Учасниця другої української антарктичної експедиції: Через 20 років я дізналася, що мене «евакуювали» зі станції
3095

Учасниця другої української антарктичної експедиції: Через 20 років я дізналася, що мене «евакуювали» зі станції

Омлет з яєчним порошком, плавання біля айсбергів, пінгвіни, яких не хочеться гладити, та інші деталі з життя дослідників Антарктиди

Метеорологиня Світлана Краковська, яка брала участь у другій українській антарктичній експедиції, коли у складі групи було 9 чоловіків та 4 жінки, розповіла про життя дослідників і дослідниць на станції.

— Чи пам’ятаєте ви, як вперше подумали, чи варто долучитися до експедиції? Як до цього поставилися родичі?

Так, пам’ятаю. Для жінки дуже важлива підтримка тих, хто навколо неї, передусім родини, важливо те, як вона виховувалася. Мій тато був моряком. Коли я народилася, він був в рейсі. Вперше він мене побачив в 4 місяці, наступного разу, коли мені було рік і чотири. Вагітна мною мама була в шторм на Балтійському морі. Можливо, це теж якось посприяло тому, що я така непосидюча, мені дуже хочеться кудись поїхати, подивитися цю планету з усіх боків. Я завжди це відчувала в собі, хотіла стати океанологом, але не змогла, тому що приймали тільки хлопців зі 100% зором. Те, що приймали хлопців, мене не лякало, я була готова з ними сперечатися, змагатися, але зір мене підвів. Я стала метеорологом.

Світлана Краковська Фото: Громадське радіо

Я була в Арктиці, коли ще навчалася (це був Ленінградський гідрометінститут). Я зрозуміла, що романтика там закінчується досить швидко, є просто робота, яку треба виконувати день за днем. Це може набриднути, якщо людина очікує на щось незвичайне, як полярне сяйво, воно буває дуже рідко, а ось похмуре низьке сіре небо майже кожен день. В полярних широтах я навчилася цінувати сонце, сонячні дні. Коли я поверталася в Київ і бачила, що світить сонце, а люди ходять похмурі, казала: ви що, сонце ж світить.

— Що було найскладнішим для вас за час експедиції? Окрім фізичних навантажень, є ж ще й психологічні: ви живете в межах групи.

Безумовно. Психологічне навантаження там найбільше. Все, що стосується фізичного, якщо треба щось розвантажувати, стається декілька разів на рік, коли приходить судно.

— Я читала один зі стереотипів про те, чому жінок не варто брати в експедиції. Він стосувався саме того, що якщо потрібно буде розвантажити, то жінка ніколи в житті не зможе підняти щось важке.

Не кожен чоловік може підняти щось важке. Коли беруть в експедицію, ніхто не бере штангу і не доводять, що зможе щось підняти. Вважається апріорі, що чоловік може, а жінка не може. Якщо я і не зможу підняти мішок з картоплею, я розкладу його по відрах і принесу. З кожної ситуації можна вийти, є розвантажувачі. Це не є проблемою.

В нашу експедицію черговий мав винести відра з відходами. Мені чоловіки пропонували допомогу. Я інколи погоджувалася не через те, що мені було важко, а для того, щоб дати їм можливість побути чоловіками, відчути себе трохи сильнішими. Я про це дуже багато думала. Якщо робити експедицію суто чоловічу, то там і чоловіків не буде. Чоловіки стають чоловіками, коли поруч жінка, так само, як жінки стають жінками, коли поруч чоловіки.

— Що це означає?

— Вони продовжують за собою доглядати, не бігають в трусах по станції, тримають себе в межах.

— Розкажіть про побут на станції.

— Зараз антарктичні станції зовсім не такі, як були 100 років тому. Побут досить налагоджений. У нас є окрема вбиральня для жінок, тепла вода. По станції ходили в футболках і капцях, тобто там достатньо тепло. Коли судно прийшло нас забирати, на вулиці було +5, це літо. Ми в футболках вискочили, махали їм. До холоду звикаєш.

У кожного фахівця є перелік завдань, які він має виконувати. Є кубрик (як каюта на судні), де живуть по двоє або по четверо в сезон, велика їдальня, бар, бібліотека, в кожного є своє робоче місце і досить велика територія навколо станції, де можна на лижах пройтися.

— Ви поїхали в експедицію, але потім була перерва тривалістю 20 років, коли жінок не брали в експедиції. Зараз жінки знову можуть їздити. Чому так змінювалися обставини?

