Російський воєнний злочинець Дмитро Курашов
Під час штурму українських позицій російський військовий стратив українського бійця, який перед тим здався у полон. У запалі і хаосі бою ця подія могла залишитися непоміченою, адже не було ні відео, ні живих свідків. Але за кілька годин українці відбили позицію і в полон потрапили вже самі росіяни. Бійці, які прийшли на допомогу, помітили, що тіло їхнього побратима лежить біля бліндажа долілиць без зброї. А далі встановленням правди зайнялися вже українські слідчі.
На війні люди вбивають один одного. У цьому сенс війни — у знищені противника. Але якщо ви думали, що всі вбивства є частиною бойових дій, то ви помилялися. Вбивство беззбройної людини, бійця, що здався у полон — це воєнний злочин. Чи дозволяє міжнародне кримінальне право розслідувати такі злочини і притягати винних до відповідальності?
Історія вбивства, про яке ми розкажемо — це якраз один із таких воєнних злочинів, вчинених російськими солдатами на війні в Україні, далеко від дому на лінії фронту. У нашій історії місце подій — Запорізька область — південний український регіон, де бойові дії між українською і російською арміями точаться від лютого 2022 року.
Позиція «Вовк» поблизу села Новодарівка в Запорізькій області кілька разів переходила з рук в руки. 6 січня 2024 року її утримували українські бійці з 226 батальйону 127-ї окремої бригади ТРо ЗСУ. Ранок був туманний і похмурий — ідеальні умови для російського штурму.
Група росіян із підрозділу «Шторму-V» 218 танкового полка 127-ї мотострілецької дивізії сухопутних військ 5 загальновійськової армії вийшла на штурм близько 5 години ранку з боку села Сміле. Далі в селі Приютному росіяни пересідають на два БТРи. Бійців у штурмовій групі 18, їх супроводжує танк. Росіяни розділяються на три групи по 6 бійців.
Українців на позиціях менше. Зокрема «Вовк» утримують п’ятеро. Через погодні умови у них немає підтримки з повітря. Тож росіяни заходять. Із оборонців не виживає ніхто. Але коли туман розсіюється, 226-й батальйон висуває резерви і відбиває позицію. Вцілілі росіяни здаються в полон.
У цьому подкасті ви багато почуєте про обвинуваченого, росіянина з підрозділу «Шторм-V». Але ми б хотіли почати розповідати про людей, які були на позиції «Вовк» у момент вбивства. Убитий український військовий — це Віталій Годнюк. У війську він мав позивний «Пінгвін». Віталію щойно виповнився 41 рік. Він родом із Чернівецької області. Він мав військовий досвід, із 2015-го по 2020-й рік служив у АТО/ООС. Потім повернувся додому, але знову пішов у військо після повномаштабного вторгнення Росії. Віталій Годнюк був старшим солдатом 226 батальйону 127-ї окремої бригади ТРо ЗСУ.
У цей підрозділ Годнюк прийшов 2 січня. До того воював у складі 124 батальйону 113 бригади ТРо ЗСУ. Разом із ним у нову бригаду перейшли і двоє побратимів — Максим із позивним «Овід» і Михайло з позивним «Хаттаб». Пізніше вони свідчили на суді. Одразу ж по прибуттю новенькі пройшли бойове злагодження і заступили на позиції.
Про Віталія говорять, що він був надійний. Побратими знали, що він позицію не кине. Вмів майструвати, лагодити. У побуті війни такі навички є цінними. У Віталія Годнюка залишилися троє сестер. Вони визнані потерпілими, але за власним бажанням не беруть участі у судових засіданнях. Тіло загиблого через запеклі бої евакуювали з позиції не одразу. Поховали Віталія Годнюка на батьківщині, в селі Атаки під Хотином 1 травня 2024 року.
«Баха” розповідає, — це він знайшов тіло Годнюка. Побачив, що він лежить біля бліндажа без зброї. Поза не характерна для бою. На думку «Бахи» вона радше вказує на те, що Віталій вийшов із бліндажа, здався у полон і став на коліна.
