facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

У пам’ять про.. — Історії родин, які здійснили мрії загиблих захисників

1x
Прослухати
--:--
--:--

Вони вийшли із зони комфорту та спробували себе у нових ролях, щоб реалізувати останні бажання своїх рідних, які загинули, захищаючи Україну. Олена відкрила кав’ярню у Харкові, якою марив її син, Юлія керувала проєктом створення туристичного прихистку у горах, а Антоніна з батьками створили літературний простір, про який завжди мріяв її брат. Громадське радіо зібрало історії загиблих ветеранів та їхніх родин, які вкладають сили в те, щоб ідеї захисників жили довше у їхніх проєктах.

Більше, ніж кав’ярня у Харкові

Олена Авілова ніколи не уявляла себе підприємницею. За фахом адвокатка, захищає людей у судах. Юристом бачила і свого сина, Андрія. Він навіть у 2014-му вступив до Юридичного університету імені Ярослава Мудрого, але згодом таємно від мами вирішив студентські роки проміняти на окопи, тож у свої 18-ть вступив до «Правого сектора» і тихцем поїхав у Піски.

Згодом син Олени таки довчився на юриста, але за фахом свого майбутнього не бачив, тож став працювати барменом,  потім баристою ця професія йому приносила задоволення. Олена згадує: останнє місце роботи її сина робило його по-справжньому щасливим. За 10 днів до повномасштабної війни вона приходила до нього в гості на роботу, а син частував її улюбленою кавою.

Олена з сином

26 лютого Андрій Авілов відправив свою дівчину з котами за кордон, а сам пішов добровольцем. Цього разу захищав Україну у спецпідрозділі Kraken. Після війни Андрій понад усе мріяв відкрити власну кав’ярню цю бізнес-ідею неодноразово обговорював з мамою — але не встиг цього зробити. Разом із побратимами хлопець визволяв Балаклію і там загинув.

«Ось ця ідея про кав’ярню і в сина була, і мені теж хотілося щось таке своє маленьке мати. Коли почалася війна, я навіть придивлялася, які і де є приміщення. Це було ще десь в червні-липні 2022-го. Усе було дуже коштовним. Ми обговорювали з сином, що було б гарно відкрити маленьку кав’ярню, а коли Андрій загинув, я зрозуміла, що повинна втілити його мрію, реалізувати все ж таки», — розповідає Олена Авілова.

Втрату сина Олена переживала важко, але здійснення його мрії стало для неї новою мотивацією і відрадою у житті.

«Коли Андрій загинув, життя зупинилося. І воно не просто зупинилося, а забрало сенс і нічого не хотілося: ні жити, ні їсти, ні працювати, нічого взагалі, а оця кав’ярня, ймовірно, дала мені сили жити далі. Зараз я підтримую підрозділ Андрія, бо ми живі тільки завдяки цим хлопцям», ділиться Олена Авілова. 

Знайшовши потрібне приміщення, Олена швидко почала облаштовувати кав’ярню, а ще одразу визначилася із назвою. Вирішила, що це буде «Паломник», як і позивний її сина.

«Він обрав такий позивний ще в 2014-му році, йому виповнилося тоді 18 років і він у складі «Правого сектору» поїхав до Донецької області, коли штурмували Донецький аеропорт і це був його перший бойовий досвід. Тоді він обрав цей позивний собі. «Паломник» — це винятково про бажання подорожувати, йому дуже це подобалось, це не стосовно  паломництва духовного, він просто бажав відвідувати різні країни», — зауважує мама загиблого захисника.

Замість декору тут військові трофеї та ящики зі снарядів, на стінах маскувальна сітка, а у меню улюблені напої Андрія, один з яких — солодка і водночас міцна кава.

«Я кав’ярню відкрила 7-го лютого, тому що сьомого числа кожного місяця я з батьками інших хлопців їздила на кладовище до дітей. Саме тому я хотіла 7-го відкрити кав’ярню, тому що діти наші любили пити каву, і ми кожного разу, коли приїжджаємо до кладовища, беремо з собою гарячу каву з молоком і привозимо туди. Тоді я вирішила, що візьму каву з нашої кав’ярні і привезу на кладовище. Так я і зробила».

Кав’ярня «Паломник»

Олена каже, що «Паломник» став більше, ніж просто місцем, де можна випити каву. А ще додає, що туди не заходять «випадкові»люди. Тут не лише гуртуються батьки або рідні загиблих військових, а й відбуваються інколи дивні речі.