— Коли ми їхали в експедицію, було 4 жінки. Ми не думали, що будемо останніми жінками, які потрапили туди. На той момент керівництво центру — це люди з достатньо широким баченням, вони бачили, що на інших станцій немає з цим проблем, ніхто не питає, жінка ти чи чоловік, головне, щоб у тебе був достатній досвід і ти правильно виконував свої обов’язки. Далі було керівництво, яке більше з Радянського Союзу, зі стереотипами, що жінка має сидіти вдома і виховувати дітей, це все, що вона може. Але це стереотипи не тільки серед керівництва, це стереотипи в суспільстві.

Якби не було підтримки у суспільстві такої заборони, вони б теж так себе не поводили.

Наразі, я так розумію, міняється все і в суспільстві також. Суспільство повертається до жінки, як фахівця, як до людини, яка теж має свої професійні прагнення.

— Як ви харчувалися на станції?

— У нас була друга експедиція, це означає, що досвіду ще не було. Харчувалися ми не досить здорово. Макарони були основною їжею, також порошкова картопля, рис, м’ясо переморожене. Солодощів було достатньо. У нас ще було багато того, що залишилося від британців, зокрема сир, наприклад Рокфор. Пам’ятаю, що на кожного виходило по ящику шоколадок «Оленка».

— Чого найбільше бракувало?

Фруктів, зелені, овочів. Мені взимку наснилася червона-червона черешня, хоча я її не дуже люблю. Ще кисломолочних продуктів. Молоко тільки порошкове, довготривалого зберігання. І то у нас його багато не було. Я пам’ятаю, що робила собі омлет, бо дуже його люблю, з яєчного порошку та порошкового молока.

— Чи можна щось виростити на станції самому?

— Можна, але заборонено. Це заповідник, туди заборонено завозити ґрунт і насіння, організми, мікроорганізми, тому що ми не знаємо, як це вплине на екосистему Антарктиди.

— Як ви розважаєтеся на станції?

— Там є кімната, де можна займатися фізичними вправами, лижі.

— Чи часто за власною волею люди виходять пройтися по морозу?

Так. Туди їдуть люди, які полюбляють мороз. Вони виходять і грають у футбол на кризі. Це треба вміти, він відрізняється від того футболу, який тут може бути. Ми робили змагання з біатлону.

— Ви познайомилися зі своїм чоловіком під час експедиції?

— Так. Я з ним познайомилася прямо на станції.

— Ваша вагітність розпочалася на станції. Чи могли ви поїхати звідти? Як прийняли рішення залишитися?

Вагітність була в той час, коли був літній період, коли на станцію приходили суди, яхти, були туристи.

Принципово, можливо, я і могла поїхати через вагітність, але у мене навіть такої думки не було, тому що я не бачила проблем.

Про це більшість не знала до мого повернення у Київ. З лікарем я порадилася.

Так склалося, що на яхті приїхала лікар. Я з нею порадилася, сказала, що нам не вистачає молочних продуктів, вона нам дала закваску, ми почали робити йогурт. В той час до нас привозили і капусту, тобто овочі з’явилися на станції. В цей час ми з чоловіком ходили в гори, ми з ним пройшли разом не одну вершину.

— Вам було замало того, що ви вагітна в експедиції, ви ще і на гору сходили?

— Я розуміла, що це єдиний шанс, що, ймовірно, у мене не буде можливості повернутися, треба робити тут і зараз. Коли прийшла експедиція з аквалангами, я близько години плавала навколо айсбергів з маскою і трубкою.

— Чи змінюється ставлення команди, коли між членами команди розпочалися стосунки?

— Про це ніхто не знав. Мене навіть вмовляли залишитися на другу зимівлю, тому що за два тижні важко передати станцію і розказати все новій команді, тому було рішення, щоб хтось залишився з експедиції.

Навіть лікар казав: «Може, ти залишишся? Тут народиться дитина. Буде цікаво». Я відповіла: «Експерименти тільки не на моїх дітях». Через 20 років я дізналася, що мене звідти «евакуювали».

Перші закиди почалися ще після першої прес-конференції перед відправкою нашої експедиції.

Був заголовок про те, що українським зимівникам полярна ніч буде здаватися коротшою, оскільки вони беруть з собою жінок.

Я була в шоці, я не знала, як на це реагувати. У мене ніколи не було проблем у стосунках з хлопцями, вони завжди мене сприймали нормально, на рівних.

— Чи гладили ви пінгвіна?

— Навіть не згадаю зараз. Я намагалася привітатися з ним. Треба розуміти, що пінгвіни — це птахи, вони милі і кумедні на фотокартках, але в них є запахи, і не завжди вони білі і пухнасті, не завжди виникає бажання їх погладити.

