Я хочу звернутися до всіх людей за кермом: якщо ви бачите рятувальну службу, пропустіть її — перша жінка-водолаз

Я хочу звернутися до всіх людей за кермом: якщо ви бачите рятувальну службу, пропустіть її — перша жінка-водолаз

Оксана Чехместренко – перша жінка, яка змогла офіційно працювати водолазом-рятувальником. До 22 грудня 2017-го року водолазами могли працювати лише чоловіки, адже ця професія була однією з 458-ми, які держава заборонила жінкам.

Про складнощі та переваги непростої роботи водолазом, чому вона обрала саме таку професію та як у чоловічому колективі ставляться до єдиної жінки-рятувальниці під водою і на воді, ми розпитали в Оксани під час нашого інтерв’ю.

Оксана Чехместренко

— З чого почалася ваша кар’єра водолазом, адже ви працюєте не так давно?

— Почалося все з мрії. У кожної дівчинки та кожного хлопчика є свої мрії та побажання для життя, але мої мрії були не дуже здійсненні, чомусь так завжди здавалося.

— Тобто ви хотіли бути водолазом, але розуміли, що можливості офіційно працевлаштуватися немає?

— Водолазом я захотіла бути трошки згодом, спочатку я мріяла бути пожежним рятувальником і дуже хотіла служити в армії.

— Чому саме така мрія у вас була?

— Я думаю, це більше психологічно – мені подобається, коли є фізичні навантаження, коли треба щось робити, працювати і не сидіти. Для мене це дуже важливо, тому що сидіти вдома, навіть у вихідний, я не можу. В мене чомусь немає такої звички, навіть у дитинстві я ніколи не сиділа без діла.

— З чого починався ваш шлях у професію саме водолаза?

— Спочатку в мене було знайомство з командою рятувальників на забігу. Їм не вистачало дівчинки в команду, і я попросилася до них. Троє з них були пожежними рятувальниками і один був начальником водолазної служби. І мене це підштовхнуло ще швидше до кроку, щоб піти у водолазну службу, в рятувальники. Коли я дізналася, що жінкам не можна бути водолазом,  я засмутилася, але, не втрачаючи надії, я пішла тренуватися в Київській морській школі.

— Ви були єдиною дівчиною на потоці, чи були і інші дівчата?

— Ні, тільки я була одна.

— Як до вас ставилися в колективі?

— Вони думали, що я буду дайвером, тому що на дайверів вчаться дівчатка. Ніхто не повірив, що колись я буду водолазом-рятувальником. Вони казали, що є заборона законодавством, але згодом все ж таки цю заборону зняли, і я дуже рада.

— Коли ви закінчили навчання?

— В листопаді 2017-го року. Але працювати я змогла тільки у 2018-му році, тому що треба було зібрати багато документів, пройти психологічні тести, пройти фізпідготовку, треба було показати, на що я насправді здатна, і чи витримаю я навантаження.

— Розкажіть про найскладніші випробування, які чекають на водолазів для того, аби скласти фінальні іспити?

— По-перше, треба бути дуже стійким психологічно. Навіть при надзвичайній ситуації потрібно володіти собою.

— Можете навести приклад, коли вам ці якості знадобилися на практиці?

— Коли ти надаєш допомогу в надзвичайній ситуації. Наприклад, я рятую людину, і в людини в паніці спрацьовує інстинкт самозбереження життя. Відповідно, людина може штовхати рятувальника під воду, і тут треба вміти себе контролювати та зреагувати належним чином.

— У вас вже були подібні ситуації?

— Так, звичайно.

— Розкажіть конкретний випадок.

— Я надавала допомогу чоловікові, який тонув у Дніпрі. Коли я до нього підпливла, він почав тягнути мене на дно. В таких випадках потрібна хороша фізична підготовка, не варто впадати в паніку. А людям, які тонуть, можу дати пораду: якщо тебе рятують, не варто пручатися, а потрібно розслабитися, слухати рятувальника, спокійно дихати та просто заспокоїтися. Зазвичай, ми заходимо з-за спини, беремо людей за корпус і просто пливемо до берега. Пручання і паніка ускладнює цей процес.

— Як часто виникають такі випадки, коли ви рятуєте життя?

— На жаль, не так часто, як хотілося. Іноді ми не встигаємо через те, що нас пізно викликають. Ми закликаємо людей: якщо ви щось бачите, одразу викликайте службу 101. Люди часто думають, що самі здатні надати допомогу, когось покликати, але нічого не виходить, і ми вже шукаємо тіло людини, яка потонула.