«Наша кав’ярня об’єднує людей. У нас є декілька дивних історій, коли люди просто зайшли або от приміром повз проходив військовий, а в нього були певні проблеми, ми запросили на каву його, бо в нас вона безкоштовна для військових. Він зайшов, а в нас гості сиділи і вони стали між собою розмовляти. Як виявилося, в цього військового були проблеми зі здоров’ям, на вирішення яких в нього не було грошей. А ось ці гості відразу комусь подзвонили, домовилися за лікування в Німеччині. От випадок — людина просто йшла повз, а у нас таких історій чимало».

Свою справу Олена не розглядає як бізнес. Каже, що це швидше клуб, де збираються ветерани війни та друзі «Кракена», а також харків’яни, яким небайдужа пам’ять про хлопців, що звільняли область з окупації.

«Моя кав’ярня — це не бізнес. Вона не приносить прибутку взагалі, я її утримую, бо моя основна діяльність адвокатська. Я хочу, щоб ця кав’ярня працювала, тож скільки зможу її утримувати, стільки буду», — розповідає Олена Авілова. 

Прихисток для туристів у горах 

Понад усе він любив гори, море та мандри — так друзі відгукуються про Тараса Гаврилишина, пластуна та захисника. Тарас служив в 45-й окремій артилерійській бригаді, загинув під час звільнення Херсонщини від російських окупантів. До повномасштабного вторгнення Тарас був провідником морського пластування, абсольвентом «Лісової школи», інструктором з навігації та астрономії, туристичним гідом по Карпатах, а також займався прокладанням гірських маршрутів.

«Він якось своїм побратимам сказав, що якби щось з ним щось сталося, то він би дуже хотів, щоб вони реалізували такий проєкт і збудували гірський прихисток. Коли нам повідомили цю жахливу звістку, побратими теж передали цю його ідею і ми не могли цього не зробити», розповідає Юлія Гвоздович, подруга Тараса.

Юлія Гвоздович / Фото: Facebook

У Юлії з Тарасом була активна молодість та чимало спільних пластових спогадів.

«Ми були з ним в «Пласті», а саме в такій спеціалізації, яка називалася морське пластування, тобто ми займалися заняттями на воді з дітьми. Ми виростали у «Пласті» разом і майже 20 років робили з ним табори і сплави на гірських річках. У мене багато спогадів про Тараса і те, що ми їли з однієї тарілки і те, коли бувало спали на снігу, але однозначно нас пов’язує мандрівка річкою Дністер, коли ми полінувалися плисти на байдарках і несли їх  з усіма речами через гору. Тарас був майстром вузлів і в той час він себе дуже гарно показав, як людина, яка вміє в’язати найрізноманітніші вузли і те, як він спускав ті байдарки з гори — пам’ятає все наше покоління і, напевно, кожного разу, як ми збираємося, то згадуємо про ту історію», — згадує Юлія Гвоздович.  

Тарас Гаврилишин / Фото: Facebook Юлія Гвоздович

Коли Тарас загинув, друзі вирішили, що здійснять його останню мрію, чого б їм це не вартувало, тож малими кроками почали йти до реалізації цього проєкту. Спершу заручилися підтримкою органів влади, щоб все було законно, далі склали кошторис і розробили проєкт. Юлія ж взяла на себе повністю контроль за реалізацією цього проєкту.

«Розрахували, що потрібно десь мільйон гривень на реалізацію такого проєкту, тому що було багато непередбачених видатків, адже прихисток розташовується майже на самій вершині гори Парашка і ми не знали, скільки в нас займе сама логістика. Тобто, якщо ми могли порахувати орієнтовно будівельні матеріали, то логістика була під знаком невідомо, але я думаю, що Тарас нам допомагав з неба, бо в нас кожен етап досить гарно виходив. Перші півмільйона гривень ми назбирали буквально за три тижні як тільки-но оголосили про початок збору на вшанування пам’яті Тараса і, фактично, це нам дало змогу бути впевненими, що ми реалізуємо проєкт», розповідає Юлія Гвоздович. 

Щоб втілити цю ідею, збирали гроші серед волонтерів, активістів, а також проводили благодійні розпродажі. Значну частину вартості покрили пластуни з діаспори,  а також родина захисника. Та найскладнішим під час реалізації проєкту виявилось не знайти фінансування, а отримати дозвіл на здійснення мрії Тараса Гаврилишина. Друзі втрапили в халепу там, де цього не очікували. Погодити офіційно будівництво на перший погляд такого простого проєкту ще той виклик. Друзі і подумати не могли, що об’єкт рекреаційного і туристичного призначення, які вони роблять абсолютно безкоштовно, на який не просили у держави жодної гривні, буде настільки складно юридично оформити.

