Я бачив багатьох політв’язнів, але коли побачив Єсипенка, я злякався того, до якого стану його довели — Климент
Я бачив багатьох політв’язнів, але коли побачив Єсипенка, я злякався того, до якого стану його довели — Климент
0:00
/
0:00

Я бачив багатьох політв’язнів, але коли побачив Єсипенка, я злякався того, до якого стану його довели — Климент

У черговому випуску програми «Звільніть наших рідних» про це поговорили із архієреєм Православної церкви України, митрополитом Сімферопольським і Кримським Владикою Климентом.


Владика Климент — архієрей Православної церкви України, митрополит Сімферопольський і Кримський. Окрім релігійних питань, опікується правами політв’язнів на окупованому півострові, голова Православної місії допомоги жертвам порушення прав людини та особам, позбавленим волі. Був захисником на громадських засадах нині вже звільненого політв’язня Володимира Балуха. Захищав Олега Приходька, якого засудили до 5 років позбавлення волі. Нещодавно відвідував у СІЗО журналіста Радіо Свобода Владислава Єсипенка і нині привіз від нього листи.


Ігор Котелянець: Я завжди захоплююся тієї роботою, яку ви робите, і тією підтримкою, яку ви надаєте кримським політв’язням. Ви дуже відкрита і щира людина. Ви навіть заснували Православну місію за права ув’язнених.

Владика Климент: Вона була заснована рішенням Священного синоду Православної Церкви України. І перший указ, який було підписано Блаженнійшим Митрополитом Київським і Всієї України Епіфанієм був про те, що мені надається право представляти інтереси громадян України, які перебувають у тюрмах РФ і під слідством.

Ігор Котелянець: І вже два роки ця православна місія працює. Мені здається, це щось нове. Я ніколи не чув, щоб церква виступала настільки активно на захист ув’язнених.

Владика Климент: Річ у тому, що в церкві написано так: «Блаженні миротворці, бо вони синами божими назвуться». В Євангеліє багато сказано про те, що, перш за все, треба приділяти увагу людям, які перебувають у тюрмі. Бо Господь сказав: «Я був у в’язниці, а ви мене не відвідали». Тому те, що я роблю, це я намагаюся виконувати по можливості і по силах заповіді божі.

Я не святий, я не герой-патріот, я просто священик, перед яким стає людське життя, яке треба рятувати.

Будь-яка людина, яку ув’язнили, починає себе втрачати. Перше — це відсутність інформації, друге — це замкнутий простір, третє — це системні допити. Вони можуть тривати у різних напрямах: і тортури, і залякування, і м’які допити. Тобто для того, аби слідчому отримати результат, застосовуються усі заходи. І коли людина не розуміє, що з нею відбувається, коли людина сидить одна, вона інколи ламається, інколи губиться, інколи підписує все з першого разу, а потім тільки починає розуміти, що вона підписала, і вже на суді говорить про те, що це було підписано під тортурами або під психологічним тиском. Це страшно. Страшно бачити людину, яка усвідомлює, що вона сама собі підписала вирок.

Анастасія Багаліка: А як змінюються люди і їхні відчуття, коли вони розуміють, що тут на материку їх підтримують і за них борються?

Владика Климент: Це їх підтримує, це їм трохи дає сил. Але не цим живе людина у в’язниці. Вона не переймається думками про те, що відбувається тут. Ми маємо розуміти, що те, що ми робимо тут, потрібно для посилення теми політв’язня, і це не в якому разі не можна припиняти. Бо якщо ми боремося за них тут, весь світ бореться за них і нам легше звідти їх витягувати. А якщо ми за них не боремосяОт як за Олега Приходька, ми за нього не боремося, ми його забули. Ми давно вже забули за Володимира Дудку, ми про нього і не згадуємо.

Ми не згадуємо про Бессараба, про Костю Ширіна — ми про них взагалі забули. Людина, коли там перебуває і розуміє, що про неї не говорять, втрачає сенс життя. А ми втрачаємо тут людину своїм таким холодним відношенням  до цієї теми.

Ігор Котелянець: Ви згадали, що одна з головних цілей православної місії — це захист політв’язнів. Як цей захист з вашого боку виглядає зараз? Ви відвідуєте суди, ви зустрічаєтеся з політичними в’язнями? Які взагалі у вас є можливості робити цей захист?

Владика Климент: Обмежені. Тому що ви знаєте, що я не зареєстрований на території РФ. Якби я був зареєстрований, то мені було б легше, бо російське законодавство передбачає присутність священика і в тюрмах, і в колоніях, і в СІЗО. У мене такої можливості немає, але, дякуючи нашим адвокатам, з якими я вже працюю не один рік, ми знаходимо правові рішення вирішення цієї проблеми. І одне з правових рішень — це право на захист, а право на захист, згідно закону РФ, означає, що може бути захисник, який, за рішенням суду, може бути призначений тому чи іншому в’язню. Владислав Єсипенко виявив бажання, щоб я був його громадським захисником.

