25-го листопада відзначають Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства над жінками. Ним почанаються 16 днів протидії насильству щодо жінок.
«Я не боялася, що він може заразити мене СНІДом, не боялася, що це буде психологічно важко, будуть якісь панічні атаки, що мені важко буде іти самій додому. Я боялася того, що я не зможу створити повноцінну сім’ю », — згадує Анна. У підлітковому віці вона пережила зґвалтування. Лише за 10 років дівчина вирішила таки звернутися по допомогу до психолога. Зараз вона говорить, що це їй було потрібно вже на наступний день.
Гендерна радниця проекту підтримки підготовки поліцейських Олена Девіс та психологиня Марта Чумало розповіли, як допомогти людям, які зазнали гендерно вмотивованого насильства, а три жінки, з якими поговорила журналістка Громадського радіо Катерина Мацюпа, поділилися власними історіями про пережите насильство.
Чому тема гендерно обумовленого насильства так довго замовчувалася та чому зараз вона є актуальною і важливою? З цих питань розпочала розмову з Оленою Девіс ведуча програми «Правда про жіноче здоров’я» Анастасія Багаліка.
— Чому замовчувалася? Мабуть, тому що жінка завжди була в нерівному становищі відносно чоловіка. Вважалося, що це нормально, що жінка підпорядковується. Не можна було говорити про насильство в суспільстві, не можна було говорити про це на роботі.
Мені вже 58 років. Я знаю дуже багато випадків, коли жінка приходила на роботу з підбитим оком, говорила, що вона вдарилася. Це була відома жінка. Не суспільству було соромно, а їй було соромно сказати про це, було соромно звернутися до лікаря, було соромно звернутися до міліції, було соромно знімати побої. Зараз це змінюється. Ми говоримо про те, що повинна бути нульова терпимість до насильства в сім’ї, на роботі, до сексизму, сексуальних домагань. Повинна бути нульова терпимість до цього явища, це ганебне явище.
— Якщо всі розуміють, що явище ганебне, звідки береться сором у жінки та у суспільства, небажання говорити на цю тему?
— Не всі розуміють, навіть не всі жінки розуміють. Чим більше буде активізуватися суспільство, чим більше ми будемо долучати державні органи, недержавні організації, тим більше будемо змінюватися. Ми не можемо одразу стати ідеальним суспільством. В західних країнах, коли законодавчо почали боротися з цим явищем, воно все одно було. Але різниця в тому, що жінки мають підтримку. Вони мають, куди звернутися, вони мають, де перебути. Наприклад, у нас дуже мало притулків. Коли мені дзвонять і питають, що робити, я впадаю в паніку. Жінці потрібно кудись звернутися.
У тих країнах, де є притулки, також є проблема того, що жінки не звертаються. Іноді вони не готові психологічно. Ми говоримо про фізичне насильство, економічне, сексуальне і про психологічне насильство.
Встановлюйте додатки Громадського Радіо:
? якщо у вас Android
? якщо у вас iOS
Якщо жінка з дитинства була свідком насильства, вона буде повторювати цей цикл. Жінка «замерзає». Вона не може відповісти на питання, що їй потрібно, тому повинна бути комплексна допомога. Коли ми говоримо про соціальні служби, то це вже превентивна робота. Дуже часто, коли жінка звертається до мене, моїх знайомих, до поліції, їй треба надати дуже швидку допомогу, спілкуватися емпатично, не чекати, що жінка одразу зробить якісь рішучі кроки, на що є багато причин: діти, економічна залежність, спільне майно, може, якесь кохання, якщо так можна назвати.
Валентина розповіла свою історію про насильство в сім’ї
— Зараз у соцмережах серед молодих жінок часто поширюють поради з текстом про те, які ознаки можуть вказати на те, що чоловік схильний до насильства. Там вказано, що обмеження стосовно роботи, способу життя, освіти, навчання, зовнішнього вигляду є маркерами того, що людина може бути схильною до насильства. Чому ми не реагуємо на ці маркери?