«Я думала, що буде достатньо наказу директора національного природного парку «Сколівські бескиди», а виявляється, що територія парку у власності Міністерства оборони і нам потрібно було це погоджувати з ними, а далі укладати земельний статут між парком і міністерством, де ми виступали третьою стороною, яка зараз передає прихисток на утримання Сколівських бескидів і відповідно це тягнуло за собою досить тривалу паперову тяганину, яка в нас зайняла ціле літо», зауважує Юлія Гвоздович. 

Прихисток / Фото: сайт прихистку
Прихисток / Фото: сайт прихистку

Тепер цей прихисток у горах віддали на баланс парку «Сколівські бескиди». Коли з документами все владнали почали будівництво. Тут теж була морока: не кожна компанія погоджувалася на важку фізичну роботу роботу серед гір. Але Юлії, яка і координувала увесь цей процес пощастило знайти майстрів, які погодилися щодня ходити пішки до гори, тому що там не було прямого заїзду. Юлія знайшла робітників, які погодилися жити в селі 2 місяці і підніматися на гору заради цього соціального задуму. Також чималих зусиль потребувала доставка матеріалів. З цим допомагали волонтери, які працювали безкоштовно.

«Ми всі дуже раділи, коли 25 листопада відкрили наш прихисток. Але одночасно було і сумно, коли ми згадували, чому ми цей прихисток будували. Хоча, знаєте, не факт, що ми коли-небудь такий проєкт зробили б якби не загинув наш друг. І тому з одного боку є радість того, що ми зробили те, що він хотів, бо так пам’ять про нього буде жити трішки довше, так він далі буде допомагати людям як це завжди робив в «Пласті».  Я думаю і жартую, що Тарас подбав за нас, своїх друзів, давши нам це завдання. Тому що нам і людям, яким дуже сильно боліло, це дало змогу пережити цю втрату», — розмірковує Юлія Гвоздович.

Будівництво прихистку для туристів у горах для друзів Тараса Гаврилишина стало своєрідною психологічною терапією розповідає Юлія. Бо замість сумувати чи плакати, вони згуртувалися і зосередили усю свою енергію, щоб зробити щось корисне і потрібне для туристів Львівщини. Завдяки Тарасу їм вдалося створити безпечний простір для тих, хто як і він любить гори. У майбутньому цей прихисток планують використовувати ще й як астрономічну обсерваторію.

Прихисток / Фото: сайт прихистку

«У червні ми плануємо провести відкритий захід із вивчення зоряного неба, бо Тарас в нас був основним інструктором з навігації. Він то дуже любив і сам проводив тренінги чи вишколи з астрономії. Ми закупимо мобільні телескопи і будемо давати змогу брати ці телескопи на прокат, щоб будь-хто міг не просто йти і дивитися на небо, а роздивлятися більш детально зоряне небо. Львівське астрономічне товариство вже розробляє карту зоряного неба, яке видно безпосередньо з цього прихистку. Вони спеціально туди їздили і дивилися, які звідти видно сузір’я і т. д. Кошти з прокату телескопів будуть йти на утримання туристичного прихистку», ділиться намірами Юлія Гвоздович.

Побачити цей прихисток ви зможете на південному схилі гори Парашка. Будівля розділена на три частини: приміщення для туристів з триярусними ліжками, які розраховані на 8 осіб, службове приміщення для лісників з окремим входом і двоярусними ліжками та тераса, з якої відкриваються неймовірні краєвиди на Тростян та Боржаву. Заховатися від вітру чи дощу або перепочити у будиночку одночасно можуть 15-16 людей.

Літературний простір у Вінниці

Просторе приміщення та високі стелажі з книжками таким є новий літературний простір у Вінниці. Це книгарня «Герої». Її відкрили на честь Миколи Рачка журналіста і 27-річного воїна, який загинув у бою влітку 2022 року.
Микола Рачок спершу служив у Києві, згодом на сході країни у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. На жаль, 19 липня 2022 року, під час важкого бою із загоном «вагнерівців» на Донеччині Микола загинув. У тому бою його підрозділу вдалося зупинити прорив і знищити ворога.

Фото: Микола Рачок під час служби

Коля багато розповідав рідним, що мріє про книгарню-кав’ярню, а ще вів власний щоденник із бажаннями та планами. Там він навіть вказав, як би хотів назвати свою книгарню  «Крамола». Коли рідні знайшли записи після смерті Миколи, то зрозуміли, що треба здійснити його задум. Але , порадившись з друзями,  вирішили, що назва «Герої» для книгарні буде доцільнішою.

«Відкриття книгарні-простору не належить ані мені, ані нашим батькам. Це Коліна мрія, розмови про яку велись вдома впродовж років. Тому, коли він загинув на фронті, втілення його мрії в реальність стало нашим обов’язком. Ми часто любили помріяти — де мала бути книгарня, Коля розповідав, з якими видавництвами йому б хотілось працювати найбільше, кого першого він запрошуватиме на поетичні зустрічі і літературні вечори. Планів в нього було багато і він, я впевнена, прекрасно втілив би все в реальність. Його книгарня мала стати особливим місцем», — згадує сестра Миколи Рачка, Антоніна Люлька. 

