У «ДНР» є ті, хто хочуть в Росію і в Україну, але вже немає тих, хто хоче будувати «свою республіку» — колишній полонений

• Богдан Пантюшенко – колишній заручник бойовиків «ДНР», військовослужбовець, командир екіпажу танка Першої окремої танкової бригади ЗСУ. Бойовий позивний «Броня». Богдан провів у полоні майже п’ять років. Бойовики підбили його танк і захопили екіпаж під час операції біля села Спартак, що поблизу Донецького аеропорту, 18 січня 2015 року. Звільнений з полону 29 грудня 2019 року у рамках обміну

Ігор Котелянець: Ви були п’ять років у полоні і зараз лише 2,5 місяці — на волі. Як вони для вас проходять?

Богдан Пантюшенко: Я вже майже адаптувався до цього цивільного життя, хоча спочатку було не зовсім все гаразд. Було багато інформації, я не міг її опрацювати. Але потроху вхожу у русло, закінчую реабілітацію і повертаюся до нормального життя.

Ігор Котелянець: Там зовсім не було ніякого доступу до українських ЗМІ, ви мали інформацію лише з пропагандистських джерел?

Богдан Пантюшенко: Переважно – так, це російські канали та канали квазі-«республік». Дуже рідко в нас був доступ до українських ЗМІ.

Ігор Котелянець: Як так сталося, на вашу думку, що люди в окупованих «республіках», які є такими ж українцями, як і всі ми, в один момент могли скотитися до того, щоб брати в полон українців та знущатися? Я можу зрозуміти поведінку росіян, але що змушувало українців бути в кооперації з росіянами? І чи спостерігали ви якісь зміни в їх свідомості, чи вони відбувалися?

Богдан Пантюшенко: Почну з того, що є цивілізований світ, а є «русский мир». «Русский мир» добре обробив Донбас. Пропаганда тривала не один рік, десятками років вона нашаровувалася. Та й Донецький регіон – це багатонаціональний регіон, був би він більше проукраїнським, це б там не пройшло.

Люди на Донбасі завжди жили не дуже добре, але вони бачили по російських каналах, що в Росії, зокрема у Москві, живеться краще. І от коли пішла «руська весна», людям пообіцяли, що вони будуть жити набагато краще, ніж жили раніше. Зараз вони бачать, що все це не те, за що вони вболівали і боролися. Розчарування пішло десь з кінця 2015 року. Ті, хто служили в «ополченні», почали звільнятися, військові контракти підписували лише ті, хто себе ніде не знайшов.

Можемо пройтись по зарплатах. Той, хто підписує контракт, отримує 17-19 тисяч рублів. Хто служить у напіввійськових збройних формуваннях – це біля 10 тисяч рублів. Ті, хто працює десь на цивільних роботах, отримують менше 10 тисяч рублів. Якщо десь у держслужбі чи на пошті, то десь 3-4 тисячі рублів. Всі ці суми треба ділити на два і трохи віднімати, щоб зрозуміти суми у гривнях. Тобто люди живуть за межею бідності, просто виживають. Люди дуже розчаровані, але мовчать. Якщо ти там скажеш, що хочеш, щоб Донецьк повернувся в Україну, ти можеш просто зникнути, а через рік-два з’явитися у списках на обмін.

Якщо ти там скажеш, що хочеш, щоб Донецьк повернувся в Україну, ти можеш просто зникнути, а через рік-два з’явитися у списках на обмін

Узагалі там є, звісно, люди, які хочуть в Росію, є і люди, які хочуть в Україну. Майже немає тих, хто хоче будувати «свою республіку». Цікаво, що 99% людей хочуть жити так, як вони жили до початку конфлікту. Тобто так, як до того, коли на наші землі прийшов «русский мир». Просто раніше вони думали, що прийдуть «бандерівці», будуть їсти їхніх дітей, а з часом вони зрозуміли, що це все фейк.

99% людей хочуть жити так, як вони жили до початку конфлікту

Ігор Котелянець: Скептики часто говорять про те, що реінтеграція Донбасу неможлива хоча б тому, що амністія щодо тих, хто скоював злочини, призведе до того, що люди самі почнуть влаштовувати самосуди. Як ви вважаєте, чи взагалі можлива ця реінтеграція?