Аж ось дійшла черга і до головної в цій історії дійової особи. Підсудний. 27-річний росіянин Дмитро Курашов із позивним «Сталкер». Цікавий вибір позивного. Сталкери — це люди, які проникають у покинуті або небезпечні території, досліджують їх і слугують провідниками у заборонені місця для інших охочих.
Курашов сам про себе каже — «детдомовский я». Він виріс без батьків, у сирітському закладі в містечку Грем’ячинськ Пермського краю Росії. На гугл мепс у Грем’ячинська не так багато фото. Похмурі пейзажі, пошарпані будинки, але красиві засніжені дерева. Реальність дитячих закладів у РФ не менш похмура. Переважно вихованці після повноліття знову повертаються в систему, але вже пенітенціарну.
Так було і з Курашовим. Перший раз він потрапив відбувати покарання ще підлітком. Побився із правоохоронцем. Після звільнення опинився на вулиці, став безпритульним. Наступного разу опинився «на зоні» після пограбування. Як і більшість російських військових-зеків, Курашов напам’ять знає свої статті кримінального кодексу. Говорить, що воювати в Україну поїхав, щоб «розпочати нову сторінку життя». Але нібито думав, що будуватиме окопи.
Так кажуть більшість полонених росіян.
Ліве око Курашов втратив у бою від вибуху гранати. На відео 226 батальйону з російськими полоненими після того бою він вже з перев’язаною головою. Каже, що «око собі вставить після повернення у Росію». А в тому, що потрапить на обмін після вироку навіть не сумнівається. Для цього і визнав провину, хоча водночас продовжує вважати себе «невинуватим».
Роман Шишко з позивним «Рим» — заступник командира 226 батальйону 127 бригади ТРо ЗСУ. В день штурму був на командному пункті. Січневий ранок був туманний, дрони-розвідники не могли літати, і тому картинки подій на позиції не було. Українці знали, що росіяни пішли на штурм, але скільки їх і що відбувається, ніхто не розумів. Коли туман зійшов і дрон зміг злетіти, на командному пункті побачили, що позицію захопили. 226 батальйон послав резерв, відбив позиції і захопив полонених. Перший допит Курашова в полоні, знятий на відео, проводив саме «Рим», але що цей полонений стратив українського бійця тоді ще не знали.
Проти Курашова свідчать його «брати по зброї» — російські військові, які потрапили в полон разом із ним. Це вони штурмували позицію «Вовк» рано вранці 6 січня 2024 року. Всього на штурм тоді пішло 18 росіян, а в полон до українського війська потрапило восьмеро. Решта десятеро загинули у бою.
Коли свідки розповідають свою версію подій на позиції «Вовк», чутно характерний свист. Так звучать люди, у яких немає частини зубів. Слідчі, які працюють зі справами про воєнні злочини росіян, розповідають, що значний відсоток серед полонених — це колишні в’язні, які вийшли на свободу підписавши контракт із російською армією. Відсутність зубів — чи не найменша з проблем таких рекрутів. Часто це люди, які не мають не лише вищої, а й повної середньої освіти і потрапляють у російську пенітенціарну систему не вперше.
Сам Курашов та інші росіяни з його підрозділу належали до «Шторму-V» — загону 127-ї мотострілецької дивізії, який майже повністю складався із колишніх вʼязнів. Якщо контрактникам у російській армії обіцяють значні суми «підйомних» та інші виплати, то ув’язнених у лави війська вербують обіцянками свободи. Після підписання контракту вони швидко опиняються на полігонах і після короткого навчання — одразу у бою, який для багатьох стає першим і водночас останнім.
Так було і з Курашовим і його товаришами. Вони пройшли три тижні навчань на окупованій українській території в районі Бердянська, а після цього пішли у бій.
«Нам сказали пєніть», — каже один зі свідків в інтерв’ю українським ЗМІ. У російському армійському сленгу, що склався у численних війнах, «пєніть» — означає кидати гранату в бліндаж, у якому ховається ворожа піхота. Така тактика може бути елементом бою. Але у свідченнях йдеться, що росіяни мали наказ не брати полонених. Про такі усні накази командирів свідчать не лише полонені з групи Курашова, а й інші, хто потрапив у полон на інших напрямках і в інший час.