Для особливого місця підбирали особливу локацію, яка б точно сподобалася Миколі. Довго шукали приміщення у центрі Вінниці. Для родини було важливим його придбати, а не взяти в оренду.

Книгарня / Фото: Instagram

«На втілення Коліної мрії в реальність пішло близько 9 місяців. За цей час ми знайшли приміщення в центрі Вінниці, поруч з Вежею, яка для Колі тут була місцем сили, місцем, куди він їхав щоразу, приїжджаючи в гості до батьків. Нам вдалось створити гарний проєкт, швидко закінчити ремонтні роботи і паралельно замовити літературу в 30 найпотужніших українських видавництв. Зараз щотижня ми додаємо до нашого асортименту  найцікавіші позиції щонайменше одного-двох менших, незалежних видавництв і знайомимо вінничан з їх книгами. Надалі плануємо проводити ще більше різнопланових заходів, а  в червні вінничан і гостей міста чекатиме грандіозний сюрприз, літературний, звісно. Але поки про це ані слова більше», — розповідає Антоніна Люлька.

Рідні ретельно розділили між собою завдання, працюючи над створенням цього літературного простору. Сестра з мамою підбирали літературу, тато взяв на себе технічні моменти: комунікації, електрику, пожежну безпеку. Працювала над дизайном та підбирала працівників теж Антоніна. Усе для того, аби наповнити турботою і любов’ю цей простір.

«Мій брат — це найсвітліша людина з усіх, кого мені доводилось зустрічати впродовж життя. Коля врізається  в пам’ять і познайомившись з ним, хочеш, щоб він був в твоєму житті. Він огортав любов’ю і турботою, був люблячим і дуже уважним, разом з тим чітким, послідовним, впевненим в  своїх рішеннях і вчинках. Ми з татом і мамою мали щастя йти поруч з ним і прожити разом тисячі щасливих митей, які яскраво постають в пам’яті, варто тільки заплющити очі. Він був однією четвертою великого і щасливого світу, маючи власний, не схожий ні на що всесвіт всередині. Коля, здається, був і залишиться назавжди єдиною людиною, яка знала про мене все і завжди мене підтримувала, людиною, якій ніколи не буде рівних».

У Антоніни були теплі стосунки з братом. Їй досі не віриться, що його немає поряд. Але коли його мрія живе і згуртовує навколо родини чудових людей, на душі стає тепліше усім.

Фото: Антоніна з братом

«Він — чудовий брат і мій найкращий друг. Влітку мине два роки від моменту його загибелі, але в мене немає враження, що його немає. Кажуть, це недобре, але я хочу, щоб так було і надалі. Мені страшенно не вистачає розмов з ним, його голосу, жартів, докорів, порад і запитань. Хочеться поговорити з ним, часом тягнешся до телефону, а потім провалюєшся назад — в реальність».

З моменту свого створення книгарня живе активно. Тут регулярно проводяться зустрічі з письменниками та поетами, видавцями і ілюстраторами та з рідними військових, які загинули, виборюючи свободу.

«Відкриваючи книгарню і тепер — працюючи там, я розумію, яким щасливим він був, маючи таке чудове, цікаве і думаюче оточення. Здається, він і надалі знайомить нас з своїми друзями, а вони дарують нам можливість зазирнути за лаштунки літературного світу і знайомлять нас з неймовірним світом, частиною якого був мій брат», — розмірковує сестра Миколи,  Антоніна Люлька.

Рідні радіють, що справа Миколи живе і у їхньому місті з’явився куточок для усіх книголюбів. За життя Микола завжди був з книжкою. Останнє, що він читав з другом в окопах  — це роман «НепрОсті» Тараса Прохаська. 

Поділитися

Може бути цікаво

Із Маріупольського порту росіяни цьогоріч вивезли вже 165 тисяч тонн вантажу

Із Маріупольського порту росіяни цьогоріч вивезли вже 165 тисяч тонн вантажу

6 год тому
Росіяни змушують людей в окупації міняти довідки про інвалідність на російські — ЦНС

Росіяни змушують людей в окупації міняти довідки про інвалідність на російські — ЦНС

6 год тому
У неділю графіки відключень світла діятимуть впродовж доби

У неділю графіки відключень світла діятимуть впродовж доби

7 год тому
На фронті загинув чемпіон України та Європи з паверліфтингу Андрій Мазанович

На фронті загинув чемпіон України та Європи з паверліфтингу Андрій Мазанович

7 год тому