можливість дізнатися про стан бранця — зустрічі з консулом і листи. Саме вони — найбільша підтримка для політв’язнів, а ще гарантія їхньої безпеки — каже правозахисниця Олександра Матвійчук. Закликає усіх охочих писати Вигівському. 

«Я хочу сказати, що батько Валентина приходить на всі акції щодо політв’язнів, щодо полонених, які стосуються конкретних людей, не Валентина. Він приходить як підтримка, він приходить у знак солідарності. І він, і його родина заслуговують на те, щоб якнайшвидше отримати свого сина», — говорить Олександра Матвійчук.

На це сподіваюся і батьки, і син політв’язня, і сам Валентин. В останньому листі він написав, що має надію потрапити в списки на обмін і врешті опинитися вдома.

Водночас, за даними Олександри Матвійчук, у в’язницях Росії та окупованого нею Криму, окрім Валентина, перебуває 90 українських бранців. У так званих «ЛНР» та «ДНР», тільки офіційно, ще щонайменше 200 людей. 

Ірина Саєвич для Громадського радіо