Слідчі СБУ зібрали понад 2000 сторінок доказів. Попри відсутність доступу до місця вбивства та інші складнощі розслідування у воєнний час, те, що представляє сторона звинувачення у суді, звучить переконливо.
Ми вже говорили, що тіло вбитого з позиції вивезли не одразу, воно вже було значно пошкоджене. Тому провести вичерпну судово-медичну експертизу було неможливо. Втім, вдалося встановити, що на тілі є кульові поранення.
Куль в тілі не знайшли. Ймовірно, що всі вони залишилися на місці злочину. Але повертатися на «нуль» і шукати їх у слідства змоги немає. Тому балістичну експертизу зробити теж не вдалося.
Курашов і четверо його російських побратимів пройшли допит на поліграфі. Під час допиту він із обвинуваченням не погоджувався і розповідав свою версію подій. Втім, у висновку експерта написано, що фізіологічні реакції Курашова вказують, що він володіє прихованою винною інформацією про вбивство, вчинене особисто ним.
Покази свідків — вагомі докази в цій справі. Всі троє росіян з підрозділу Курашова кажуть те саме — «Сталкер» крикнув, щоб українець у бліндажі здавався. Той вийшов із піднятими руками, відкинув зброю, став на коліна і Курашов випустив в нього чергу з автомата. Слідство вважає, що в Годнюка влучило не менше ніж три кулі.
Один із росіян, Дмитро Зуєв, заявив, що бачив, як Курашов наказав полоненому вийти з бліндажа, а потім той впав після пострілів. Інші свідки момент страти не бачили, але кажуть, що біля бліндажа на той момент був тільки «Сталкер». Також росіяни зазначали, що Курашов хизувався вбивством українського солдата перед своїми, вже перебуваючи в полоні.
На досудовому етапі слідчі провели експеримент. Вони повністю відтворили позицію, щоб свідки і сам Курашов могли не лише розповісти, а й показати, як все відбувалося згідно з їхніми версіями подій. Були й інші слідчі експерименти, які знімали на відео. Свідки показували розташування позицій і людей на картах, упізнавали Курашова з позивним «Сталкер» по фото.
Ще варто згадати про те, що дрони над позицією у момент штурму не літали. Відео подій немає. Хоча часто росіяни самі викладають відео страт українських полонених на полі бою хизуючись скоєним. Слідство має відеозаписи, зняті з дрона вже після російського штурму. На них видно бліндажі і тіла полеглих, зокрема і страченого Віталія Годнюка. Також є запис, зроблений українською штурмовою групою, яка відбила позицію і взяла росіян у полон.
На етапі досудового слідства росіянин провини не визнавав. Під час суду його стратегія змінилася. Він визнав себе винним, втім тільки заради скорішого вироку і, як він вважає, обміну. Водночас Курашов продовжує наполягати на своїй версії подій. Він заявляє, що обидвох українських військових з бліндажа, а це не лише Віталій Годнюк, а й боєць з позивним «Грінч», нібито стратив його побратим з позивним «Сєдой», який загинув пізніше у бою.
До свідчень, наданих бійцями ворожої армії у полоні, справді слід ставитися обережно саме тому, що не завжди можна перевірити мотивацію людей свідчити. Кожного з росіян допитували до десяти разів. Впродовж часу їхні історії коригувалися і змінювалися, та все ж склалися у цілісну картину подій.
Росіянина судять у Заводському районному суді Запоріжжя із осені минулого року. Процес не швидкий. Колегія з трьох суддів детально розглядає докази обвинувачення, заслуховує свідків. Курашов скаржиться, що все дуже повільно. Прокурор у його справі Микита Маневський каже, що справа рухається так швидко, наскільки можливо.
На засіданнях росіянин переважно мовчить. Зрідка роздратовано кидає репліки з-за скляної камери, у якій на процесі утримують обвинувачених. Тепер його возять на судові засідання здалеку. Адже кілька місяців тому Курашова перемістили у СІЗО Дніпра після російського авіаобстрілу Біленківської виправної колонії. На дебатах — слуханні, яке передує оголошенню вироку — він відмовився від останнього слова.
Аудіоверсію можна прослухати у доданому аудіофайлі
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.