Від єврейських фабрикантів до космодрому. Як колишній художник Полонського фарфорового заводу охороняє історію підприємства

Від єврейських фабрикантів до космодрому. Як колишній художник Полонського фарфорового заводу охороняє історію підприємства

Якщо хтось у Полонному замислить пам’ятник життю міста в 90-ті, це має бути сервіз. Посуд виробництва тутешнього фарфорового заводу містяни скуповували великими партіями та возили продавати, хто куди міг. Один мій родич доїжджав аж до російського космодрому «Плесецьк» — це понад 2 тисячі кілометрів. Із 2008 року завод не працює. Колишній головний художник підприємства Микола Козак зберігає згадки про підприємство — домігся відкриття експозиції полонської порцеляни та вивчає історію виробництва.

Райцентр Полонне адміністративно — частина Хмельницької області. Територіально ж ближче до Житомирщини: адмінмежа звідси в 13 кілометрах. Місто — давнє. Навіть за скромними оцінками історика Дмитра Вирського, Полонному — 850 років. Полончани ж вважають місто тисячолітнім, від 996 року — літописної дати спорудження Десятинної церкви, до якої приписали поселення.

Місто бачило половців, монгольську навалу, було у складі Речі Посполитої, Російської імперії. Два цвинтарі з потемнілими надгробними пам’ятниками та будівля колишньої синагоги — згадки про XIX століття, коли близько половина жителів міста були євреями.

Музей полонської порцеляни Фото Миколи Козака

Полонський фарфоровий завод мав саме «єврейське коріння». Заснував його у 1889 році фабрикант Мойсей Шапіро, а з 1896 році власником став Айзік-Фішель Зусьман. Перші десятиліття історії життя випускав фаянс.

Художник Микола Козак Фото автора

— Різниця між фарфором і фаянсом — в співвідношенні матеріалів, в них різні компоненти. Фарфор випалюється при значно вищих температурах, 1400 градусів, а фаянс — достатньо 1200, — пояснить мені пізніше колишній головний художник підприємства Микола Козак.

Вікна, забиті фанерою, замість цехів — рівна земля. Таким я застав підприємство у січні. За 10 років після закриття звідси вивезли все цінне, що було можливо, розповідає Микола Козак. А що не вкрали, зруйнували: згодом на цій території постане інше підприємство.

Картину занепаду він може спостерігати щодня: живе поруч, має квартиру в будинку, який завод колись будував для працівників. Сам Микола Козак не полонський — народився на Чернігівщині, закінчив Миргородський керамічний технікум. У Полонне, каже, переїхав у 1968 році, бо тут одразу можна було влаштуватися художником.

Микола Козак показує продукцію заводу часів Російської імперії Фото автора

Потім була служба в армії, знову завод, згодом — навчання у Львівському державному інституті. Микола Козак пригадує: навчатися після заводського досвіду було легше, та й можна було ще працювати.

— Коли вступав до інституту, мав уже й виставки, був відомим у галузі художником. Ректор спитав: «Навіщо ще й інститут закінчувати?». Я відповів: «Школа все одно потрібна». Працював на вечірньому факультеті, на кафедрі художньої кераміки, майстром з розпису. Як не як, а був додаток до стипендії — мав можливість і навчатися, і книжки купляти, — каже митець.

Ми розмовляємо в полонському кафе. Третій співрозмовник — депутат міської ради, колишній учитель історії та директор школи Анатолій Рибачок. Порцеляновий завод у нього — перший запис у трудовій книжці.

Свою діяльність на заводі Микола Козак не вип’ячує. Більше у розмові згадує вчителя, попереднього головного художника Петра Іванченка. Заводську минувшину не романтизує.

— Були обмеження. Тим більше виробництво після великої реконструкції 1964-1971 року було розраховане на масову продукцію — ширспожив. Треба було видавати мільйони. Не можна було впроваджувати щось гарніше, дорожче, але можна було займатися творчістю – працювати «на перспективу», для виставок. Тому ми з дружиною і залишилися тут. У робочий час створювали різні вироби, нам платили на за них зарплати. Так було впроваджено у виробництво кавовий сервіз «Наречена».

Роботи Миколи Козака експонувалися в українській та радянській столицях, Бельгії, Югославії, Болгарії, Австрії, Німеччині. У закордонних показах, визнає, вдавалися до хитрощів. Виготовляли один екземпляр продукції та називали «перспективним», хоча наперед розуміли: масового виробництва саме такого посуду не буде. Порцеляну радянські люди цінували взагалі надміру, вважає Козак.

Полонські сервізи Фото Миколи Козака

— У 1933 році була всесоюзна постанова: забезпечити радянський народ фарфором, який раніше був йому недоступний. Може, і не треба було простому мужику – він їв дерев’яною ложкою з дерев’яного посуду, чи з фаянсового, чи з металевого, майолікового. Але це була ідеологічна спроба наповнити життя радянських людей. Хоча ніколи кількість не йшла в ногу з якістю. Масовий посуд був без глазурованого краю. У Німеччині, Чехословаччині наші фахівці бачили, що продукцію там зачищали, полірували, потім покривали спеціальною мастикою — і знову випалювали. Наші спробували так, але залишили тільки грубу обшивку.  Тим більше якісна глина йшла для металургійних печей. У нас уже другосортне йшло, — каже художник.

Багато продукції псувалося ще в процесі виробництва — доповнює Анатолій Рибачок.

— У 1970х роках у Полонному можна було побачити надзвичайно багато бою — битого посуду, вже наполовину випаленого. Що з цим боєм тільки не робили! І зупинки обклеювали, і ями засипали. З заводу його вивозили самоскидами!