— Ми хочемо вірити, що людина, яку ми обрали, з якою ми вирішили створити сім’ю, любить нас. Конфлікт може бути в сім’ї. Але дійсно маркером є те, що чоловік хоче контролювати свою дружину чи партнерку. В ситуації, яку описує Валентина, я бачу сім’ю чоловіка, яка приїхала. Його батько зробив зауваження, тобто чоловік прийшов з моделі сім’ї, в якій батько встановлював, що жінка повинна прибирати, що жінка повинна бути вдома, повинна доглядати за чоловіком і дітьми. Він не бачив іншої моделі. Ймовірно, у цієї жінки також була якась модель насильства в сім’ї.
Чому важливо думати про дітей, які є свідками? Я була свідком насильства. Виросла в нормальній сім’ї, батько — інженер, мама — медична сестра. У мене була сестричка. Насильство було. Як дитина я це пам’ятала. Я не хотіла визнавати це. Тільки в 50 років я визнала, що була свідком і жертвою домашнього насильства.
Але це ж треба прожити 50 років, зрозуміти, проаналізувати, що щось не дає мені жити, не дає себе зрозуміти. В цьому мені допомагали інші люди, яким я допомагала. Це були жінки, які пройшли подібний шлях, вони потерпали від насильства, але в один день я зрозуміла, що я так само потерпала від насильства. Це ті травми, які лягли дуже глибоко. Так, я пам’ятаю дуже хороші речі від моїх батьків, але те, як тато вдарив маму, як я заступилася… Я пробачила. Мій батько вже неживий.
Я розумію, що, ймовірно, він був жертвою насильства, яке бачив у своїй сім’ї. Це дуже важко відстежити, коли не знаєш коріння. Але з цим треба боротися, треба говорити про це, треба бути відкритим.
Дуже часто жінки не хочуть відкривати свій секрет. Важливо, щоб було більше психологічної допомоги. Ми працюємо з поліцією. З 2016 року діє проект «Поліна». Ми говоримо, що поліцейський повинен мати нульову терпимість до домашнього насильства, розуміти, що таке економічне, психологічне насильство. Ми вчимо їх. Помилки можуть бути, але я думаю, що через 5 років ми матимемо результати.
— З того, що ми почули в цій історії, чоловік зробив певні висновки, конфлікт не повторюється. Я так розумію, що розвиток стосунків після того, як жінку вдарили, буває різним. Ситуація, коли родина це переживає разом і залишається родиною, є не дуже типовою?
— Так, буває і трагічна ситуація, коли жінка просто накладає на себе руки. Не дуже часто люди відкривають проблеми. Це може розповісти інший родич. Хтось може сказати, що у сестри такий чоловік, який економічно і психологічно здійснює тиск на неї, потім він говорить, що сестра повісилася. Це трагічно.
— Наскільки важливі поради психолога на тому етапі, коли вже долучилася поліція?
— Це комплексна робота. Тут повинні працювати психолог, поліцейський, соціальний працівник, суспільство, ті ж самі сусіди, батьки, друзі, вони мають допомогти зрозуміти цій жінці, що це не норма. В першій історії головне, що вони зберегли сім’ю. Дуже часто наші поліцейські спрямовують зусилля на те, щоб бути медіаторами, ні, вони не повинні бути медіаторами і зберігати сім’ю, це робота психологів, корекційної програми для кривдників. Поліцейський повинен встановити факт правопорушення, злочину, насильства.
Поліцейський може зв’язатися з соціальними службами, з психологом, дати людині листочок, де написано, куди вона може звернутися. Людина буде вирішувати сама. Ніхто не може засуджувати її за те, що вона не склала речі, не взяла дітей і не пішла одразу ж.
— Що важливо сказати жінці, яка вперше стикається з гендерним насильством, або жінці, яка приходить до психолога з певною історією і готовністю щось робити?
— Коли жінка вперше звертається, дуже важливо дати підтримку і розуміння того, що вона не є винною в тому, що відбувається. Дуже часто наводять такий приклад: коли людина йде вулицею, і щось на неї падає, це не тому, що вона невчасно вийшла чи мала якийсь не такий одяг, це відбулося не тому, що з нею щось не так. Також важливо дати зрозуміти, що те, що відбувається не є нормою, що те, що відбувається, можна зупинити, знайти ті ресурси, які можуть допомогти зупинити це.
— Якщо жінка не готова приймати рішення, чи йти, як продовжувати стосунки в родині, якими можуть бути дії психолога?