Усі необхідні документи були подані до Сімферопольського районного суду і суд прийняв це рішення. Тому в СІЗО я ходжу на підставі рішення суду. Те саме відбувалося і з Володимиром Балухом. Проте мене не пустили до Володимира Дудки, хоча у мене теж був дозвіл суду. У багатьох випадках сам суд відмовляє у задоволенні такого клопотання. Відповідно, в’язнів, до яких я міг би приходити, мало би бути більше.

Але тут усе залежить від адвокатів, які ведуть справу. Якщо адвокат Дмитро Дінзе має тверду позицію і аргументи, які переконують суд, то рішення на нашу користь. Якщо адвокат перебуває у залі суду і тільки відбуває своє призначення та не бореться на ув’язненого, тоді інше рішення суду.

Ігор Котелянець: Не так давно ви бачилися із Владиславом Єсипенком. Як відбулася ця зустріч, про що вдалося поговорити, і з ким ще в останні місяці вдавалося побачитися?

Владика Климент: Я бачився з Владиславом Єсипенком багато разів. У мене відбувається по дві-три зустрічі з ним на тиждень. Інколи зустріч триває по 2-2,5 години, інколи по 6-8 годин, в залежності від того, як ми формуємо день. Тому, слава Богу, те, що я зараз бачу і те, що побачив із самого початку, це зовсім дві різні людини.

Коли я його побачив вперше, я дуже злякався. Я бачив багатьох політв’язнів, але коли я увійшов, то перше, що я спитав у адвоката — а що це взагалі? Це якийсь холодець. А Дмитро каже: «Не холодець, а желе».

Дійсно було страшно бачити, до якого стану його довели. Я розумів, що таке з людиною можна зробити, але я не знав, як це можливо. І слава Богу, Владислав почув все те, що я йому казав, він почав читати Псалтир, Святе письмо, молитви. Через два тижні я вже побачив зовсім іншу людину. Людину, яка готова боротися за себе, яка готова боротися за інших політв’язнів, яка думає не про те, скільки йому дадуть і скільки він буде сидіти, а думає про те, скільки ще можна врятувати людей, які сидять в сусідніх камерах і про яких ніхто нічого не говорить.

До речі, дуже цікаво. За що я люблю наших політв’язнів, наших героїв: з ким би я не спілкувався, усі вони, перш за все, говорять про інших. Жоден з них не сказав, що мені погано, мовляв, витягуйте та рятуйте мене, моє життя. Всі говорили, що треба допомогти тому, кому ще гірше. Я пишаюся цими людьми. Це яку силу внутрішнього духу треба мати, щоб самому бути приреченому на загибель, а думати про порятунок іншого!

Анастасія Багаліка: До речі, ми це чуємо і в студії, коли люди приходять після ув’язнення у РФ або після полону, то вони, в першу чергу починають перераховувати імена тих, хто ще залишився.

Владика Климент: Так, і це неймовірно. При тому, що це не гра на публіку.

Анастасія Багаліка: СБУ, завдяки таким свідченням полонених з окупованої території Донбасу, і формує списки тих, хто взагалі там у бойовиків перебуває. Чому родичі політв’язнів у Криму, не завжди готові про них говорити?

Владика Климент: По-перше, тому що люди перебувають там. По-друге, ви ж не забувайте, що йде тиск — і психічний, і фізичний, і вони, по суті, є заручниками. Коли Владислав Єсипенко написав останнього листа, то він звернув увагу саме на те, що родини наших політв’язнів, які залишаються в Криму, є заручниками. І для того, щоб якось пом’якшити процес і перебування людей у в’язниці, не всі готові говорити публічно. І ми не можемо за це їх судити, ми повинні розуміти, що це життя людини. Я теж про деякі речі не можу говорити, навіть про ті, які ми з Владиславом обговорюємо. Вийде і сам розкаже.

Анастасія Багаліка: Вперше ви побачили Владислава незадовго після тортур, яким його піддавали, я так розумію?

Владика Климент: Ні, Владислава я вперше побачив тоді, коли вже почалося судове слідство. На досудовому слідстві я його не бачив. Тому я  тільки з його слів і спогадів можу уявити, що він пройшов  і що пережив.

Ігор Котелянець: Нещодавно стало відомо, що Генасамблея ООН затвердила проєкт резолюції з прав людини в Криму, виступила на захист українських політв’язнів, і в цій резолюції згадала також про Владислава Єсипенка. Загалом в таких резолюціях імена та прізвища не пишуть, але декількох от згадали. Я впевнений, що Владислава це має надихнути, що його підтримує світ і про нього говорять. А як, за вашими відчуттями, чи має вплив на російську систему в Криму те, що на світовому рівні засуджують її дії?