— Я чула, що під час вашого екзамену очільник Державної служби з надзвичайних ситуацій особисто приходив і дивився, як ви його складаєте. Чим викликана така честь? І чи заважало вам це, чи навпаки – допомагало?

— Чим викликана така честь, я не можу уявити, але мені було дуже приємно. Я була здивована, і йому вдячна, що він прийшов. Але це трошки додало хвилювань.

— Що це був за іспит?

— Я мала зануритися. Тобто вдягти все своє спорядження, включитися, і зі своїм начальником водолазної служби ми занурилися під лід. Відпрацювали сигнальні наші знаки, наше спілкування. Трохи побули під водичкою, подивилися на лід, показали один одному, що в нас все гаразд, і виплили.

— Як почуваєтеся у чоловічому колективі? Чи виникають якісь ситуації, до яких чоловіки у колективі не готові тільки тому, що ви – жінка?

— Спершу деякі хлопці думали, що я буду надавати інтерв’ю, що я буду не справжньою водолазкою. На моїй зміні хлопці бачать, що я працюю і що я роблю. Інші зміни не бачать мене в роботі, вони тільки бачать мене на телебаченні або щось чують від колег моєї зміни.

— Коли чоловіки зрозуміли, що ви тут не для того, аби давати інтерв’ю, а для того, щоб працювати на рівні з ними?

— Це було в день, коли були гонки на воді. Тоді в запливу на кілометр брало участь дуже багато людей. Деяким людям стало погано, в них не було сил пливти, їх хапали судоми рук та ніг. Було десь п’ять випадків, коли ми доставили людей на берег, адже в них не стало сил подолати цю дистанцію. Тоді хлопці побачили, що я можу працювати, що я не просто сиджу на роботі. Один з них навіть сказав, що скоро, мабуть, в цій професії буде більше жінок, і буде більше користі, ніж від деяких чоловіків.

— На чому базується цей висновок?

— Хтось не хоче, хтось лінується щось робити, мабуть, на цій підставі він так казав.

— Чи багато ви знаєте жінок в професії?

— Поки що знаю лише одну, яка теж офіційно працює.

— Тобто те, що жінкам офіційно дозволили працювати водолазом, не дуже вагомо змінили ситуацію – жінки і досі не йдуть активно в цю спеціальність?

— Не йдуть, тому що хтось боїться, хтось лінується, хтось не знає всю серйозність ситуації, а хтось розуміє, що це ризиковано, і не йде.

— Поговорімо про екіпірування – скільки воно важить, як на практиці виглядає процес занурення для вас?

— Якщо взимку, то екіпірування важить близько 40-ка кілограмів.

— Це важко чи це залежить від тренувань?

— Я думаю, ще це залежить від фізичної підготовки людини.

— Вам важко?

— Не завжди, тільки інколи, коли вже втомлююся. А взагалі неважко, тому що 40 кг – це для мене небагато.

— Я знаю, що вам допомагають вдягати спорядження. Це нормальна практика чи це було тільки спочатку?

— Це нормальна практика, ми завжди допомагаємо один одному. Водолаз не може бути один, він завжди в парі зі страхуючим.

— Це типова ситуація, і не залежить від того, чоловік ти чи жінка?

— Так, це типово. Правда, ти все одно маєш вміти вдягтися сам, адже ситуації можуть бути різні. А назагал ми один одному завжди допомагаємо.

— Що для вас найважче у професії?

— Найважче, коли йде рятування дітей.

— Який був найважчий випадок, про який ви досі згадуєте?

— Це був перший виклик по рятуванню дитинки, це були дев’ятикласники, які після випускного пішли до пішохідного моста, і там при великій течії намагалися показати один одному, на що вони здатні.

— Коли саме ви прибуваєте на місце – коли дитина на воді, чи коли дитина зникла під водою і ви маєте її шукати?

— Коли нас викличуть.

— Як було в цьому конкретному випадку?

— Коли дитина вже була під водою. Там у воді було два хлопці, і один, намагаючись врятуватися, штовхав іншого. В решті він пішов під воду. Ми швидко відреагували, але там течія дуже велика. В нас теж є свої правила безпеки, наприклад, на хвилях ми не працюємо. Але ми все одно шукали, і коли я пішла шукати, то трошки було важко. В мене троє дітей, тому я дуже переживаю і за своїх дітей, і за чужих, я дуже люблю дітей, тому для мене це важко.