— Спочатку ми завжди концентруємося на тому, що аналізуємо ситуацію, в якій вона перебуває. Ми дивимося на той рівень небезпеки, який є для неї та для її дітей, якщо є діти, на людей, які є поруч, на соціальні кола підтримки, хто буде її підтримувати, хто буде проти того, щоб вона йшла, тобто ми аналізуємо, до кого вона може звернутися по допомогу. Є дослідження, які показують: коли жінка сепарується від цих стосунків, рівень ризику для життя збільшується. Ми працюємо на план безпеки, в якому передбачаємо всі ризики. Ми ніколи не підштовхуємо жінку, щоб вона йшла чи не йшла. Це її життя. Тільки вона може приймати рішення. Ми працюємо на те, щоб це рішення було якомога зваженішим, усвідомленішим і прийнятим в не стресовому стані.
— Як допомогти?
— Дуже важко говорити після цієї історії. Перше — треба вислухати. Дівчина тільки за 10 років звернулася по психологічну допомогу. Вона жила з цим страхом 10 років. Вона у своїй розповіді говорить, що у неї не було якоїсь сукні, не було короткої спідниці, не було такого одягу, який би викликав бажання зґвалтувати. Він зґвалтував її, він злочинець, він повинен бути заарештований. Я думаю, що вона не подала заяву, тому що не довіряла поліції. У мене є дуже багато історій, коли ґвалтували не тільки незнайомці, а ґвалтували хлопці, з якими дівчина зустрічалася. І тільки зараз жінки розповідають мені, я їх вислуховую, не даю порад, я просто поруч. Важливо бути поруч і не засуджувати.
— У ситуації домашнього насильства жінку дуже часто звинувачують в тому, що вона стає жертвою. Жертву сексуального насильства і зґвалтування звинувачують не менше.
— Так, звинувачують, що вона одягнула коротку спідницю, що йшла сама додому, що йшла там, де не можна ходити, що вона викликала це насильство. Якщо вона одягнула коротку спідницю, якщо вона і носила відкритий одяг, це не привід, щоб її звинуватити. Чи це неповнолітня дівчина, чи жінка 25 років, чи жінка 35 чи 45 років, 50, не можна виправдовувати чоловіків, які ґвалтують. Якщо чоловік, у якого є 9-річна донька, хапає дівчину, тягне її з ножем, це хвора і небезпечна людина.
— Ми говоримо про те, що діти відтворюють те, що бачили в родині. Відтворюють не тільки ж дівчата, а й хлопчики.
— Ми говоримо про фізичне, сексуальне насильство, але психологічне насильство — це дуже великий тягар, це дуже впливає на дитину, на хлопця зокрема. Якщо він бачить агресію в сім’ї, він, ймовірно, буде агресором. Він не буде розуміти своїх мотивів, тому що у нього теж дуже глибоко ця травма. У своїх майбутніх стосунках він може повторити це, може побудувати сім’ю, мати доньку, а потім зробити такий ґвалтівний акт з іншою дитиною.
— Чи вчать зараз поліцейських реагувати на різні форми насилля?
— Вчать. Перед тим, як прийти у сферу роботи з поліцією, я займалася захистом прав наркозалежних жінок, які потерпали від насильства в міліції. Ми збирали ці історії, з ними ми прийшли до МВС. Там страшні порушення.
Цю жінку хотіли вбити, інших вбивали. Я відзначила, коли працювала з цими жінками, що вони в дитинстві чи в підлітковому віці були зґвалтовані в сім’ї. Це був вітчим чи хтось із родичів.
Ми працюємо з поліцейськими, ми говоримо про те, що не повинно бути насильства, що наркозалежна, ВІЛ-позитивна жінка чи секс-працівниця повинна отримати захист. Але суспільство засуджує таких жінок. Жінці надається роль берегині. Як вона може бути наркозалежна? Але поліція не повинна мати ніяких перешкод, щоб надавати захист.
— Які важливі заходи відбуватимуться протягом цих 16 днів проти насильства?
— Ми долучили чоловіків, керівників поліції до дня захисту жінок від насильства. Це перший рік, коли поліція залучена до такого масштабного заходу.
Розмову слухайте у доданому звуковому файлі.