«Він уже раніше жив цінностями, якими ми зараз лише починаємо жити»: спогади онуки про правозахисника Миколу Руденка

«Він уже раніше жив цінностями, якими ми зараз лише починаємо жити»: спогади онуки про правозахисника Миколу Руденка

Онука першого керівника Української гельсінської групи та письменника Миколи Руденка згадує про його життя, письменництво, правозахисну діяльність та розповіді про ув’язнення.

Микола Руденко  — український письменник, дисидент та правозахисник, перший керівник Української гельсінської групи. Радянська влада засудила його до 12 років ув’язнення, після звільнення він, позбавлений радянського громадянства, виїхав до Німеччини, а згодом до США. Але вже невдовзі повернувся до України й жив у незалежній країні останні 13 років свого життя. 

Євгенія Руденко  — онука Миколи Руденка. Їй було 9 років, коли Микола з дружиною Раїсою повернувся до України. Євгенія згадує, що проводила багато часу з ними у квартирі на вулиці Богдана Хмельницького в центрі Києва та на дачі у Клавдієво.

«Літо дідусь завжди проводив на дачі. Кожен день починався з прогулянки лісом  — вона була обов’язковою, незалежно від погоди. Дідусь дуже любив природу: саме під час цих прогулянок він часто  розповідав про фотосинтез, силу та енергію Сонця, про те, наскільки важливо нам жити у мирі з природою.

Чим старша я стаю і чим більше розвивається світ, тим більше я розумію, наскільки він був «поза часом». Тоді, в 90-х, взагалі мало хто про це говорив: про кліматичні зміни, про те, як жити в мирі з природою. Тоді це було чимось дуже далеким, виглядало майже нереальним. Але дідусь вже тоді говорив про ці теми абсолютно впевнено. Він вважав, що саме завдяки сонцю ми можемо вижити, а Україна має бути саме аграрною державою. Багато розповідав про українські чорноземи. Він уже тоді жив тими цінностями, якими ми зараз починаємо жити. 

Я постійно згадую одну маленьку фразу. Якось я бігала на дачі боса і сказала, що забруднила ноги, мушу піти помитися. Дідусь подивився на мене і сказав: «Ні, це не земля забруднила твої ноги, це ми забруднили землю». 

Ранками на дачі ми завжди пили гарячий і дуже-дуже міцний чай. Я завжди нишком додавала туди води, а дідусь наполягав, що чай має бути саме таким — дуже міцним. Я розуміла, що це пов’язано з його перебуванням у таборах, де пили такий напій, його називали «чефір». 

Тоді, під час цього чаювання, ми, бувало, говорили про його перебування у в’язниці. Дідусь згадував, що для нього, любителя природи, найгірше було дивитися на заґратоване вікно, за яким виднілося недосяжне небо». 

Микола Руденко

Дружина Миколи Руденка Раїса відвідувала чоловіка у таборах і таємно передавала на волю інформацію із в’язниць, матеріали та вірші, допоки її також не ув’язнили. У ті часи для цього використовували цигарковий папір, розповідає Євгенія.

«Спочатку треба було доставити цигарковий папір – це дуже тоненькі, маленькі квадратики. Ув’язнені писали на цих шматочках паперу та передавали їх жінкам, які вивозили матеріали буквально «в собі»  — у статевих органах. Інформацію, яку треба було приховати від радянської влади, жінки вивозили таким чином». 

Микола Руденко виїхав з США до України одразу, як тільки з’явилася така можливість, він отримав повідомлення, що всі звинувачення з нього зняті та він поновлений у правах. 

«Він зібрав валізи й приїхав, жодного вагання не було. Ми про це навіть багато не розмовляли, бо й говорити не було про що: питання лишитися в Америці, коли можна було повернутися в Україну, взагалі не стояло. 

Дідусь завжди жартував, що він дуже гарно говорить англійською мовою: скаже «I don’t speak English», і його всі розуміють, не виникає жодних питань. Найважче йому дався сам процес переїзду: не знаючи мови, він мав діставатися до Києва, літак летів понад 10 годин з Нью-Йорка до Москви, потім він добирався до Києва потягом. Пам’ятаю, як ми зустрічали його на вокзалі». 