— Чи цікаво було б вам поїхати знову в експедицію?

Було б цікаво, я досі займаюся змінами клімату. Для мене Антарктида — один з ключових регіонів, де я застосовую і методи чисельного регулювання. Той регіон, де розташована наша станція, один з ключових, тому що там дуже швидко відбувається потепління, руйнуються льодовики. Це та частина світу, яка не відпускає, в якій залишилася частина мого серця. Я її відчуваю навіть на таких далеких відстанях. Єдина проблема — розрахувати час. Зараз на станції перебуває мій чоловік. Він там теж працює. У нас ще четверо дітей, маємо все організовувати, або всі разом, або по черзі. Багато родин приходять туди на яхтах.

— Я бачила сюжет про одну з жінок, яка збирається в експедицію. Там пролунала фраза «вона залишає не тільки чоловіка, а й свою трирічну донечку на довгі два місяці». Мені здається, це теж закид в бік жінок. Що б ви могли порадити жінкам, які думають про експедиції, але бояться суспільного осуду?

Не треба зважати на суспільний осуд, я ніколи цього не робила. Я робила те, що я хочу, а з приводу дітей, то не варто і мамі, і татові залишати надовго маленьких дітей. Я колись прочитала, що не тільки батьки пишаються досягненнями своїх дітей, а так само і діти пишаються досягненнями своїх батьків, зокрема матерів. Не думайте, що залишатися вдома — це краще для дітей. Робіть те, що ви хочете, нехай діти пишаються вашими досягненнями в професійній сфері.

ЖІНКИ В АНТАРКТИДІ. ДОВІДКА

Перша жінка — норвежка — висадилась в Антарктиді у 30-х роках минулого сторіччя. Пізніше дві американки провели рік на континенті. Вони супроводжували своїх чоловіків — моряків і дослідників.

Заявки жінок на участь в експедиціях відхиляли. Серед поширених аргументів для відмови: суворий клімат, відсутність крамниць та перукарень, жіночих ванних кімнат, і головне — руйнація наукової атмосфери на станції.

У другій половині минулого сторіччя жінок стали частіше брати в експедиції. Радянська геологиня Марія Клєнова створила перший атлас континенту, американка Сюзан Соломон зробила дослідження про озонові дірки. Науковиці з США, Британії, Австралії, Іспанії, Кореї та Німеччини очолили експедиції.

Жінки у 80-х роках склали чверть усього населення континенту, а у 2016 — третину. На початку 90-х американка Енн Бенкрофт очолила жіночу експедицію, яка перетнула Антарктиду на лижах.

Україна отримала свою станцію на Антарктиді у 1996 році. Роком пізніше чотири українки провели зимівлю на Антарктиді. Згодом жінки змогли лише кілька разів взяти участь у сезонних експедиціях. Декотрі науковиці навіть працювали на станціях інших країн.

Колишнє керівництво українського Національного Антарктичного наукового центру не приймало заявок від жінок. Виконувач обов’язків директора центру Євген Дикий в коментарі Громадському радіо розказав, що пояснити таке рішення попередника не може, адже на сусідній з українською американській станції половину складають жінки.

Проте з розмов з колегами він дізнався про кілька можливих причин: перша, стереотипи про те, що жіночий організм не пристосований до важких умов Антарктиди, друга — заяви чоловіків про те, що в їх родинах виникнуть проблеми, якщо вони працюватимуть з жінками, і остання, на думку самого Євгена Дикого правдива причина, — небажання чоловіків тримати себе у рамках в закритому приміщенні з жінками.

Торік жінки їздили в сезонну експедицію на кілька тижнів. Цього ж року п’ять українок працюватимуть на Антарктиді: три в сезонній експедиції і дві — в зимовій. Біолог Оксана Савенко працює в обох експедиціях і проведе на станції 15 місяців, це рекорд для українок. На зимівлю відправляється також лікарка Наталія Бабій.

ЦІКАВИЙ ФАКТ

У 1959 році було підписано угоду, за якою Антарктида належить 45 країнам. Цей договір не зупинив суперечки за континент, які тривали все минуле сторіччя. Так Аргентина відправила вагітну жінку народжувати на Південний полюс на станцію Есперанса, аби закріпити за собою територію. Хлопчик став першою дитиною, народженою в Антарктиді. Чилі пішли далі та відправили на континент молодят, аби заявити, що їх дитина була не тільки народжена, але й зачата там. Відтоді на континенті народились мінімум 11 дітей.

Учасниця другої української антарктичної експедиції: Через 20 років я дізналася, що мене «евакуювали» зі станції
0:00
/
0:00

Останнi новини