«Я дуже хотів, щоб це був не він» — у столиці вшанували пам'ять загиблого на Майдані Жизневського

У Києві в честь дня народження загиблого на Майдані активіста Михайла Жизневського влаштували пам’ятну ходу. Громадянин Білорусі Михайло Жизневський був одним із перших загиблих під час Революції Гідності. 26 січня йому мало б виповнився 32 роки. 

«Герої не вмирають», — під такі вигуки колона із майже трьох сотень людей рушає ходою в пам’ять про загиблого на Майдані активіста Михайла Жизневського. Саме у цей день, саме на цій площі шість років тому тисячі людей скандували такі ж слова прощаючись із Михайлом.

Тоді, 2014 року, траурна процесія із тілом загиблого пройшла Софіївською й Театральною площами. Опісля тисячі людей рушили до Хрещатика й вулиці Грушевського. Саме там, навпроти стадіону «Динамо» куля снайпера і влучила у серце Михайла.

Тепер, у день його народження друзі і небайдужі ідуть тим же маршрутом. У руках несуть українські стяги та історичні прапори Білорусі. А ще символіку УНА-УНСО, адже Жизневський був членом цієї організації.

Його друг і побратим Василь Парфенков, який прийшов на акцію, пригадує, що познайомились із Михайлом під час російсько-грузинської війни, коли у складі підрозділу УНСО прийшли на допомогу грузинським добровольцям.

«Він завжди був веселий, він ніколи не сумував, завжди був із посмішкою. Навіть коли ми стояли в Ґорі (місто у Грузії — ред.) коли працювала авіація — це було страшно, це реально страшно. Він і тоді посміхався», — каже Василь. 

Друзі пригадують, що Михайло добре знав історію і мав активну громадянську позицію. У Білорусі брав участь в історичних реконструкціях та «Лицарських клубах». Через це Михайлу і довелося у 17 років виїхати з Батьківщини, щоб уникнути переслідувань. Останні 10 років перед Майданом він жив у Білій Церкві.

«Спецслужби займаються не лише опозицією, але й іншими суспільними групами.  А що таке «лицарські клуби» — це вивчення історії, це не політика. Але це просто дуже патріотичний рух. Білорусь для нього була Батьківщиною. Він хотів щоб Білорусь була незалежною, нормально країною, а загинув за Україну», — говорить В’ячеслав Сівчик, голова білоруського руху солідарності «Разом».

В’ячеслав каже: до останнього не вірив, що Жизневського вбили на Майдані. 

«Дуже хотів, щоб це був не він, але коли Микола Карпюк, його керівник, сказав: «Дякую білоруському народові за те, що виховав воїна». Тоді стало зрозуміло, що це все-таки Михайло Жизневський», — пригадує чоловік. 

Нещодавно звільнений з російського полону один із командирів Михайла під час Революції Гідності Микола Карпюк теж прийшов вшанувати пам’ять хлопця.  Пригадує, що 22 січня, у день смерті Жизневського, сутички на Майдані були дуже запеклими. 

«На той час уже все сприймалося достатньо реально. Мені доповіли мої хлопці, коли я з’явився на Майдані, що у нас є один загиблий і це «Локі», — говорить Карпюк.

Михайло став другим загиблим на Майдані активістом. Того ж дня зранку вбили 21-річного вірменина Сергія Нігояна.

«22 січня — це ж День соборності України. Ніхто не чекав якогось серйозного розгону з боку «Беркута» чи стрілянини, бо це ж свято. Я почув, що одного з наших вбили. Кажу: «Кого з наших?» Відповідають: «Ну з УНА-УНСО, хлопця у береті». В береті у нас був лише Міша. Ми пішли одразу туди, де він був, в Інститут історії — це поруч на Грушевського», — пригадує ще один командир Михайла, Ігор Тополя.

Там побратими і опізнали тіло Жизневського. Він загинув за чотири дні до свого 26-річчя. Зараз же Михайлу могло виповнитися 32 роки.

Пам’ятні акції в честь активіста провели також у його рідному місті Гомель, що у Білорусі. Таким чином, і українські, й білоруські активісти хочуть нагадати про Михайла Жизневського і про те, що за шість років після подій Майдану його вбивці досі так і не покарані. 

Ірина Саєвич