Коли Микола Руденко повернувся до України, йому пропонували піти в політику, однак він відмовився, бо вирішив зосередитися на письменництві, каже Євгенія. 

«Він закінчив книгу «Найбільше диво життя», а також почав писати вірші. Тоді трапився ще один цікавий випадок  — у дитинстві він внаслідок травми осліп на одне око, а тоді, вже у похилому віці, раптом зрозумів, що зір до цього ока повертається. Тоді ж до нього повернулося поетичне натхнення, він видав книгу поезій. Дідусь був дуже щасливий з цього приводу і вважав, що ці вірші – найкращі, які в нього вийшли за все його життя». 

Будинок на Хмельницького, де родині Руденків  — Миколі та його третій дружині Раїсі  —  надали квартиру після повернення, розташовувався якраз по сусідству з будинком, де він жив раніше із другою дружиною Євгенією — ще до судового процесу та ув’язнення. Тож після повернення вийшло так, що вони знову стали сусідами, адже Євгенія також досі там проживала. Вони, попри все, мали дуже гарні стосунки, Євгенія навіть приходила в гості на великі сімейні свята, згадує онука Миколи Руденка. 

Поруч з обома будинками був сквер Чкалова, де Микола Руденко полюбляв гуляти.

«Тож так вийшло, що, переживши всі ці події  — ув’язнення, вимушену еміграцію, повернення — він знову гуляв у тому сквері, — каже Євгенія. — Для нього, любителя природи, цей сквер був місцем спокою у великому місті. Дідуся було дуже легко впізнати: чоловік з бородою, в береті та в пальті, іноді з паличкою. Часто люди підходили та віталися». 

Микола Руденко багато писав і вчив онуку — яка нині є журналісткою і вже тоді починала писати  — що працювати над текстами треба щодня, пишучи щонайменше одну сторінку на день. 

«Пам’ятаю, для мене це було дивно, я казала: «Дідусю, я навіть не знаю, про що писати». А він казав, що писати треба все одно. Бабуся розповідала, що років у 40-50 він любив працювати вночі. Можливо, це було пов’язане ще з тим, що у них було двоє дітей, і він міг сісти й зосередитися на роботі тільки після того, як всі лягали спати. 

Коли ж я жила з ним, пам’ятаю, він вставав дуже рано — іноді навіть о 5. Коли я прокидалася о 9-10, він уже робив другий сніданок і розповідав мені, що написав за цей час. Дідусь не просив нікого не заходити, коли сидів у кімнаті й працював, це було якось само собою зрозуміло. Якщо він у кімнаті, двері зачинені – отже, турбувати його не варто». 

Микола Руденко у Києві

«Дідусь був дуже скромним у побуті, ніколи не вимагав нічого особливого, його не цікавили матеріальні блага. Був дуже невибагливим у харчуванні. Мав діабет, тому слідкував за тим, щоб не їсти цукру, а загалом – вживав дуже просту їжу, що саме – неважливо. 

Щодо правозахисної діяльності, то він завжди наголошував, що це не його особисті здобутки, а всієї команди. Він дуже болісно сприйняв відхід Олеся Бердника з правозахисного руху (у 1984 році, після другого ув’язнення, Бердник написав для газети  «Літературна Україна» «покаянну» статтю під назвою «Вертаючись додому», де він назвав Гельсінський рух «творінням ЦРУ», і сказав, що «Руденко і Лук’яненко, якби в них була справжня мужність, давно зійшли б зі шляху антипатріотизму і добровільної самоізоляції» — ред.) Звичайно, у кожного свої причини, дідусь завжди казав «так, я розумію», але все одно дуже ображений. Я бачила, що він і хотів пробачити, і намагався, але не міг. Для нього це було дуже важко.

Вони з Левком Лук’яненком були дуже добрими друзями. У в’язниці сиділи в сусідніх камерах. Вони згадували таку історію: одного разу їх одного перевозили в одному автозаку. Вони почали перестукуватися і кожен зрозумів, хто сидить поруч, через стінку. Ти не знаєш, куди тебе везуть, не знаєш, що тебе чекає і чи ти виживеш, але коли поруч друг, відразу стає легше, з’являється більше надії та впевненості: я не один, ми разом. Для них обох це було дуже важливо».

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

👉 якщо у вас Android

👉 якщо у вас iOS

Останнi новини