Коли ми їдемо на виклик, люди чомусь не поступаються дорогою

— У вас відрізняється емоційний стан, коли ви їдете на виклик рятувати дитину чи рятувати дорослого?

— Так, відрізняється, коли потребує допомоги дитина, хочеться приїхати ще швидше. Варто ще сказати про те, що коли ми їдемо на виклик, люди чомусь не поступаються дорогою. Хоча в нас працює сирена, сигнал, в нас є проблискові маячки, але часто все одно буває дуже важко дістатися, тому що люди на не пропускають. Я хочу звернутися до всіх людей за кермом: будь-ласка, якщо ви бачите швидку, аварійну рятувальну службу, водолазну службу, пропустить їх. Це людські життя, які ми рятуємо, поступіться своїм місцем на дорозі, і чиєсь життя буде врятоване.

— В колективі реагують, певно, всі однаково, незалежно від того, чоловік ти чи жінка?

— Так, звичайно, деякі хлопці в нас не можуть потім їсти два дні, все залежить від ситуації. І кожна ситуація по-своєму важка.

Я хочу звернутися до всіх людей за кермом: будь-ласка, якщо ви бачите швидку, аварійну рятувальну службу, водолазну службу, пропустить їх. Це людські життя, які ми рятуємо, поступіться своїм місцем на дорозі, і чиєсь життя буде врятоване.

— Ваша посада – молодший сержант. Вас підвищили?

— Так, недавно – 14 січня. До цього я була рядовий водолаз-рятувальник, а зараз молодший сержант.

— Після чого ви отримали підвищення?

— Я ще не питала, буду у своєму загоні – спитаю.

— Тобто ми перші представляємо вас саме у такій посаді?

— Так.

— Чи викликають вас до школи у якості людини, яка розповідає про свою професію водолаза?

— Так, два рази мене кликали.

— Наскільки активно діти питають про вашу професію? Чи ви бачите, що їм хочеться долучитися?

— Вони чомусь всі думають, що я пожежник-рятувальник. Вони спершу не вірять, що я водолаз. А потім питають, чи не страшно вам під водою?

— Це нормальне питання. Чи дійсно не страшно?

— Буває трошки неприємно, адже коли видимість нульова, ти не знаєш, до чого ти зараз доторкнешся. Тому потрібно бути дуже уважним та обережним.

— Чи пам’ятаєте ви таку ситуацію, коли була нульова видимість і ви знайшли щось не те, що шукали?

— Так, пам’ятаю, ще і як. Ми занурилися в озеро, ще й по коліно в мене всмоктувало ногу. Ми шукали речові докази, хоча в цьому болоті було дуже важко щось знайти.

— Чому не можна було взяти із собою ліхтарик?

— Ліхтарик не допомагає, насправді, коли мул. Але коли ти переставляєш руками ноги, вони застрягають в муляці, то тобі вже не до ліхтарика. Отже, раптом я наткнулася на трубу. Але на той момент я перехвилювалася і думала, що, можливо, я наткнулася на щось живе. Я взяла цю трубу та викинула на берег. Виявилося, що саме цей предмет і потрібно було шукати.

— З чого зазвичай складається ваш робочий день? Порятунок людей, пошук доказів, що ще?

— Порятунок людей, пошук речових доказів, надання допомоги у надзвичайних ситуаціях – на воді, під водою, відпрацювання порятунку людей, відпрацювання якихось нових ідей, якихось нових обладнань.

— Чи ви задоволені тим, що, ризикуючи життям, ви все ж таки виконуєте свою роботу?

— Так, я дуже задоволена, і дякую своїм наставникам.

— Жінкам не варто боятися цієї професії, так?

— Звісно. Якщо у вас є мета бути прикладом, і є розуміння, що ви потрібні у цьому житті, щоб зробити щось корисне, робіть, не соромтеся.

Розмову можна прослухати у доданому звуковому файлі. 

Програму виготовлено завдяки щедрій підтримці британського народу через Департамент міжнародного розвитку Великої Британії в рамках Фонду розвитку ефективного врядування.

Думки висловлені тут належать авторам та не обов’язково відображають погляди Департаменту міжнародного розвитку або Уряду Її Величності.

Povaga

Я хочу звернутися до всіх людей за кермом: якщо ви бачите рятувальну службу, пропустіть її — перша жінка-водолаз
0:00
/
0:00

Останнi новини