Та навіть в 90ті роки успішно продавати посуд допомагали пострадянські стереотипи.

— Порцеляна залишалася символом достатку. З 1960-х років, якщо зайти в «хрущовки», можна було в шафі побачити чайний сервіз, статуетки, кришталевий посуд, а на стіні — килим, – пояснює він.

Посуд полончани скуповували гуртовими партіями, вантажили в машини та їхали, хто куди. Анатолій Рибачок, на той час директор школи, возив товар до Мурманська, Архангельська, Астрахані. Мої ж полонські родичі розповідали, що довозили порцеляну до російського космодрому «Плесецьк». А працівники заводу відчули в 90х творчу свободу, каже колишній головний художник. Можна було орієнтуватися вже не на масовість, а на якість.

Пострадянська продукція заводу Фото автора

Зараз більшість заводів Полонного закриті — а тут були ще завод художньої кераміки, гірничий комбінат, інші підприємства… Полончани тепер їздять за кордон без товару — на заробітки…

На піку виробництва у 80-ті на Полонському фарфоровому заводі працювали до 2500 людей. Остаточно він встав у 2008 році. Причин було кілька — доводилося конкурувати з дешевими китайськими виробами, підприємству за борги відключили газ, заборгував завод працівникам та перед державними фондами.

Для Миколи Козака почався новий період, про який він розповідає жвавіше, ніж про роботу на підприємстві — збереження історії заводу та його музею.

Музеями місто Полонне, скажемо прямо, небагате. У колишній синагозі є музей радянського єврейського поета Переца Маркіша, тутешнього уродженця. Коли я був у місті, він був закритий.

У будинку культури — історичний музей. Тут стенди, присвячені другій світовій та локальним війнам. У підвалі будівлі — експозиція полонської порцеляни. Посуд сюди складним маршрутом переїхав з колишнього заводського музею.

— Музей в будинку культури відкрили у 2013 році. До 2011 року експонати були на старому місці. Потім — у гаражі колишнього обкому партії. Я це все контролював, навіть мав ключ контрольний. Було складно знайти місце. Тільки на початку 2011 року з’явилося приміщення. Ремонт тягнувся довго, бо робилося це не за державні кошти, шукали спонсорів. Влада місцева не хотіла приймати експонати на баланс.

Коли експозицію відкрили, Микола Козак не пішов працювати в музей. Він досліджує історію заводу. Утім погоджується провести екскурсію виставкою — це дві кімнати зі стендами.

— На кінець XIX століття Полонне вже було відомо своїм фарфоро-фаянсовим промислом. На околицях Полонного з 1848 року існувало перше фарфорове виробництво, і засновником його був Аврум Бахмутський. За переказами, він же у 1865-1870 році заснував ще одне виробництво, потім воно стало «ляльковим заводом» (це підприємство випускало статуетки, згодом воно перетворилося на завод художньої кераміки — авт.). І був завод, який належав спочатку Шапіро, потім Зусьману. Зусьман мав ще завод у Кам’яних Бродах, це зараз Житомирщина. Ось тут марка кам’янобрідська. Таких речей було багато в Полонному, – показує Микола Козак стару тарілку.

Від часів Російської імперії тут збереглася тарілка з зображенням російського генерала Михайла Скобелєва, а від імперії радянської — вази з портретом Йосипа Сталіна. Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів…» дозволяє використовувати в музеях експонати з радянською символікою. Тож можна побачити тут і складене зі шматків порцелянове панно на честь Перемоги над нацизмом.

Радянське порцелянове панно

— Радянська влада використовувала фарфор для ідеології. Скульптурки робилися – «Червоноармієць», «Солдат», «Щасливе материнство». Тобто все про те, як гарно живеться радянським людям, про їхній побут. Плюс обов’язково — вази, сервізи з зображенням подій. Це ж свого роду реклама. Зараз ніхто нічого не робить, – вважає колишній головний художник.

Виготовляли на заводі і сервізи на подарунок радянським вождям. Не всі з них доїжджали до отримувачів.

— Цей сервіз мали презентувати Микиті Хрущову на ювілей. А був якраз 1964 рік. Хрущова зняв пленум, а сервіз встигли довезти до Києва. Вкрасти — боялися, бо «політику пришиють». Вирішили повернути на завод, — розповідає директор Полонського міського історичного музею Ігор Бучинський.

Багато музейних екземплярів — з портретом Лесі Українки. Її полончани шанують як свою. У Полонному жив рідний дядько поетеси Григорій Косач, вона гостювала у нього. Головна вулиця міста названа на честь Лесі Українки, тут поставили їй пам’ятник. Вази з портретом поетеси завод виготовляв і на початку двохтисячних років.

Микола Козак бачить у полонській порцеляні не стільки художню, скільки історичну цінність. Бо разом із сервізами, вазами «запеклися» згадки про фабрикантів, поетів, вождів, літературні персонажі, ювілеї.

До речі, чашку з дарчим написом моєму дідусю, виготовлена на Полонському фарфоровому заводі, мама довезла аж до Бішкеку, де прожила останні 30 років. Дитиною я випадково розбив ту чашку…

Колишній головний художник прагне відтворити історію заводу, імена його працівників, відшукати їхніх нащадків. Пише статті, хоче видати книжку про підприємство. Каже, поки грошей на це не знайшов.

А померлий порцеляновий завод чекає на переродження в новому обличчі. Нові власники території планують побудувати тут підприємство з виробництва керамічної плитки.

Останнi новини