Богдан Пантюшенко: У принципі, можлива. Якщо Росія відпустить ці території, виведе свої війська і Україна візьме кордон під свій контроль, то настрої там кардинально зміняться. Ситуація зміниться навіть тоді, коли туди зайде повноцінне українське ЗМІ, бо зараз вони слухають лапшу, яку їм натягують на вуха з-за «порєбріка».

Якщо Росія відпустить ці території, виведе свої війська і Україна візьме кордон під свій контроль, то настрої там кардинально зміняться

Ігор Котелянець: Коли людина потрапляє в полон, як там себе потрібно поводити, щоб зберегти життя?

 Богдан Пантюшенко: Головне – не панікувати. Хоча це великий стрес, спочатку навіть зовсім і не віриться і потрібен час для того, щоб усвідомити ту реальність. Не можна втрачати гідність. І найголовніше – вірити, що все закінчиться.

Ігор Котелянець: Чи є сенс чинити супротив, коли з тебе вибивають інформацію? Тобто які існують сценарії поведінки і які краще обрати?

Богдан Пантюшенко: Коли я потрапив у полон, я прийняв одразу правильну тактику, як на мене, і думаю, вона мені допомогла на перших етапах, поки я розібрався. Далі вже було не так важливо.

Спочатку я потрапив до козаків, і вони почали вибивати з мене інформацію. Я розумів, що я був не один, був в складі екіпажу, тобто мовчати немає сенсу. Для себе я вирішив, що інформацію треба розбити на дві категорії. Перша – це тактично важлива, її дуже небагато і я її приховаю. Вся іншу інформацію – хто я, звідки – все розповів. Я намагався зробити картинку співпраці, вільно з ними про все говорив, все їм розповів, в деяких місцях навіть проявляв ініціативу. У них склалося враження, що я співпрацюю, що я злякався. Але декілька абзаців тактично важливої інформації я їм таки не сказав.

Коли я потрапив у полон, то заспокоював себе тим, що треба перетерпіти пару днів, а далі цікавість до моєї особи втратиться. Так і вийшло.

Ще пораджу тим, хто потрапить у полон: не ставити собі часові рамки, що, мовляв, завтра чи через тиждень мене звільнять. Цю ситуацію треба якось відпустити, знати, що обмін чи звільнення обов’язково будуть, але конкретно коли – не думати про це.

Ігор Котелянець: Протягом цих п’яти років полону мінімум три рази вас вносили в обмінні списки. Я пам’ятаю 2017 рік, коли я їхав у Бориспіль зустрічати звільнених хлопців, і був упевнений, що ви там будете, буде Глондар та інші військовослужбовці. Проте вас там не було, тому що вас чомусь викреслила та сторона. Чому?

Богдан Пантюшенко: Насправді, мене і хлопців вносили в обмінні списки не три рази, а, мабуть, разів п’ятнадцять. Починаючи з 2015 року, обміни були меншими, але частішими. Списки були розбиті наступним чином: був перший список і другий список, і домовлялися так, що спочатку міняємо перший список, якщо все добре проходить, то за день-два міняємо другий. Перший список міняли, другий відтверміновували і потім не міняли. Потім через деякий час знову з’являлося два списки. От ми з хлопцями якось потрапляли весь час у другий  список. Спочатку обміни проводили і СБУ, і волонтери, і ще якісь цивільні особи. Хтось міг домовитися за одну-дві людини. Були навіть випадки, коли приватна особа знаходить в Харкові якогось сепаратиста чи двох і домовляється про обмін. Потім всі наші прізвища винесли на Мінськ і обміни припинилися.

Ігор Котелянець: Тобто раніше це було тишком-нишком і люди якось домовлялися, а коли винесли ці прізвища на Мінськ, це вийшло у політичну площину?

Богдан Пантюшенко: Так, полонених почали прив’язувати до різних економічних та політичних питань.

Ігор Котелянець: До ув’язнення ви були програмістом. Плануєте повертатися у професію?

Богдан Пантюшенко: Насправді, я ще не вирішив, і поки є час, я ї не хочу про це думати, можливо, якийсь місяць ще відпочину. Зараз я закінчую лікуватися, також в мене за п’ять років назбиралося багато питань, які я хочу вирішити, потім в мене буде відпустка. А там я вже визначусь, чим буду займатися – чи це військова служба, чи це громадська діяльність, чи це IT-сектор.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.

Програма виходить за підтримки Посольства США в Україні. Думки учасників програми можуть не збігатися з офіційною позицією Посольства США