Владика Климент: Я не можу відповідати на питання, в яких я не компетентний. Мені тяжко щось сказати, бо ви самі бачите, що політв’язні — це такий розмінний фонд для торгів великої політики. Це моя думка, може вона жорстока чи цинічна, але це так. Речі треба називати своїми іменами: людей беруть як заручників, а потім, як рабів на ринку виставляють на торги. Явний приклад зі мною, коли мене затримали в Сімферополі. Відпустили.

Зустрічаюся з Москальковою, коли вона приїжджала на суд в Київ до Вишинського. Вона мені говорить: «Мені сам міністр внутрішніх справ дзвонив. Вам така стаття загрожувала! Але Україна пішла вам на поступки і зробила те, що робити не хотіла». А потім Денісова мені каже: «Через вас нам довелося зробити те, що ми не хотіли робити». Вибачте мене, у якій я грі був? На який кон мене поставили і потім з обох боків дали ляпаса по обличчю?

Це конкретний приклад з однією людиною. Я не виключаю, що з усіма іншими відбувається те саме.

Тепер хочеться сказати щодо влади. На превеликий жаль, я не чую голосу української влади щодо політв’язнів. Я чую голоси правозахисників, я чую родини, я чую Меджліс кримських татар, голоси правозахисних організацій, які борються, але я не чую голосу влади. Скажіть, на якій стадії питання обміну? Владислав Єсипенко весь час питає — що там? Влада хоч раз збирала у закритому режимі всіх тих, хто займається конкретною особою, яка перебуває в ув’язненні? Щоб люди або сподівалися, або не морочили собі голову марними очікуваннями. Уявіть, люди живуть цими надіями на обмін, а у відповідь — тиша.

Тема обміну має бути настільки конфіденційна, настільки закрита, але водночас відкрита для вузького кола тих, хто безпосередньо причетний до того чи іншого ув’язненого. Ми не можемо публічно кидатися словами в ефірі і нічого не робити, давати безплідну надію. Але мають бути зустрічі з родинами політв’язнів. А їх немає. Я розумію, що немає про що говорити, але в тій ситуації, в якій ми зараз є, потрібно хоча б вислухати людей, перш ніж щось казати. Бо ми весь час говоримо лиш між собою. А далі?

Ігор Котелянець: Ми говоримо про захист політв’язнів, водночас сама Православна церква України в Криму постійно під якимись атаками. Наприклад, в серпні був черговий інцидент тиску.

Владика Климент: Так, до монастиря у Синій Балці прийшли співробітники відділу «Е», склали протокол за «незаконну місіонерську діяльність священика». По суті, вдерлися у приватне приміщення священика, звинуватили його у тому, що він по селу розклеює газети. Це листівки де спочатку виписані всі релігійні свята, далі пояснення того чи іншого свята і пояснення, що таке гріх. Тобто агітації, яка б підбурила людей до спротиву, там немає.

Ігор Котелянець: Чим ця історія завершилася?

Владика Климент: Судами. Перший суд нам присудив 15 тисяч штрафу за «незаконну місіонерську діяльність». Апеляційного суду ще не було. Але люди вже зібрали ці 15 тисяч, проплатимо штраф. Надалі ми не знаємо, що може бути.

Ігор Котелянець: Я пам’ятаю ваші акції в Києві щодо утисків української церкви в Криму, аби привернути увагу української влади. Що зараз з увагою нашої влади?

Владика Климент: Нічого.

Ігор Котелянець: Ви доволі часто і відверто критикуєте Міністерство закордонних справ. Що з ним не так?

Владика Климент: Для мене не існує цього міністерства. Я спілкувався з на той час віцепрем’єром Резніковим, ми мали плідну роботу і конструктивний діалог, і, до речі, за вісім років це єдина людина, яка дійсно серйозно поставилася до проблеми постанови щодо збереження кафедрального собору. Вона пройшла всі комітети у Верховній Раді, але за Разумкова вона прийнята не була. Сподіваюся, що при новому голові ВР ця постанова буде ухвалена.

А що стосується Міністерства закордонних справ, то вони вирішують свої питання. А питання української церкви, питання української громади, яка залишилася на території Криму, питання української освіти їх не цікавлять. Там поділили людей за національною ознакою, виділивши тільки одну етнічну групу і лобіюють тільки їхні інтереси, а українців Криму не існує для Міністерства закордонних справ.

Анастасія Багаліка: Вас не запрошували до участі у «Кримській платформі»?

Владика Климент: Мене нікуди не запрошують, тому що я для них як кістка в горлі. Бо я говорю те, що думаю, те, що переживаю, а не те, що вони хочуть почути.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі

 Створення цієї програми частково або повністю фінансується в рамках Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів. Зміст та думки викладені в цьому випуску програми є відповідальністю авторів та не обов’язково відповідають позиції Посольства.

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису

Останнi новини