«Всі депутати є комуністами». Кого обрала окупована Західна Україна 80 років тому?

Участь у голосуванні на виборах брали 99% зареєстрованих або майже 8 мільйонів людей. Принаймні так розповідала львівська газета “Вільна Україна” наприкінці березня 80 років тому, коли влада офіційно оголосила результати. Пауза у кілька днів між виборами і остаточним оголошенням мала запевнити нових громадян СРСР, що процедура пройшла чесно. 

У березні 1940-го Галичина вже більше шести місяців була окупована радянськими військами. У жовтні минулого року там пройшли вибори до Народних Зборів, які швидко організували, щоб створити ілюзію легітимності і демократії. Збори негайно проголосували за приєднання до УРСР та націоналізацію власності. Вибори навесні мали, по суті, привести тих же депутатів до головного законодавчого органу країни. Саме цим можна пояснити, що більшість тих, хто погодився стати депутатом восени, стали ними і навесні. 

Серед них син письменника Івана Франка – Петро. Спочатку він став депутатом маріонеткових «зборів», а у 1940 році обраний до Верховної Ради. Після нападу Німеччини вивезений на схід. Далі Петро Франко зникає. Є кілька версій його загибелі. Найбільш обґрунтована така: у 1941-му його розстріляли. Або це сталося або під час авіанальоту на потяг, яким він їхав: його вбив радянський конвоїр, щоби запобігти втечі. Або на спусковий гачок натиснули за кілька днів у в’язниці НКВС.

Також у списку був філолог Кирило Студинський — восени 1939-го голова Народних Зборів Західної України. У червні 1941-го вивезений зі Львова разом з Петром Франком. Швидше за все, вони зустріли свою смерть разом: або в дорозі, або у в’язниці, за наказом тодішнього очільника УССР Микити Хрущова. 

Композитор, музичний критик і піаніст Василь Барвінський окрім депутатства отримав посаду директора Львівської консерваторії та голови Львівського відділення Спілки композиторів. У 1948-му його заарештували і змусили підписати документ: «Дозволяю знищити мої рукописи». Окрім цього Барвінський отримав 10 років мордовських таборів.

Але окрім них були і нові обличчя з абсолютно різним минулим і подальшою долею. Маєр Шпрингер народився на Волині і був серед тих, хто люто ненавидів польську владу. У 1930-му став членом Комуністичної партії Західної України. За два роки його заарештувала польська влада і відправила на 6 років до тюрми. Три місяці вів підпільну роботу, а потім був знову заарештований. З ковельської тюрми висланий 1936 року до концтабору Береза-Картузька, де пробув 15 місяців. Після виходу з концтабору півроку жив на волі, потім знову заарештований і засуджений у 1938 році до дванадцяти років ув’язнення.

Шпрингер мав побачити свободу у 1950-му, якби 17 вересня 1939-го у Польщу не вторглись радянські війська. І держава, яка засудила його просто перестала існувати. Вже наступного дня майбутній депутат Верховної Ради став вільним. Під час втечі більшовиків у 1941-му приєднався до Червоної армії, у складі якої і воював до 1944 року. Наступні роки працював директором пивзаводу у Луцьку, де і помер.  

Схожу історію мав Василь Шевчик – звичайний сільський коваль з Ямни Долішньої. Ми знаємо, що у 1930-х він був заарештований польською владою за революційну діяльність, вісім місяців провів у в’язниці. Зараз його села вже немає на карті. Що сталося з Шевчиком після червня 1941-го також невідомо. 

Однак нам відомо, що інший радянський депутат – Мирослав Борисюк, вчитель Станіславської школи, у 1943 році вступив до нацистської дивізії СС «Галичина», а за два роки опинився у таборі переміщених осіб в Італії. Після війни він переїжджає в США, де здобуває два наукові ступені у Колумбійського університеті. У 54-му отримав американське громадянство. Працював у Гарварді і Стемфорді. У 1993 року помер. Похований на цвинтарі Святого Духа в Гемптонбурзі.

Петро Земляний, як і багато інших обранців, не мав ніякого стосунку до Західної України і опинився там разом з частинами Червоної армії. Народився у Дружківці на Донеччині. Разом з батьком воював на боці більшовиків у 1918-му. Після військової освіти 1930-х став начальником політвідділу Білоруського військового округу. 80 років тому обраний депутатом від Рівненської області. Під час відступу у перші дні радянсько-німецької війни загубив партійний квиток. За це понижений у посаді. Брав участь в обороні Москви. Після війни вийшов у відставку і помер у Маріуполі.

Михайло Борохович також народився у «Великій Україні» на Полтавщині. Після падіння Російської імперії воював проти війська Нестора Махна в червоноармійських частинах. Під час Голодомору направлений партією проводити колективізацію в українські села, де він працював партійним організатором. З початком Другої світової і окупації Галичини став  головою Зборівського повіту Тернопільщини, де його і обрали депутатом. Після політичної роботи на війні повернувся до Тернополя, де й і помер у 1950-му. 

Слідкуйте за подіями української Другої світової на сторінці нашого проекту у Твіттері!